Київський апеляційний суд
Провадження: № 11-кп/824/3213/2021 Головуючий в першій інстанції: ОСОБА_1
Єдиний унікальний № 754/4115/20 Суддя-доповідач: ОСОБА_2
Категорія справи: ч. 1 ст. 286 КК України
06 жовтня 2021 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
Київського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
розглянувши в приміщенні суду у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури ОСОБА_6 на вирок Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2021 року у кримінальному провадженні № 12019100030008081 від 08 листопада 2019 року щодо
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Києва, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , працює кранівником у ТОВ «Мастербуд», має середню освіту, одружений, раніше не судимий,
по обвинуваченню у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України,
за участю:
прокурора ОСОБА_8 ,
потерпілого ОСОБА_9 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2021 року ОСОБА_7 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, та йому призначено покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки без позбавлення права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік та покладено на нього обов'язки, що передбачені ст. 76 КК України, а саме: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Судом частково задоволено цивільний позов ОСОБА_9 та ухвалено стягнути на його користь з ОСОБА_7 42458,00 гривень матеріальної шкоди і 30000,00 гривень моральної шкоди.
Також вироком вирішено питання щодо речових доказів і процесуальних витрат у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду, 25 жовтня 2019 року приблизно о 06 годині 20 хвилин ОСОБА_7 , керуючи технічно справним автомобілем «Hyundai Sonata», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по проїзній частині проспекту Романа Шухевича зі сторони Керченської площі у напрямку Північного мосту в місті Києві, в порушення вимог п. п. 2.3 (б), 12.1, 12.3, 13.1 Правил дорожнього руху України, не був уважним, не стежив за дорожньою обстановкою та вчасно не відреагував відповідним чином на її зміну, не вибрав в установлених межах безпечної швидкості руху транспортного засобу, щоб мати змогу постійно контролювати його рух та безпечно керувати ним, не дотримався в залежності від швидкості руху та дорожньої обстановки безпечного інтервалу до ОСОБА_9 , який в цей час виставив знак аварійної зупинки та знаходився поблизу свого автомобіля «ЗАЗ», державний номерний знак НОМЕР_2 , що потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, і якого він, ОСОБА_7 , заздалегідь об'єктивно спроможний був виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості руху аж до повної зупинки транспортного засобу, внаслідок чого здійснив наїзд на ОСОБА_9 .
В результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_9 отримав тілесне ушкодження у вигляді закритої травми правого колінного суглобу - внутрішньосуглобового перелому латерального виростка великогомілкової кістки, яке відноситься до тілесного ушкодження середнього ступеню тяжкості, що спричинило тривалий розлад здоров'я на строк понад 21 добу.
Порушення ОСОБА_7 вимог п. п. 2.3 (б), 12.1, 12.3, 13.1 Правил дорожнього руху України знаходиться у прямому причинному зв'язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди та отриманням ОСОБА_9 тілесного ушкодження середнього ступеню тяжкості.
В апеляційній скарзі перший заступник керівника Київської міської прокуратури ОСОБА_6 , не оспорюючи встановлені судом фактичні обставини кримінального правопорушення, доведеність винуватості ОСОБА_7 у його вчиненні та правильність кваліфікації його дій, просить вирок скасувати в частині призначеного покарання та ухвалити новий вирок, яким призначити обвинуваченому за ч. 1 ст. 286 КК України покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 (один) рік. Апелянт просить звільнити ОСОБА_7 від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК України з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік та покласти на нього передбачені ст. 76 КК України обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Обґрунтовуючи такі вимоги апеляційної скарги, прокурор зазначає про те, що суд помилкового, безпідставно та невмотивовано не призначив ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Апелянт звертає увагу на те, що в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які відомості, які б свідчити про те, що збереження за обвинуваченим даного спеціального права є критично важливим для нього, нерозривно пов'язане із займаною ним посадою чи вадами здоров'я та буде для нього надмірним тягарем. При цьому вважає, що посилання суду на те, що обвинувачений працює кранівником на товаристві не є підставою не призначати йому додаткове покарання, оскільки не вплине на його здатність виконувати службові обов'язки. Водночас, зважаючи на те, що під час керування транспортним засобом ОСОБА_7 належним чином не зміг забезпечити безпеку оточуючих, а його неуважна поведінка на дорозі призвела до суспільно-небезпечних наслідків у вигляді завдання потерпілому тілесних ушкоджень середньої тяжкості, прокурор переконаний, що збереження за обвинуваченим спеціального права несе істотну суспільну небезпеку, становить ризик вчинення нових кримінальних правопорушень у сфері експлуатації транспортних засобів та не забезпечить досягнення визначених у ст. 65 КК України цілей та мети покарання.
Від інших учасників судового розгляду апеляційних скарг на вирок суду першої інстанції не надійшло.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення: прокурора ОСОБА_8 в підтримку доводів і вимог апеляційної скарги; потерпілого ОСОБА_9 , який у вирішенні апеляційної скарги покладався на розсуд суду; обвинуваченого ОСОБА_7 , який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити вирок суду першої інстанції без змін, провівши судові дебати, вислухавши останнє слово обвинуваченого, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому ОСОБА_9 середньої тяжкості тілесне ушкодження, відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами, які у вироку знайшли свою належну оцінку.
Такі висновки суду ніким з учасників судового розгляду не оспорюються, у зв'язку із чим відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України апеляційним судом не перевіряються.
За встановлених та викладених судом у вироку фактичних обставин кримінального правопорушення, дії ОСОБА_7 правильно кваліфіковані за ч. 1 ст. 286 КК України.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги прокурора, що стосуються призначеного ОСОБА_7 покарання, колегія суддів враховує таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно із загальними засадами призначення покарання, що регламентовані ст. 65 КК України, суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, пропорційності та індивідуалізації кримінальної відповідальності, покарання повинно бути співмірним характеру вчинених дій, їх суспільній небезпечності та даним про особу винного.
Наведені вимоги закону не були в повній мірі дотримані судом першої інстанції при призначенні ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 286 КК України.
Так, санкція ч. 1 ст. 286 КК України (в редакції Закону № 586-VI від 24 вересня 2008 року, що діяв на час вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення) сформульована як кумулятивна, тобто передбачала наявність як основного виду покарання, так і можливість застосування або незастосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Як вбачається з вироку, призначаючи ОСОБА_7 за даним законом покарання, суд врахував ступінь тяжкості та суспільної небезпечності вчиненого ним кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, а саме те, що він раніше не судимий, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, працює на посаді кранівника у ТОВ «Мастербуд», за місцем роботи характеризується позитивно, відсутність обставин, які б пом'якшували чи обтяжували покарання, а також думку потерпілого ОСОБА_9 , який просив обвинуваченого суворо не карати.
Зваживши в сукупності наведені обставини, що впливають на захід примусу та на порядок його відбування, суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України основного покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК України з випробуванням та іспитовим строком 1 (один) рік, з приводу чого у вироку наведені належні та переконливі мотиви. Вид і розмір призначеного ОСОБА_7 основного покарання, а також рішення про звільнення від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК України прокурором в апеляційній скарзі не оспорюються.
Крім того, пославшись у вироку на обставини справи, особу обвинуваченого: що він раніше не судимий; одружений; на відсутність відомостей при притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху України; на те, що його посада кранівника пов'язана з необхідністю керування транспортними засобами, і що, отримуючи заробітну плату, він матиме змогу відшкодувати заподіяну потерпілому шкоду, - суд вважав за недоцільне призначати ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Між тим, колегія суддів з даними висновками не погоджується та вважає, що, приймаючи таке рішення, суд залишив поза увагою і не проаналізував характеру та обсягу допущених ОСОБА_7 порушень правил безпеки дорожнього руху, а також його ставлення до скоєного та наслідків. Зокрема, судом не надано належної оцінки тому, що обвинувачений, керуючи транспортним засобом, що є джерелом підвищеної небезпеки, в простій дорожній обстановці, знехтував та проігнорував елементарні вимоги правил дорожнього руху, створивши реальну загрозу для життя та здоров'я учасників дорожнього руху, в тому числі не дотримався безпечного інтервалу до потерпілого ОСОБА_9 , який виставив на дорозі аварійний знак та знаходився поблизу свого автомобіля, внаслідок чого здійснив на нього наїзд, спричинивши середньої тяжкості тілесне ушкодження у вигляді закритої травми правого колінного суглобу (внутрішньосуглобового перелому латерального виростка великогомілкової кістки), яка призвела до тривалого лікування, операційного втручання з імплантацією фіксуючої пластини, потребує значного періоду часу для реабілітації і відновлення звичного та повноцінного способу життєдіяльності. При цьому, незважаючи на те, що порушення ОСОБА_7 правил безпеки дорожнього руху призвели до таких наслідків, обвинувачений, хоча і працює кранівником з січня 2018 року (т. 1 а.п. 188) та має стабільне джерело доходу, проте з часу вчинення даної дорожньо-транспортної пригоди в жовтні 2019 року не вживав жодних заходів, спрямованих на компенсацію заподіяної потерпілому шкоди. Виходячи з цього колегія суддів вважає непереконливою підставою для збереження за ОСОБА_7 права керувати транспортними засобами посилання суду на те, що він, працюючи кранівником, відшкодовуватиме потерпілому шкоду.
Приймаючи до уваги наведене, враховуючи в сукупності конкретні обставини вчиненого кримінального правопорушення, його ступінь тяжкості, характер та мотиви допущених ОСОБА_7 порушень правил безпеки дорожнього руху, наслідки, що настали в результаті дій обвинуваченого, його ставлення до них та до скоєного, апеляційний суд переконаний, що обраний захід примусу без призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не досягне своєї мети, визначеної у ст. 50 КК України, та не сприятиме запобіганню вчинення нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як засудженим, так і іншими особами.
За таких підстав, оскільки колегія суддів дійшла висновку про неправильне незастосування до обвинуваченого додаткового покарання, що потягло за собою м'якість обраного для нього заходу примусу, вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 підлягає скасуванню в частині призначеного покарання в порядку п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 409, п. 1 ч. 1 ст. 413, ст. 414 КПК України з ухваленням апеляційним судом нового вироку в цій частині за правилами, визначеними у п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК України.
Призначаючи ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України (в редакції Закону № 586-VI від 24 вересня 2008 року) покарання, колегія суддів відповідно до вимог ст. 65 КК України враховує: ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК України є нетяжким; характер та конкретні обставини його скоєння; дані про особу обвинуваченого: те, що він раніше не судимий, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, працює, за місцем роботи характеризується позитивно, одружений, має малолітню дитину (2021 року народження). Обставин, які б пом'якшували чи обтяжували покарання ОСОБА_7 , не встановлено.
Оцінюючи в сукупності встановлені та доведені у кримінальному провадженні обставини, що впливають на захід примусу, колегія суддів вважає за необхідне призначити ОСОБА_7 основне покарання у виді обмеження волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, як визначив суд першої інстанції. Разом з тим, враховуючи конкретні обставини та характер допущених ОСОБА_7 порушень правил безпеки дорожнього руху, спричинені цими порушеннями наслідки, ставлення до них обвинуваченого, колегія суддів дійшла висновку про те, що до нього слід застосувати додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в мінімальному розмірі, визначеному законом України про кримінальну відповідальність, з огляду на загалом позитивні дані про його особу та сімейний стан.
На переконання колегії суддів, саме таке призначене ОСОБА_7 покарання відповідатиме принципам співмірності вчиненому, буде справедливим, необхідний і достатнім для його виправлення та попередження скоєнню нових кримінальних правопорушень.
Таким чином, апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню.
Крім того, в ході апеляційного перегляду кримінального провадження колегією суддів також встановлено наступне.
З матеріалів справи слідує, що внаслідок вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, потерпілому ОСОБА_9 було заподіяно матеріальної шкоди. З метою відшкодування цієї шкоди ОСОБА_9 подав цивільний позов до ОСОБА_7 в межах даного кримінального провадження. Цивільний позивач просив стягнути з обвинуваченого на його користь 84303,00 гривень матеріальної шкоди (т. 1 а.п. 23-32).
Згідно з ч. 2 ст. 127 КПК України, шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
При вирішенні цивільного позову суд зобов'язаний об'єктивно дослідити обставини справи, встановити учасників та характер правовідносин, що склалися між ними, з'ясувати розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.
Наведених вимог закону при вирішенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_9 в частині відшкодування матеріальної шкоди суд першої інстанції не дотримався.
Як вбачається з вироку, суд частково задовольнив цивільний позов ОСОБА_9 та стягнув з ОСОБА_7 на його користь матеріальну шкоду в розмірі 42458,00 гривень.
Разом з тим, згідно з матеріалами справи та поясненнями самого обвинуваченого, на момент вчинення кримінального правопорушення цивільну відповідальність ОСОБА_7 було застраховано на підставі договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ним як власником транспортного засобу і АТ «СГ «ТАС». Згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АО/6448670 від 13 жовтня 2019 року, страхова сума на одного потерпілого: за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю, становить 260000,00 гривень; за шкоду, заподіяну майну, - 130000,00 гривень (т. 1 а.п. 112).
За приписами п. 22.1 ст. 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV(далі - Закон України № 1961-IV), у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року (справа № 755/18006/15-ц), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.
Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України № 1961-IVу страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України № 1961-IV).
Всупереч викладеному, незважаючи на наявність договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, укладеного між ОСОБА_7 і АТ «СГ «ТАС», згідно з яким страхова сума відшкодування покриває визначений розмір матеріальної шкоди, завданої ОСОБА_9 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, суд дійшов неправильного висновку про необхідність її стягнення з обвинуваченого.
За таких підстав, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно визначив порядок відшкодування потерпілому ОСОБА_9 заподіяної кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди. У зв'язку із цим вирок суду першої інстанції в частині задоволення цивільного позову ОСОБА_9 про стягнення з ОСОБА_7 матеріальної шкоди в порядку ч. 2 ст. 404 КПК України підлягає скасуванню, а в задоволені позову в цій частині слід відмовити.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 409, 418, 420 КПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури ОСОБА_6 задовольнити.
Вирок Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2021 року щодо ОСОБА_7 скасувати в частині призначеного покарання.
Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України (в редакції Закону № 586-VI від 24 вересня 2008 року) призначити покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 (один) рік.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування основного покарання у виді обмеження волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов'язки.
На підставі ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_7 такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.
В порядку ч. 2 ст. 404 КПК України вирок Деснянського районного суду м. Києва від 17 травня 2021 року щодо ОСОБА_7 в частині вирішення цивільного позову ОСОБА_9 про відшкодування матеріальної шкоди - скасувати та в цій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
У решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.
Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня його проголошення.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4