Окрема думка
09.09.21
Судді Львівського апеляційного суду Савуляка Р.В. стосовно рішення Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року та постанови колегії суддів Судової палати у цивільних справах Львівського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації, зустрічним позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради про усунення перешкод в користуванні житлом.
У грудні 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , у якому з урахуванням уточнених позовних вимог на підставі ст.107 ЖК України просили визнати ОСОБА_5 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 (т.1 а.с.2; т.2 а.с.212).
01 липня 2020 року ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 звернулися із зустрічним позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , третя особа: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради, у якому просили:
зобов'язати ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , усунути перешкоди в користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_10 до даної квартири та передачі ключів від неї (т.2 а.с.96-100).
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 20 січня 2021 року первісний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні позовних вимог про зняття осіб з реєстрації - відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради про усунення перешкод в користуванні житлом - відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 суд першої інстанції, з висновками якого погодилася колегія суддів Львівського апеляційного суду, з посиланням на статті 71,72 ЖК України дійшла висновку про те, що відповідачі за первісним позовом у добровільному порядку виїхали на постійне місце проживання, не проживали у квартирі АДРЕСА_1 більше шести місяців за відсутності поважних причин, не вчиняли жодних дій, які б свідчили про їх намір повернутися до цієї квартири.
Тимчасові візити у м. Львів ОСОБА_5 та ОСОБА_4 у квітні 2018 року зумовлені необхідністю приїхати на похорон матері, у серпні 2018 року оформляти пенсію ОСОБА_5 , у грудні 2018 року необхідності реєструвати малолітнього ОСОБА_6 . Жодних перешкод у користуванні спірним житлом ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 з боку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не чинилося.
З такими висновками судів погодитися не можна із наступних підстав.
Відповідно до ст.72 ЖК Української РСР визнання особою такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, проводиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71,72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалості відсутності.
Судом та матеріалами справи встановлено, що 27 липня 1983 року ОСОБА_5 , її брат ОСОБА_1 та їх батьки отримали ордер №542 з правом заняття 3-х кімнатної квартири АДРЕСА_1 . Основним квартиронаймачем була ОСОБА_11 (т.1 а.с.96-97).
31 березня 1991 року за вказаною адресою, за згодою усіх членів сім'ї, була зареєстрована і ОСОБА_4 (т.1 а.с.98)
У 1993 році з метою уникнення конфлікту з братом ОСОБА_1 , який у період з 1991р. по 1993 роки неодноразово спричиняв ОСОБА_5 тілесні ушкодження (т.1 а.с.99-104), остання зі згоди своєї матері ОСОБА_11 з дворічною донькою ( ОСОБА_4 ), змушена була переїхати до батьків чоловіка у Донецьку область.
Однак відповідачі за первісним позовом з місця реєстрації не знімались, і не реєструвались в іншому місці.
У період з 1993 по 2018 роки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 приїжджали у спірну квартиру як до себе до дому, через ОСОБА_11 сплачували комунальні послуги, з 2014 року займалися пошуками роботи у м. Львові, через бойові дії на сході України.
Усі літні канікули діти ОСОБА_5 проводили у бабусі ОСОБА_11 .
Отже, до смерті ОСОБА_11 питання про визнання ОСОБА_5 , ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 не стояло.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати ОСОБА_5 та ОСОБА_1 - ОСОБА_11
06 грудня 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_12 (дружина), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (діти) звернулися з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання осіб таким, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
З того часу у спірну квартиру позивачів за зустрічним позовом вже ніхто не пускав, ключів від вхідних дверей їм надано не було, що змусило останніх звертатися з відповідними заявами у правоохоронні органі (т.3 а.с.120).
Таким чином, не проживання відповідачів за зустрічним позовом у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зумовлено об'єктивними причинами, зокрема неможливістю спільного проживання з сім'єю ОСОБА_1 , та боязнь за своє здоров'я (знову не бути побитими).
Конституція України у ст.47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява N 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява N 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Задовольняючи первісний позов про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням адресою: АДРЕСА_1 , а в подальшому й малолітнього ОСОБА_6 , суд покладе на них надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вони всі стануть безхатченками, тому у суду не було правових підстав для визнання їх такими, що втратили право на користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Суди не надали належну оцінку співмірності втручання позивачів за первісним позовом у право відповідачів за первісним позовом, з урахуванням конкретних обставин, а саме, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мають місце для проживання і право на подальшу приватизацію спірної квартири, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за рішенням судів втрачають останнє житло.
Отже, з огляду на викладене, рішення судів не можна вважати законними та обґрунтованими, такими, що відповідають вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.
Суддя Львівського
апеляційного суду Савуляк Р.В.