справа № 359/1506/21 головуючий у суді І інстанції Журавський В.В.
провадження № 22-ц/824/10626/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
29 вересня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Гасюк В.В.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Васильківської міської ради Київської області, про надання дозволу на виїзд малолітньої дитини за кордон без згоди батька, -
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди батька ОСОБА_3 до Словацької Республіки з 31 березня 2021 року по 31 березня 2023 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 24 липня 2009 року по 21 червня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народилася дочка ОСОБА_4 . На даний час сторони проживають окремо. При цьому, малолітня ОСОБА_4 проживає разом з позивачем та знаходиться на її утриманні. Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2013 року місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначено з матір'ю. Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 10 листопада 2017 року, яке набрало законної сили, позивачу був наданий дозвіл на виїзд за межі України малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до Словацької Республіки разом з матір'ю без згоди та супроводу батька з обов'язковим поверненням дитини до України, для проживання в ній разом з матір'ю, включно до 31 березня 2019 року. В подальшому ОСОБА_3 надав нотаріально посвідчену заяву від 21 березня 2019 року, якою дав згоду на тимчасовий виїзд за кордон до Словацької Республіки його малолітні дочці в період з 31 березня 2019 року по 31 березня 2021 року у супроводі матері, або ОСОБА_5 або ОСОБА_6 . На даний час позивач проживає та працює по трудовому договору в Словацькій Республіці та має намір продовжувати працювати. Однак, відповідач відмовляється надати дозвіл на виїзд дитини за кордон.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що відповідач не позбавлений права бачитись з дитиною та вільно з нею спілкуватись у спосіб, визначений рішенням суду за місцем проживання дитини. Тим більше, що відповідач відвідує Братиславу , де проживає дівчинка. Відповідач жодним чином не заперечував проти проживання доньки з позивачем та до цього часу сам надавав добровільно дозвіл на виїзд дитини на проживання за кордон, розуміючи наслідки надання такого дозволу. На даний час позивач та дитина отримали дозволи на проживання до 31 березня 2023 року включно в Словацькій Республіці, де на підставі безстрокового трудового договору від 01 квітня 2017 року позивач працює в компанії TOB «Sana Clis». Донька сторін ОСОБА_4 відвідує початкову школу Карловеска 61 в місті Братислава. Позивачу надано окреме житло для проживання з донькою - трикімнатну квартиру та службовий автомобіль з можливістю його використання в особистих цілях. Задоволення позовних вимог якнайкраще відповідає інтересам дитини, життя якої вже увійшло у звичну для неї колію, а зміна умов та середовища перебування дитини може призвести до негативних наслідків. Перебування дитини за кордоном на момент вирішення судом питання про надання дозволу на виїзд дитини за кордон не є безумовною підставою для відмови в задоволенні судом такого позову. Позивач посилається на постанову Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року у справі № 131/926/14-ц. Позивачем було зазначено конкретні дати з зазначенням початку та кінця строку, на який вона просить суд надати її дозвіл на виїзд дитини за кордон. Судом першої інстанції було порушено принцип змагальності сторін.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що на даний час не існує ухвали щодо будь-якого обмеження права виїзду за кордон, що нівелює твердження позивача про неможливість безперешкодно виїхати з України. Відповідач звертає увагу на чітко виражену відмінність між наданими доказами та предметом доказування, що беззаперечно підтверджує факт неналежності доказів. Позивачем не наведено порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Позивачем наведені факти, які не мають жодного відношення до предмету спору у справі. У справі відсутня також позиція служби у справах дітей та сім'ї Васильківської міської ради по предмету спору.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що з 24 липня 2009 року по 21 червня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу місце проживання дитини визначено за місцем проживання матері ОСОБА_1 (а.с.12-13).
ОСОБА_1 має посвідку на проживання в Словацькій Республіці строком до 31 березня 2023 року включно (а.с.51).
На підставі трудового договору від 01 квітня 2017 року ОСОБА_1 працює в компанії ТОВ «СанаКліс» (а.с.30,31). Позивачу виділена трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 та для користування надано службовий автомобіль.
Малолітня ОСОБА_4 є ученицею 5 С класу початкової школи, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою про відвідування школи (а.с.23-24).
ОСОБА_4 займається в початковій художній школі імені Йозефа Кресанка за напрямом «Музичне мистецтво», а також навчається в школі танців «City Dance» (а.с.25-26).
Представник ОСОБА_1 ОСОБА_5 звертався до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд малолітньої дочки до Словацької Республіки строком на два і більше років. Дана обставина підтверджується копією листа від 18 грудня 2020 року та копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.14-15).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що фактично малолітня ОСОБА_4 постійно перебуває за кордоном в Словацькій Республіці, проживаючи разом з матір'ю в м. Братислава. З огляду на це, на даний час відсутня необхідність в наданні дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, оскільки малолітня ОСОБА_4 вже фактично проживає за кордоном.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції та з урахуванням постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року у справі № 131/926/14-ц вважає за необхідне зазначити наступне.
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані поважати дитину.
Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Питання виховання дитини за вимогами статті 157 СК України вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.
Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Згідно статті 7 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», пунктів 16, 18 Правил оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення самостійний виїзд за кордон дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, здійснюється за нотаріально засвідченою згодою батьків. За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього за кордон може бути дозволений на підставі рішення суду.
Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим із батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон із визначенням його початку й закінчення.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) зроблено висновок, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання, та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 507/306/17 (провадження № 61-34090св18).
Отже, в постанові № 131/926/14 Верховний Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанції, вказавши, що врахувавши правову позицію, викладену по постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) апеляційний суд правильно виходив з того, що в цьому випадку неповнолітня ОСОБА_5, як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Португальській Республіці, де проживає разом із матір'ю, а, отже, відсутня необхідність у наданні дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, у випадку коли дитина уже проживає за кордоном у визначеній країні.
З матеріалів справи, що розглядається, вбачається, що як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи неповнолітня ОСОБА_4 фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір'ю, а, отже, відсутня необхідність у наданні дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, у випадку коли дитина уже проживає за кордоном у визначеній країні.
Враховуючи зазначені обставини, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для надання дозволу на виїзд малолітньої дитини за кордон без згоди батька.
За таких обставин, рішення суду ухвалене на підставі наявних у матеріалах справи доказів, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 01 жовтня 2021 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.