вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"04" жовтня 2021 р. м. Київ Справа № 911/2084/21
Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” (07220, Київська обл., Іванківський р-н, с. Дитятки, вул. Колгоспна, 1-Л)
до Державного сільськогосподарського підприємства “Головний селекційний центр України” (08400, Київська обл., м. Переяслав, вул. Новокиївське шосе, буд. 1-а)
про стягнення 504000,00 грн. заборгованості за попереднім договором б/н від 04.01.2021 р., у тому числі - 420000,00 грн. основного боргу, 84000,00 грн. штрафу,
Без виклику представників сторін
Товариство з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” (далі - ТОВ “Агрофірма “Дитятки”, позивач) звернулося до господарського суду Київської області з позовною заявою до Державного сільськогосподарського підприємства “Головний селекційний центр України” (далі - ДСП “Головний селекційний центр України”, відповідач) про стягнення 504000,00 грн. заборгованості за попереднім договором б/н від 04.01.2021 р., у тому числі - 420000,00 грн. основного боргу, 84000,00 грн. штрафу.
Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем зобов'язань в частині повернення забезпечувального платежу за умовами попереднього договору б/н від 04.01.2021 р., у зв'язку з чим позивач просив суд стягнути з відповідача 420000,00 грн. основного боргу, 84000,00 грн. штрафу, а також судовий збір.
Беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет, підстави позову і обраний позивачем спосіб захисту, а також категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у справі, зважаючи на заявлену у даному спорі ціну позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд дійшов висновку, що справа за поданою Товариством з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” позовною заявою до Державного сільськогосподарського підприємства “Головний селекційний центр України” про стягнення 504000,00 грн. заборгованості за попереднім договором б/н від 04.01.2021 р., підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Ухвалою господарського суду Київської області від 21.07.2021 р. було відкрито провадження у справі та постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання (без виклику сторін).
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 161 ГПК України до заяв по суті справи належать відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення на відповідь на відзив.
13.08.2021 р. до господарського суду Київської області від ДСП “Головний селекційний центр України” надійшов відзив на позовну заяву № 073 від 11.08.2021 р. (вх. № 19329/21 від 13.08.2021 р.), відповідно до якого відповідач зазначав, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявності підстав для задоволення позовних вимог, а отже у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування своїх заперечень відповідач посилався на наступне.
На виконання умов попереднього договору б/н від 04.01.2021 р. позивач перерахував на поточний рахунок відповідача забезпечувальний платіж у розмірі 420000,00 грн.
Системний аналіз статті 635 Цивільного кодексу України та статті 182 Господарського кодексу України свідчить про те, що єдиним зобов'язанням сторін за попереднім договором є зобов'язання укласти основний договір у певний строк (термін), обумовлений таким попереднім договором.
Забезпечувальний гарантійний платіж зазвичай перераховується на підставі ч. 1 ст. 199 ГК України, згідно з якою виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК України та іншими законами.
На переконання відповідача, строк повернення забезпечувального платежу умовами попереднього договору не визначений.
Поряд з цим, позивач не звертався до відповідача із вимогою про повернення забезпечувального платежу, а отже строк виконання відповідачем свого зобов'язання не настав. Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача забезпечувального платежу є необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення 20% штрафу відповідач зазначав, що відповідальність про сплату вказаного штрафу передбачено умовами пп. 9.2.1 п. 9.2 попереднього договору та виникає у випадку припинення дії договору з підстав, передбачених п. 8.5 цього попереднього договору, або відмови відповідача від укладення основного договору на будь-якому відрізку дії попереднього договору.
Однак, відповідач не відмовлявся від укладення основного договору. У своєму повідомленні № 42 від 28.05.2021 р. ДСП “Головний селекційний центр України” повідомляло позивача про незацікавленість в укладенні основного договору на умовах вартості товару, що мав би бути предметом основного договору. Так, відповідач був зацікавлений в укладенні основного договору, але пропонував більшу вартість товару у зв'язку із зміною ціни на ринку. Проте, позивач не погодився з пропозицією більшої вартості товару. Отже, у діях відповідача відсутні ознаки, що вказують на відмову від укладання основного договору. Таким чином, відсутні правові підстави застосовувати по відношенню до відповідача відповідальність у вигляді 20% штрафу від розміру забезпечувального платежу.
03.09.2021 р. до господарського суду Київської області від ДСП “Головний селекційний центр України” надійшла відповідь на відзив б/н від 31.08.2021 р. (вх. № 20635/21 від 03.09.2021 р.), відповідно до якої позивач зазначив наступне.
Забезпечувальний платіж, який сплачено відповідно до умов попереднього договору, фактично є авансом та не є заходом захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, про які йдеться в ст. 199 Господарського кодексу України.
Оскільки основний договір, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам законодавства, між сторонами укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана позивачем грошова сума у загальному розмірі 420000,00 грн., на день укладення попереднього договору, є авансом, який підлягає поверненню.
Твердження відповідача, що строк виконання зобов'язання щодо повернення забезпечувального платежу не настав, оскільки позивачем не направлено вимогу, на переконання позивача, є також безпідставним та необґрунтованим.
У своєму відзиві відповідач вказує, що він не відмовлявся від підписання основного договору та був зацікавлений в його укладанні, але пропонував більшу ціну товару. Дане заперечення відповідача позивач вважає необгрунтованим та безпідставним, з огляду на те, що доводи відповідача, що він зацікавлений в укладанні основного договору та пропонував позивачу більшу ціну товару, не відповідають дійсності, оскільки єдине повідомлення, яке отримав позивач від відповідача, це лист № 042 від 28.05.2021 р., в якому відповідач повідомив позивача про те, що останній не зацікавлений в укладенні основного договору на умовах, визначених попереднім договором, у зв'язку із отриманням більш вигідної пропозиції.
При цьому, у попередньому договорі сторони не узгоджували конкретну ціну товару, а лише визначили, що вона буде погоджена в основному договорі.
Разом з тим, жодних пропозицій від відповідача позивачу щодо зміни умов основного договору, чи дати або місця його укладання не надходило.
У встановлений у вищевказаному повідомленні позивача строк та місце для укладення основного договору відповідач не з'явився, про що відповідач не заперечує у своєму відзиві.
Вищенаведені обставини, на думку позивача, безпосередньо свідчать про невиконання відповідачем своїх зобов'язань за попереднім договором, а відповідно до умов пп. 9.2.1 п. 9.2 попереднього договору, в разі відмови відповідача від укладання основного договору на будь-якому відрізку дії цього попереднього договору або за наявності причин, через які укладення основного договору стає неможливим по вині відповідача, відповідач зобов'язаний сплатити позивачу штраф у розмірі 20% забезпечувального платежу.
У відповідності з приписами ч. 5 ст. 252 ГПК України суд розглядає дану справу за наявними в ній на час ухвалення рішення матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази та оцінивши їх в сукупності, суд
04.01.2021 р. між Державним сільськогосподарським підприємством “Головний селекційний центр України” (сторона-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” (сторона-2) було укладено попередній договір б/н, відповідно до п. 1.1 якого сторона-1 та сторона-2 зобов'язуються у майбутньому в строк не пізніше 31 травня 2021 р. укласти договір купівлі-продажу незавершеного виробництва (далі - основний договір).
Згідно з п. 1.2 попереднього договору, об'єктом купівлі-продажу за основним договором буде врожай сільськогосподарських культур 2021 року, що буде повністю вирощений із завершенням технологічного циклу в 2021 році на полях сторони-1 (далі - товар), місцезнаходження яких визначене даним пунктом попереднього договору.
У відповідності з п. 1.3 попереднього договору, сторона-2 зобов'язана завчасно та належним чином повідомити сторону-1 у письмовій формі за адресою, зазначеною в п. 11 попереднього договору, про точну дату, місце і час укладання основного договору. Сторона-1 зобов'язується з'явитись до приміщення, адреса якого та час, в який потрібно з'явитись для укладання основного договору, будуть вказані в повідомленні від сторони-2 або узгодити з стороною-2 інший строк для укладення основного договору, але не пізніше ніж за 10 (десять) днів до дати укладення основного договору, а також належним чином повідомити сторону-2 у відповідності до умов цього пункту договору.
Відповідно до п. 2.1 попереднього договору, сторона-2 зобов'язується протягом 10 днів, з дня укладення цього попереднього договору, сплатити стороні-1 забезпечувальний платіж у розмірі 420000,00 грн., відповідно до умов попереднього договору (далі - забезпечувальний платіж).
Умовами пункту 2.3 попереднього договору передбачено, що забезпечувальний платіж повертається стороною-1 стороні-2 у випадку припинення дії договору з будь-яких підстав.
Пунктом 2.5 попереднього договору визначено, що забезпечувальний платіж підлягає зарахуванню в рахунок оплати товару за основним договором.
Відповідно до п. 8.5 попереднього договору, у випадку нез'явлення сторони-1 у місце та час для укладення основного договору, про які він був завчасно повідомлений листом сторони-2, і не укладення основного договору після спливу строку, визначеного попереднім договором, з вини сторони-1, попередній договір припиняє свою дію: наступного дня, що слідує за днем, в який сторони повинні були укласти основний договір згідно повідомлення сторони-2, або наступного дня, що слідує за днем, який визначений у п. 1.1 попереднього договору, в залежності від того, що настане пізніше, без підписання сторонами будь-яких договорів про припинення дії попереднього договору, а зобов'язання сторони-2 укласти із стороною-1 основний договір втрачають чинність.
Згідно з пунктом 8.6 попереднього договору, в разі не укладення основного договору та/або припинення дії попереднього договору не з підстав укладення основного договору (п. 8.5 попереднього договору), сторона-1 повинна в десятиденний термін з моменту настання вищезазначених обставин повернути стороні-2 забезпечувальний платіж та сплатити штраф.
У випадку припинення дії цього попереднього договору з підстав, передбачених п. 8.5 цього попереднього договору, або відмови сторони-1 від укладення основного договору на будь-якому відрізку дії цього попереднього договору, або наявності інших причин, через які укладання основного договору стає неможливим по вині сторони-1, сторона-1 зобов'язується сплатити стороні-2 штраф у розмірі 20% забезпечувального платежу (пп. 9.2.1 п. 9.2 попереднього договору).
На виконання пункту 2.1 попереднього договору, ТОВ «Агрофірма «Дитятки» 05.01.2021 р. було перераховано ДСП «Головний селекційний центр України» грошові кошти у розмірі 420000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 2910 (#635736199611) від 05.01.2021 р.
Листом від 28.05.2021 р. № 042 відповідач повідомив позивача, що ДСП «Головний селекційний центр України» не зацікавлене в укладенні основного договору купівлі-продажу незавершеного виробництва на умовах, визначених в попередньому договорі, у зв'язку з отриманням більш вигідної пропозиції.
Однак, сплачена позивачем грошова сума в загальному розмірі 420000,00 грн. не була повернута відповідачем, що і стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.
Згідно приписів статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.
Так, у відповідності до ч. 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно з ч. 2 статті 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до ч. 7 статті 193 Господарського кодексу України не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Приписами статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини першої статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умові (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У відповідності з ч. 1 статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 635 ЦК України, попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Згідно з частиною 1 статті 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України, завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Поряд з цим, приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог у даній справі в повному обсязі з огляду на таке.
Суд відхиляє викладене у відзиві посилання відповідача на те, що строк повернення забезпечувального платежу не настав, з огляду на таке.
Як зазначалось вище, відповідно до п. 8.6 попереднього договору, в разі не укладення основного договору та/або припинення дії цього попереднього договору не з підстав укладання основного договору (п. 8.5 договору), сторона-1 повинна повернути стороні-2 забезпечувальний платіж та сплатити штраф.
Суд відзначає, що грошова сума, яка не забезпечує виконання умов договору, є сумою, яка перераховується згідно договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані, є авансом (попередньою оплатою). При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у справі № 918/631/19 від 22.09.2020 р. та у справі № 910/12382/17 від 21.02.2018 р.
Згідно з приписами ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас, на відміну від завдатку, аванс це лише спосіб платежу. Аванс не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов'язання. Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.
Наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 р. у справі № 296/10217/15-ц.
Поряд з цим, згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.02.2018 р. у справі № 910/11491/17, у випадку не укладення основного договору, сплачена відповідачу сума гарантійного платежу за попереднім договором є авансом та підлягає поверненню позивачу.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Отже, сам факт не укладення основного договору у строк, визначений попереднім договором, є порушенням зобов'язання.
З урахуванням зазначеного, зобов'язання (повернення забезпечувального платежу), відповідно до положень частини 1 статті 530 ЦК України, фактично виникло у відповідача у зв'язку із закінченням обумовленого сторонами попереднього договору строку на укладання основного договору.
Таким чином, у відповідача виникло зобов'язання повернути позивачу суму забезпечувального платежу (авансу (попередньої оплати)) відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку на укладення основного договору, тобто з 01 червня 2021 року. При цьому, направлення жодних додаткових вимог не є обов'язковим.
Вищевикладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 22.09.2020 р. у справі № 918/631/19.
Отже, забезпечувальний платіж, який сплачено позивачем відповідно до умов попереднього договору, є авансом та підлягає поверненню у зв'язку з не укладенням основного договору у строки, визначені попереднім договором.
При цьому суд зауважує, що доказів визнання недійсним попереднього договору або його окремих положень чи розірвання договору до матеріалів справи не надано.
З огляду на зазначене, передана позивачем відповідачеві грошова сума у загальному розмірі 420000,00 грн. є авансом, який підлягає поверненню, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Поряд з цим, позивач, звертаючись з даним позовом до суду, просив стягнути з відповідача штраф у розмірі 20% від суми забезпечувального платежу.
Як зазначалось вище, у випадку припинення дії цього попереднього договору з підстав, передбачених п. 8.5 цього попереднього договору, або відмови сторони-1 від укладення основного договору на будь-якому відрізку дії цього попереднього договору, або наявності інших причин, через які укладання основного договору стає неможливим по вині сторони-1, сторона-1 зобов'язується сплатити стороні-2 штраф у розмірі 20% забезпечувального платежу (пп. 9.2.1 п. 9.2 попереднього договору).
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Статтею 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Частиною 2 статті 549 ЦК України передбачено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Суд відзначає, що відповідач не вжив жодних дій щодо належного виконання зобов'язання, а саме - укладення основного договору у визначений попереднім договором строк. Пропозицій від відповідача позивачу щодо зміни умов основного договору, чи дати або місця його укладання до матеріалів справи не долучено. У встановлений строк та місце для укладення основного договору відповідач не з'явився. Доказів протилежного до матеріалів справи не надано.
Водночас, судом враховано, що в листі № 042 від 28.05.2021 р. відповідач повідомив позивача про незацікавленість в укладенні основного договору з позивачем з мотивів отримання більш вигідної пропозиції, що фактично є відмовою відповідача від укладення основного договору.
Оскільки відповідач не виконав своїх зобов'язань за попереднім договором, а відповідно до умов пп. 9.2.1 п. 9.2 попереднього договору в разі відмови відповідача від укладання основного договору на будь-якому відрізку дії цього попереднього договору або за наявності причин, через які укладення основного договору стає неможливим по вині відповідача, останній зобов'язаний сплатити позивачу штраф у розмірі 20% забезпечувального платежу.
З долученого до матеріалів справи розрахунку штрафу вбачається, що заявлений до стягнення розмір штрафу в сумі 84000,00 грн., нарахованого позивачем на суму забезпечувального платежу в розмірі 420000,00 грн., є обґрунтованим та арифметично вірним, у зв'язку з чим штраф підлягає стягненню з відповідача в заявленому позивачем розмірі.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, щодо задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” у повному обсязі.
Щодо решти пояснень та доводів учасників судового процесу суд зауважує наступне.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи документів та доводів учасників процесу була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову у даній справі не спростовує.
Судові витрати зі сплати судового збору відповідно до п. 2 ч. 1, п. 1 ч. 4, ч. 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Державного сільськогосподарського підприємства “Головний селекційний центр України” (08400, Київська обл., м. Переяслав, вул. Новокиївське шосе, буд. 1-а, код 00699945) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Дитятки” (07220, Київська обл., Іванківський р-н, с. Дитятки, вул. Колгоспна, 1-Л, код 41094273) 420000 (чотириста двадцять тисяч) грн. 00 коп. основного боргу, 84000 (вісімдесят чотири тисячі) грн. 00 коп. штрафу, 7560 (сім тисяч п'ятсот шістдесят) грн. 00 коп. судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повне рішення складене 04.10.2021 р.
Суддя В.М. Бабкіна