вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"23" вересня 2021 р. Справа № 911/1526/21
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп", 63513, Харківська область, Чугуївський район, землі Кочетокської сільради, зона № 01, комплекс будівель № 11-Б
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Слім Груп", 09230, Київська область, місто Ржищів, вулиця Леніна, 31
про визнання договорів недійсними
суддя Н.Г. Шевчук
секретар судового засідання М.Г. Байдрелова
за участю представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
суть спору:
Товариство з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп" звернулось до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Слім Груп" про визнання недійсними договорів про надання послуг від 01.11.2018 № 119 та № 120.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем встановлено, що вказані договори зі сторони відповідача підписані невстановленою особою, так як підпис на договорі та на актах здачі-приймання (надання послуг) істотно відрізняється. Враховуючи цей факт позивач зазначає, що договори є неукладеними, а правочини недійсними, так як при їх укладенні не було дотримано вимог частини другої статті 203, частини другої статті 207, частин першої і третьої статті 237, частини першої статті 238 Цивільного кодексу України. Отже, відповідач порушив права позивача та завдав збитки, адже останній безпідставно сплатив відповідачу грошові кошти в сумі 343 699,00 грн.
А відтак, позивач просить визнати недійсними договір № 119 про надання послуг з утилізації промислових відходів від 01.11.2018 та договір про надання послуг № 120 від 01.11.2018.
Враховуючи положення частини першої статті 173 Господарського процесуального кодексу України, незначну складність даної справи, а також з метою економії процесуального часу, суд дійшов висновку за можливе розглянути заявлені вимоги по двох договорах в межах одного провадження та відповідно ухвалою Господарського суду Київської області від 17.06.2021 відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання; визначено строк відповідачу для подання відзиву на позовну заяву.
Ухвалою суду від 16.08.2021 закрито підготовче провадження по даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.08.2021.
Судове засідання 26.08.2021 було відкладено на 23.09.2021.
Представник відповідача жодного разу в засідання суду не з'явився, про причини неявки суд не повідомляв, вся судова кореспонденція направлялась відповідачу на адресу його місцезнаходження згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак конверти з ухвалами суду були повернуті підприємством поштового зв'язку із зазначенням причини повернення "адресат відсутній за вказаною адресою", "за закінченням терміну зберігання".
Частинами другою, третьою статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Відповідно до пункту 4 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за місцезнаходженням.
Згідно приписів пункту 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 №18, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, якою суд, з дотриманням вимог процесуального закону, надсилав копії судових рішень за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на подання зокрема відзиву на позов, оскільки зумовлена не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
Аналогічна правова позиція висвітлена у постановах Верховного Суду від 23.04.2018 по справі № 916/3188/16, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.05.2021 по справі № 216/3765/16-ц.
Враховуючи наведене суд дійшов висновку, що неотримання ухвал суду у даній справі відповідачем та повернення її до суду з відповідними відмітками є наслідками діяння (бездіяльності) відповідача щодо її належного отримання та повідомлення суду про зміну свого місцезнаходження, тобто його власною волею.
В той же час, сторона не була позбавлена можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу приписів статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Київської області та визначеними у них датами та часом розгляду даної справи, а також забезпечити представництво інтересів в судових засіданнях.
Відзив на позов відповідачем до суду подано не було.
Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Представник позивача в судові засідання також не з'являвся, про час і місце розгляду справи судом повідомений належним чином, окрім того матеріали справи містять клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, в задоволенні якого судом відмовлено, оскільки позивачем недотримано вимог передбачених статтею 197 Господарського процесуального кодексу України щодо такого клопотання та клопотання про проведення судового засідання без участі сторони (позивача).
Згідно частин першої, третьої статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи, що судом було здійснено всі заходи щодо належного повідомлення сторін про дату, час та місце розгляду справи, суд дійшов висновку про те, що неявка в судове засідання представників сторін не перешкоджає розгляду справи по суті.
В судовому засіданні 23.09.2021 судом було підписано вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши подані документи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
встановив:
01 листопада 2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп" (позивач; замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Слім Груп" (відповідач; виконавець) було укладено договір № 119 про надання послуг з утилізації промислових відходів, на підставі якого виконавець зобов'язувався за завданням замовника протягом визначеного в договорі строку надавати за плату послуги з утилізації промислових відходів, а замовник зобов'язувався оплачувати надані послуги (пункт 1.1 Договору № 119).
Пунктом 3.1 Договору № 119 встановлено, що за надання передбачених договором послуг замовник виплачує виконавцю 243 000,00 грн шляхом безготівкового розрахунку.
Пунктом 3.2 Договору № 119 визначено, що здавання послуг виконавцем та приймання їх результатів замовником оформлюються актом приймання-передачі наданих послуг, який підписується повноваженими представниками сторін після фактичного надання послуг.
При цьому, підписання акта приймання-передачі наданих послуг представником замовника є підтвердженням відсутності претензій з його боку (пункт 3.3 Договору № 119).
Строк договору починає свій перебіг з моменту підписання його та скріплення печатками сторін та закінчується 31.12.2018 (пункти 6.1, 6.2 Договору № 119).
Як зазначено в преамбулі договору, зі сторони ТОВ "ТСК Рисайклинг Групп" договір підписано директором ОСОБА_3, який діяв на підставі статуту, та зі сторони ТОВ "Слім Груп" договір підписано директором ОСОБА_1, що діяв на підставі статуту.
Умови Договору № 119 від 01.11.2018 сторонами були виконані в повному обсязі, що підтверджено актом № 61 здачі-прийняття (надання послуг) від 19.11.2018 на суму 243 000,00 грн, який, як вказано в акті, підписано з боку позивача директором ОСОБА_3, з боку відповідача директором ОСОБА_1, та скріплено печатками обох сторін, та платіжними дорученням: № 2271 від 03.01.2019 на суму 60000,00 грн, № 2297 від 11.01.2019 на суму 20480,00 грн, № 2308 від 17.01.2019 на суму 70000,00 грн, № 2394 від 18.02.2019 на суму 70000,00 грн, № 2403 від 20.02.2019 на суму 22520,00 грн.
01 листопада 2018 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп" (позивач; замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Слім Груп" (відповідач; виконавець) було укладено договір про надання послуг № 120, на підставі якого виконавець зобов'язувався за завданням замовника протягом визначеного в договорі строку надавати за плату послуги зі збору та утилізації матеріалів тари та пакування, а замовник зобов'язувався оплачувати надані послуги (пункт 1.1 Договору № 120).
Пунктом 3.1 Договору № 120 встановлено, що за надання передбачених договором послуг замовник виплачує виконавцю 237 500,00 грн шляхом безготівкового розрахунку.
Пунктом 3.2 Договору № 120 визначено, що здавання послуг виконавцем та приймання їх результатів замовником оформлюються актом приймання-передачі наданих послуг, який підписується повноваженими представниками сторін після фактичного надання послуг.
При цьому, підписання акта приймання-передачі наданих послуг представником замовника є підтвердженням відсутності претензій з його боку (пункт 3.3 Договору № 120).
Строк договору починає свій перебіг з моменту підписання його та скріплення печатками сторін та закінчується 31.12.2018 (пункти 6.1, 6.2 Договору № 120).
Як зазначено в преамбулі договору, зі сторони ТОВ "ТСК Рисайклинг Групп" договір підписано директором ОСОБА_3, який діяв на підставі статуту з однієї сторони та зі сторони ТОВ "Слім Груп" договір підписано директором ОСОБА_1.
Умови Договору № 120 від 01.11.2018 виконавцем були виконані в повному обсязі, що підтверджено актом № 63 здачі-прийняття (надання послуг) від 20.11.2018 на суму 237 500,00 грн, який, як вказано в акті, підписано з боку позивача директором ОСОБА_3, з боку відповідача директором ОСОБА_1 та скріплено печатками обох сторін, та сплачено замовником на суму 100 699,00 грн, що підтверджується платіжними дорученням: № 2404 від 20.02.2019 на суму 37480,00 грн, № 2416 від 22.02.2019 на суму 13219,00 грн, № 2425 від 25.02.2019 на суму 50000,00 грн.
Позивач стверджує, що вказані договори є неукладеними, а правочини недійсними, посилаючись на те, що договір від імені директора ТОВ "Слім Груп" підписано невстановленою особою.
Таким чином, відповідач порушив права позивача та завдав йому збитки, адже через його протиправні дії позивач безпідставно сплатив відповідачу грошові кошти на загальну суму 343 699,00 грн з метою виконання покладених на нього Договором № 119 від 01.11.2018 та Договором № 120 від 01.11.2018 обов'язків.
З огляду на викладене та посилаючись на положення частини другої статті 203, частини другої статті 207, частин першої і третьої статті 237, частини першої статті 238 Цивільного кодексу України Товариство з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп" просить суд визнати недійсними Договір № 119 про надання послуг з утилізації промислових відходів від 01.11.2018 та Договір про надання послуг №120 від 01.11.2018.
Відповідач правом на подачу відзиву на позов не скористався.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботи, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності, справедливості.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (частина сьома статті 179 Господарського кодексу України).
В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).
Нормами пункту 1 частини першої статті 208 Цивільного кодексу України передбачено, що правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.
З матеріалів справи вбачається, що сторони при укладенні спірних правочинів на свій розсуд та на певних встановлених умовах, узгодили їх умови (пункти), підписавши та скріпивши печатками обох сторін вказані правочини.
З огляду на умови вказаних правочинів, судом встановлено, що спірні договори за своєю правовою природою є договорами про надання послуг.
Відповідно до частини першої статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Як встановлено судом, 01.09.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТСК Рисайклинг Групп" (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Слім Груп" (виконавець) укладено договори про надання послуг №119 та № 120, за умовами яких виконавець зобов'язувався за завданням замовника протягом визначеного в договорі строку надавати за плату послуги зі збору та утилізації промислових відходів, матеріалів тари та пакування, а замовник зобов'язувався оплачувати надані послуги. Дані договори підписано директорами обох сторін та скріплено печатками товариств.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.
Вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Така ж правова позиція дотримана у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 по справі № 761/15883/15.
Відповідно до частин першої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з приписами статті 203 цього ж Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.
Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9 правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами в розумінні статей 76-77 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частин першої та другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа, що визначає його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами.
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України). При цьому, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 Цивільного кодексу України).
Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
Як встановлено судом на момент укладення оскаржуваних договорів засновником юридичної особи ТОВ "Слім Груп" та керівником згідно статуту був ОСОБА_1 .
Вказана обставина підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, який наявний в матеріалах справи.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Згідно частини першої статті 10 вказаного Закону якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Таким чином, внесення до Єдиного державного реєстру запису про те, що станом на момент укладення спірних договорів керівником відповідача, який без довіреності мав право вчиняти дії від імені відповідача ( в т.ч. підписувати договори ), був ОСОБА_1 , свідчить про достовірність цих відомостей та наявність у останньої необхідних повноважень для укладення оскаржуваного договору.
Щодо посилань позивача на відмінність підпису ОСОБА_1 на договорах та актах здачі-прийняття робіт (наданих послуг), суд зазначає наступне.
В даному випадку матеріали справи не містять жодних доказів підробки підпису від імені ОСОБА_1 на вищезазначених документах.
Позивачем не було надано ані висновку судової почеркознавчої експертизи стосовно підробки підпису, ані заявлено відповідного клопотання до суду про проведення експертизи.
В свою чергу суд зауважує, що оскаржуваний договір містить печатку підприємства. Крім того, надані позивачем документи також містять підпис замовника ОСОБА_2 та печатку підприємства замовника.
Відтиск печатки на договорі та актах є свідченням участі особи у здійсненні господарської операції за цими документами. Така практикам є поширеною та усталеною. Так, аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі № 910/6216/17 та від 05.12.2018 у справі № 915/878/16.
В матеріалах справи відсутні докази втрати, викрадення чи підробки печатки ТОВ "Слім Груп" та подання відповідної заяви до правоохоронних органів.
Водночас, відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної в постанові № 918/780/18 від 23.07.2019, печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин. В цій справі суд прийшов до висновку, що зважаючи на те, що відповідач не довів фактів протиправності використання своєї печатки чи доказів її втрати, так само і не надав доказів звернення до правоохоронних органів у зв'язку з втратою чи викраденням печатки, відсутні підстави вважати, що печатка товариства використовувалась проти волі особи.
Отже, в даному випадку проставлення печатки відповідача на оскаржуваних договорах, актах здачі-прийняття робіт (наданих послуг) свідчать про участь відповідача у здійсненні господарської операції.
Стаття 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачає, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Враховуючи вимоги процесуального законодавства, належними та допустимими доказами, які підтверджують факт поставки відповідачу товару, можуть бути належним чином оформлені видаткова накладна, товарно-транспортна накладна, акти приймання товарів і послуг та інші документи.
Відповідно до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Так, акти здачі-прийняття (надання послуг) № 61 від 19.11.2018 та № 63 від 20.11.2018 підписані з боку позивача директором ОСОБА_2, з боку відповідача директором ОСОБА_1 та скріплені печатками обох сторін.
Отже, вказаними первинними бухгалтерськими документами підтверджується факт виконання відповідачем робіт за договорами та прийняття їх позивачем без заперечень.
З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеними договори після його повного або часткового виконання сторонами.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої палати Верховного Суду від 05.06.2018 по справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18).
З матеріалів справи вбачається, що дії позивача, який уклав 01.11.2018 договори про надання послуг № 119 та № 120, а згодом пред'явив позов про визнання вказаних правочинів недійсними, суперечить його попередній поведінці (укладенню договору, отриманню послуг та оплаті наданих послуг) і є недобросовісними.
Відповідно до статті 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Отже, питання наявності схвалення правочину з боку уповноваженого органу сторін, а також повноваження представників сторін підписувати оспорюваний договір підтверджено прийняттям виконаного за цими договорами та їх оплатою.
Судом встановлено, що позивач як на підставу позовних вимог посилається на те, що підписи на договорі та актах здачі-прийняття (надання послуг) істотно відрізняються, отже такий договір є неукладеним, так як підписаний невстановленою особою, отже, відповідач порушив права позивача та завдав йому збитки.
При цьому, позивач не наводить доводів, яким чином відповідач завдав йому збитки, якщо роботи по договорам були виконані в повному обсязі, будь-яких зауважень з його боку не було, що і стало підставою для оплати отриманих послуг, також позивач під час дії договорів не ініціював проведення експертизи договору та актів виконаних робіт, якщо у нього були сумніви в підписі особи, яка наділена повноваженнями на укладення такого договору.
Приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України саме позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним.
Згідно з частиною першою статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Суд зазначає, що позивачем належними доказами не доведено того, що сторонами було порушено вимоги чинного законодавства при укладенні спірних договорів, а також не доведено, що відповідачем завдано збитки позивачу.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до положень статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша статті 77 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги встановлені обставини, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статями 129, 233, 236-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України суд
вирішив:
У позові відмовити повністю.
Дане рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України і може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 256-257 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Н.Г. Шевчук
Повне рішення складено та підписано: 04.10.2021