28 вересня 2021 р. № 400/5523/21
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Брагар В. С. за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження розглянув адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, вул. Миру, 5, Радісний Сад, Миколаївський район, Миколаївська область, 57160,
про:визнання протиправним та скасування рішення від 27.04.21 р. № 40, зобов'язання вчинити певні дії,
До суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (далі - відповідач) з вимогами визнання протиправним та скасування рішення від 27.04.21 р. № 40, зобов'язання вчинити певні дії.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що звернулась до відповідача з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, про те Рішенням від 27.04.2021 року №40 відмовлено в задоволені заяви. Позивач вказує на неправомірну, як на її думку, поведінку відповідача, що перешкоджає у реалізації права особи на отримання у власність земельної ділянки на підставі ст. 116 Земельного кодексу України. Не погоджуючись з оскаржуваним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому повністю заперечує проти її задоволення, та вказує, що рішення про відмову прийнято в межах та спосіб встановлений чинним законодавством. Також відповідач зазначив, що на момент звернення позивача із відповідною заявою, земельна ділянка, яку бажає отримати у власність позивач, включена відповідачем до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної власності право оренди яких виставляється на земельних торгах у формі аукціону окремим лотом. Тому Рішення від 27.04.2021 року №40 є легітимним та прийнятим х дотриманням норм чинного законодавства.
26.08.2021 року позивачем подано відповідь на відзив, в якому позивач підтримує свою позицію та вимоги заявлені в позові.
19.07.2021 року судом відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд,-
22.02.2021 року позивач звернулась із заявою до відповідача про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га за рахунок земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності з кадастровим номером 4825181600:01:000:1707 в межах території Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області. До клопотання позивач додала копію паспорта, реєстраційного номеру облікової картки платника податків, графічні матеріали для ідентифікації місця розташування земельної ділянки.
20.03.2021 року позивач отримала проміжну відповідь від 19.03.2021 року №К-38-02-26-21 про те, що клопотання буде розглянуто на пленарному засіданні сільської ради.
21.04.2021 року позивач повторно отримала проміжну відповідь від 19.04.2021 року №К-38-02-26-21 про те, що клопотання буде розглянуто на пленарному засіданні сільської ради.
05.05.2021 року позивач отримала рішення від 27.04.2021 року №40 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для ведення особистого селянського господарства», яким відмовлено позивачу. Проте підставу відмови відповідач у своєму рішенні не зазначив.
Надаючи оцінку спірним відносинам, суд враховує, що суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За приписами ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких належать, зокрема, землі сільськогосподарського призначення.
Згідно із ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Відповідно до положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
За приписами частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2.0 гектара.
Отже, законом гарантовано право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства, не більше як 2,0 гектара.
Порядок набуття права на землю визначається главою 19 Розділу IV ЗК України.
Так, згідно зі ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України, а тому відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечить вимогам закону.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 25.02.2020 у справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 у справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 у справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 у справі за № 818/1707/16, від 14.05.2020 у справі за №360/536/17-а, та інших.
Частиною 5 статті 242 КАС України вказано, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За приписами ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Статтею 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 33 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон № 280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, а саме, підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; встановлення платежів за користування комунальними та санітарними мережами відповідних населених пунктів.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин віднесено до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад. Такі питання вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (ст. 26 Закону №280/97-ВР).
Отже, аналізуючи вказані норми права, суд наголошує на тому, що орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, надає громадянину дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або ж мотивовану відмову в його наданні у формі рішення, прийнятого на пленарному засіданні відповідної ради.
Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не зазначив підставу на яку посилався під час прийняття оскаржуваного рішення, що є імперативною нормою. У наданому відзиві позивач посилаються як на підставу відмови те, що земельна ділянка, яку бажає отримати у власність позивач, включена відповідачем до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної власності право оренди яких виставляється на земельних торгах у формі аукціону окремим лотом.
Оцінюючи спірне рішення, суд керується нормами ч. 2 ст. 2 КАС України, за змістом якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у тому числі на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Суд зазначає, що мотивована підстава відмови має бути пояснена у самому рішенні з вказівкою на конкретні та законні підстави для такої відмови.
Наведений висновок узгоджується із встановленими законом вимогами щодо "обґрунтованості рішення", що полягають в дослідженні суб'єктом владних повноважень усіх обставин, що є істотними у процесі його прийняття, аналізі таких обставин та їх правової оцінки. Усі мотиви якими керується суб'єкт у процесі оцінки та аналізу обставин повинні бути чітко та повно відображені у рішенні. В такий спосіб зацікавленій особі створюються гарантії того, що навіть у випадку якщо рішення прийнято не на її користь, вона зможе оскаржити його, та обґрунтувати свою незгоду із одним чи декількома аргументами які чітко зазначені в рішенні.
Висновок узгоджується також із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Так, у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, п. 72, від 08.04.2008, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, п. 51, від 15.09.2009).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Виходячи із обставин, встановлених у цій справі, відповідач принципу належного урядування як і вимог закону про обґрунтування власного рішення не дотримався. Оскаржуване рішення не обґрунтоване взагалі, не містить аналізу обставин, з'ясування яких є необхідним і важливим при розгляді питання про надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою. Такі недоліки у діяльності відповідача перешкоджають позивачеві у реалізації права на обґрунтування своєї незгоди із усіма аргументами відповідача та ефективне і швидке оскарження рішення.
Крім того, за таких обставин суд позбавлений можливості надати оцінку чи виконані всі умови, визначені нормами ЗК України для прийняття рішення про надання позивачці дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою.
Водночас суд наголошує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, визначено у частині сьомій статті 118 ЗК України. Зі змісту оскаржуваного рішення не вбачається, що відмова є вмотивованою, адже відповідач жодним чином не обґрунтував свого рішення та не навів мотивів прийняття такого рішення.
У відзиві на відзив відповідач посилається на те, що дана земельна ділянка включена відповідачем до переліку земельних ділянок, право оренди на яку виставлено на земельні торги окремими лотами.
Проте суд зазначає, що всі обставини, які враховуються при ухваленні рішення суб'єктом владних повноважень, мотиви його прийняття, мають зазначатися в самому рішенні. Тобто, підстави для відмови наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки мають бути пояснені у самому рішенні вказівкою на конкретні невідповідності законам або прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам, генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, тощо.
Наведений висновок узгоджується із встановленими законом вимогами щодо "обґрунтованості рішення", що полягають в дослідженні суб'єктом владних повноважень усіх обставин, що є істотними у процесі його прийняття, аналізі таких обставин та їх правової оцінки. Усі мотиви якими керується суб'єкт у процесі оцінки та аналізу обставин повинні бути чітко та повно відображені у рішенні. В такий спосіб зацікавленій особі створюються гарантії того, що навіть у випадку якщо рішення прийнято не на її користь, вона зможе оскаржити його, та обґрунтувати свою незгоду із одним чи декількома аргументами які чітко зазначені в рішенні.
Висновок узгоджується також із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Так, у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, п. 72, від 08.04.2008, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, п. 51, від 15.09.2009).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Зі змісту оскаржуваного рішення не вбачається, що відмова є вмотивованою, адже відповідач не навів жодних мотивів прийняття такого рішення.
Суд прийшов до висновку, що оскаржуване рішення 4 сесії 8 скликання Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 27.04.2021 № 40 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою" для ведення особистого селянського господарства є протиправним, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування.
Визначаючись щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, суд виходить з наступного.
Частиною 4 статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У даній справі, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано ч.6 ст.118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу доброго врядування.
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" № 30985/96).
В рішенні від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
За таких обставин, враховуючи, що законодавець чітко визначив порядок для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд вважає, що відсутні підстави без дотримання такого зобов'язувати суб'єкта владних повноважень приймати наперед визначене рішення та фактично підміняти державний орган.
Тому позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не підлягають задоволенню.
Згідно ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Надавши правову оцінку всім обставинам справи, суд, з метою захисту прав та інтересів позивачів, з урахуванням вимог ст.245 КАС України, а також висновків суду у даній справі, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача повторно розглянути клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га за рахунок земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності з кадастровим номером 4825181600:01:000:1707 в межах території Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.
Статтею 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судовий збір розподіляється відповідно до ст.139 КАС України.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. У разі часткового задоволення позовних вимог судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).
Позивачем при поданні позовної заяви заявлено 2 позовні вимоги, визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, які є похідними. Похідна позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Згідно до ч. 2 ст. 4 Закон України "Про судовий збір" за подання фізичною особою адміністративного позову не майнового характеру передбачено сплату судового збору у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2021 року становив 2270,00 грн.
Таким чином, позивачу необхідно було сплатити судовий збір за подання позову в розмірі 908,00 грн.
Позивачем при поданні позову сплачено судовий збір в розмірі 1816,00 грн., що підтверджується квитанцією № 0.0.2194763554.1 від 14.07.2021 року, тобто позивачем надміру сплачено судовий збір в розмірі 908,00 грн.
Отже, судові витрати у розмірі 454,00 грн. (часткове задоволення позовних вимог) підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, а надміру сплачені 908,00 грн. повернуті з Державного бюджету відповідною ухвалою за клопотанням позивача.
Відшкодування витрат на правничу допомогу регулюються ст.134 КАС України.
Відповідно до положень ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч.1 ст. 134 КАС України).
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст. 134 КАС України).
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч.3 ст. 134 КАС України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст. 134 КАС України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст. 134 КАС України).
На підтвердження понесених позивачем витрат з правничої допомоги до матеріалів справи надано договір про надання правової допомоги №01/07/2021-1 від 01.07.2021 року, ордер на надання правничої (правової) допомоги від 15.07.2021 р., рахунок № 1 від 13.07.2021 року, квитанцію про сплату послуг за правову допомогу від 14.07.2021 року.
Відповідно до пункту 4.1 Договору надання правової (правничої) допомоги: Розмір винагороди (гонорару) за надання правової допомоги за цим Договором є фіксованою і становить 3500 грн. Оплата здійснюється у формі передоплати в повному обсязі. Отже розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у Договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.
Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення нею витрат в суді першої інстанції, а саме представником позивача складені та підписані наступні документи: позовна заява з додатками, заява про судові витрати з додатками, відповідь на відзив відповідача на позовну заяву з додатками, копія квитанції від 14.07.2021 року, що підтверджує сплату позивачем суми 3500,00 грн.
Суд також враховує положення частини сьомої статті 134 КАС України, за якими обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Заперечень щодо відшкодування витрат на правничу допомогу відповідач не надав. Доводів щодо неспівмірності витрат на правову допомогу відзив на позовну заяву не містить.
Суд дійшов висновку, що витрати позивача на професійну правничу (правову) допомогу підтверджені належними та допустимими доказами, а тому підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 2, 19, 77, 139, 241 - 246, 260 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (вул. Миру, 5, с. Радісний Сад, Миколаївський район, Миколаївська область, 57160, код ЄДРПОУ 04375636) задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 27.04.2021 року №40 «Про надання дозволу громадянці України ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою для ведення особистого селянського господарства», яким ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га, кадастровий номер 4825181600:01:000:1707 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності в межах території Козирської сільської ради (у складі Радсадівської сільської ради) Очаківського району Миколаївської області.
3. Зобовязати Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (вул. Миру, 5, с. Радісний Сад, Миколаївський район, Миколаївська область, 57160, код ЄДРПОУ 04375636) повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га за рахунок земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності з кадастровим номером 4825181600:01:000:1707 в межах території Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, з урахуванням висновків викладених у рішенні по судовій справі 400/5523/21 .
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (вул. Миру, 5, с. Радісний Сад, Миколаївський район, Миколаївська область, 57160, код ЄДРПОУ 04375636) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 454,00 грн., що підтверджується квитанцією від 14.07.2021 року № 0.0.2194763554.1.
5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (вул. Миру, 5, с. Радісний Сад, Миколаївський район, Миколаївська область, 57160, код ЄДРПОУ 04375636) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В. С. Брагар