29 вересня 2021 року Справа № 160/9614/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Лозицької І.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року, включно;
- зобов'язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року, включно.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.07.2020 року по справі №160/4862/20 відповідачем 27.05.2020 року виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення у сумі 102641,45 грн., при цьому, нарахована сума (без утримання військового збору складає 104204,52 грн.), що підтверджується повідомленням про надходження та рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.07.2020 року по справі 160/4862/20.
Також, на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.07.2020 року по справі №160/4863/20 відповідачем 30.09.2020 року виплачено на користь позивача грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учасник бойових дій за 2015 - 2018 роки у сумі 28110,27 грн., що підтверджується повідомленням про надходження.
Позивач стверджує, що повідомленнями про надходження індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки підтверджує факт несвоєчасного остаточного розрахунку з позивачем при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року.
Позивач впевнений, що оскільки індексацію грошового забезпечення позивачу не виплачено на день звільнення з військової служби, то вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому, відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на отримання середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
Ухвалою суду від 16.06.2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та докази на його обґрунтування.
Заперечуючи проти позову, відповідачем надано до суду письмовий відзив на позовну заяву, яку долучено до матеріалів справи.
Відповідач, зазначає, що статтею 117 КЗпП України не встановлена відповідальність власника або уповноваженого ним органу у вигляді виплати середнього заробітку у разі, коли спірним є питання не розміру виплати, а самого права особи на певні виплати при звільнені.
Як зазначає відповідач, оскільки виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені є мірою відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок з працівником, то перелік випадків, за які така відповідальність застосовується, є вичерпним і не може бути розширений за рішенням суду.
Відповідач зазначає, що вина відповідача у невиплаті спірної компенсації в день звільнення - відсутня, оскільки відповідач міг діяти та діяв в межах та у спосіб, визначений Конституцією та законами України, відповідно до ст. 19 Конституції України.
Крім того, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк на звернення з даним позовом до суду, а тому просить залишити позовну заяву без розгляду.
Вирішуючи дане клопотання, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У Рішенні Конституційного суду України № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 від 22.02.2012 року за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 117, 237 КЗпП України викладений висновок: в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Також у цьому Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що невиплати працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням і працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
У правовому висновку, висловленому Верховним Судом України в постанові від 08.11.2017р. у справі №6-1626цс17 зазначено, що для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
Так, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку 15.06.2021 року, а відповідачем фактичний розрахунок був проведений лише 27.05.2021 року.
Таким чином, суд дійшов висновку, що встановлений законом строк на подачу даного позову позивачем не пропущений.
Отже, клопотання відповідача про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, не підлягає задоволенню.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій зазначає про безпідставність зазначених відповідачем у відзиві доводів та наполягає на задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтуються вимоги позову, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи й вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини справи.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України. Наказом Міністерства оборони України від 14 червня 2019 року № 354 (по особовому складу) позивач був звільнений зі служби, а наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 02 серпня 2018 року № 146 - виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення з 02 серпня 2018 року.
Під час проходження служби позивачу не була виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.07.2020 року по справі №160/4863/20 зобов'язано Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Вказане рішення набрало законної сили 07.08.2020 року, відповідно до записів у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Також, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.07.2020 року по справі №160/4862/20, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 09.02.2021 року, стягнуто з Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 02.12.2015 року по 02.08.2018 року включно, в сумі 104 204,52 грн. з урахуванням відрахувань.
Судом встановлено, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.07.2020 року по справі №160/4863/20, 30.09.2020 року позивачу нараховано та виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 28110,27 грн.
Крім того, на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.07.2020 року по справі №160/4862/20, позивачу 27.05.2021 року виплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 102 641,45 грн.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року, включно, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Водночас, питання проходження військової служби регулюється спеціальним законодавством. Соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей регулюється законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1999 року №2011-ХІІ.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення №1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини й направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Позивача виключили зі списків особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме, не виплатили у повному об'ємі компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій індексацію грошового забезпечення.
Слід зауважити, що спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Так, Верховний Суд України у постанові від 17 липня 2015 року у справі №21-8а15 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Отже, у такому випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.
Порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника визначений Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці й методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Положеннями ст. 12 вказаної Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
За правилами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
В свою чергу, ст. 117 КЗпП України передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як раніше зазначалося, між позивачем та відповідачем існував спір щодо виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення за 2015-2018 роки.
Рішення суду щодо виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій було прийняте у липні 2020 року. Фактична виплата коштів відбулася у вересні 2020 року.
Крім того, рішення суду про стягнення індексації грошового забезпечення було прийняте у липні 2020 року. Фактично виплати коштів відбулися у травні 2021 року.
Відповідач наполягає на тому, що положення стаття 117 Кодексу законів про працю України не може бути застосована до спірних правовідносин, адже відповідні кошти були виплачені позивачу на виконання судового рішення, а не як сума виплат, які належали йому при звільненні.
Разом з тим, стягнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення саме на підставі судового рішення не змінює правової природи таких виплат як коштів, що належали до виплати позивачу на день його звільнення зі служби. Право на отримання вказаних виплат у позивача виникло у зв'язку з проходженням військової служби, а судовими рішеннями відповідне право було лише підтверджене.
При цьому, оскільки спеціальним законодавством, яким урегульовано порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні з військової служби, суд вважає за можливе застосувати до спірних відносин норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
З урахуванням наведеного, доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України, є необґрунтованими.
Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 2340/4192/18.
Також, надаючи оцінку вказаним доводам відповідача суд враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. За змістом вказаного судового рішення якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Відтак, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює настання відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості й співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
У вказаному судовому рішенні також викладено правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, яка полягає у несвоєчасній виплаті компенсації за невикористані дні відпустки та індексації за 2015-2018 роки, в порядку, визначеному ст. 117 КЗпП України.
Обчислення середньої заробітної плати визначене Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року.
Відповідно до абзацу третього пункту 2 даного Порядку в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У постанові Верховного Суду від 4 травня 2018 року у справі №808/858/16 суд зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначено, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №820/1363/17, від 6 березня 2018 року у справі №804/3722/17.
У постанові Верховного Суду від 6 серпня 2019 року у справі №826/9793/18 встановлено, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме, виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Кечко проти України" зауважував, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
А тому, з огляду на викладене, складна фінансово-економічна ситуація в державі жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення, що є предметом спору у даній справі.
Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.
Отже, суд дійшов висновку про те, що чинне законодавство про працю, її оплату та вирішення спорів про працю поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, у зв'язку з чим, наявні усі підстави для стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 .
Суд зазначає, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», як учасник бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , дата видачі 21.11.2017 року, що наявна в матеріалах справи, тому підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовну заяву ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року, включно.
Зобов'язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.08.2018 року по 26.05.2021 року, включно.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 КАС України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень КАС України.
Повний текст рішення суду складений 29.09.2021 року.
Суддя І.О. Лозицька