22-ц/804/2214/21
265/7186/20
Єдиний унікальний номер 265/7186/20
Номер провадження 22-ц/804/2214/21
23 вересня 2021 року м. Маріуполь
Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Баркова В.М., Биліни Т.І.,
секретар судового засідання Лазаренко Д.Т.,
учасники справи:
позивач - Маріупольська міська рада
представник позивача - Мєскєв Михайло Сергійович,
відповідач - ОСОБА_1 ,
представник відповідача - адвокат Ботман Ольга Олександрівна,
відповідач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Маріупольської міської ради на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 червня 2021 року по цивільній справі за позовом Маріупольської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрації права власності, треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Макаревич Вікторія Геннадіївна та приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Сахова Марина Андріївна,
11 листопада 2020 року Маріупольська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування від 29.01.2013 року та договору купівлі-продажу від 17.04.2019 року недійсними, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2013 року та від 17.04.2019 року, припинення права власності за № 31220229 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що ОСОБА_3 набула право власності на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення суду від 18.12.2012 року.
29.01.2013 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 вищевказане нежитлове приміщення.
06.09.2013 року рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 вересня 2013 року по справі № 2/0538/3131/2012 скасовано рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 18.12.2012 року та в задоволенні позову ОСОБА_3 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на самочинно нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м. з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 , відмовлено.
17.04.2019 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу вказаного нежитлового приміщення, в результаті якого ОСОБА_1 набула право власності на нього.
Позивач вказує, що на теперішній час рішення суду, на підставі якого ОСОБА_3 набула право власності на нежитлові приміщення 1 та 2 у вигляді торгівельного павільйону загальною площею 37,7 кв.м. з основної будівлі літ. Д-1, що розташовані по АДРЕСА_1 , скасоване як незаконне, тому зазначені факти є підставами для визнання договору купівлі-продажу від 17.04.2019 року, зареєстрованого в реєстрі за № 828 від 17.04.2019 року, та договору дарування від 29.01.2013 року, зареєстрованого в реєстрі за № 297 від 29.01.2013 року, недійсними - відповідно необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29.01.2013 року та від 17.04.2019 року, припинити право власності за № 31220229 в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 червня 2021 року в задоволенні позовних вимог Маріупольської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними та скасування державної реєстрації права власності відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішення, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов Маріупольської міської ради у повному обсязі, вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено наступне.
Судом першої інстанції порушено норми процесуального права, оскільки судом в порушення ч.4 ст. 82 ЦПК України та принципу преюдиціальності взагалі не взяті до уваги факти і обставини, встановлені рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 серпня 2013 року по справі № 0538/9584/2012, що набрало законної сили.
Всупереч преюдиціально встановленим обставинам, суд першої інстанції у рішенні зазначив, що після звернення прокурора Орджонікідзевського району міста Маріуполя із апеляційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 18 грудня 2012 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на самочинно збудовані нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м., з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 прийняла передбачені законом заходи до узаконення спірної будівлі шляхом реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, і що такі обставини мають значення для справи.
Позивач в апеляційній скарзі зазначає, що судом неповно і невірно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, а висновки, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають обставинам справи.
Так в оскаржуваному рішенні суд робить висновок, що пред'явлений позов про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення, стороною якого Маріупольська міська рада не була, не призведе до відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду (володіння, користування, розпоряджання земельною ділянкою), оскільки земельна ділянка площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 передана Маріупольською міською радою в оренду ОСОБА_1 , тому обраний Маріупольською міською радою спосіб захисту її прав є неефективним.
Апелянт не погоджується із висновками суду і зазначає, що судова практика у подібних правовідносинах містить протилежні висновки. Зокрема, постанова Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 263/14085/16-ц.
Відтак, при прийнятті оскаржуваного рішення суд, в порушення ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права стосовно принципу пропорційності, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, з аналізу судової практики щодо об'єкту самочинної реконструкції, який на момент реєстрації права власності у Реєстрі до експлуатації не приймався, та в подальшому було здійснено відчуження такого об'єкту іншій особі, вбачається, що судами, які розглядали справи з подібними правовідносинами встановлено, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
За змістом норм матеріального права, зокрема, ст. 331, ч.2 ст.376, ст.ст.328, 329, ч.1 ст.658 ЦК України, особа (фізична або юридична), яка набула право на майно від іншої особи, є власником новоствореного нерухомого майна як об'єкта цивільного обороту лише у разі, коли їй було передано прийняте до експлуатації в порядку, визначеному законодавством, новостворене нерухоме майно, а у разі необхідності його реєстрації також майно, яке зареєстровано за цією особою як нерухоме майно. В іншому випадку особа може передати іншій особі лише матеріали, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14.03.2018 року по справі № 1326/4579/2012.
Верховний суд неодноразово висловлювався щодо неправомірності відчуження об'єктів самочинного будівництва, навіть тих, щодо яких проведено державну реєстрацію прав.
У висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16 зазначено, що неіснуюче право щодо об'єкта нерухомості не породжує й прав власника щодо розпорядження майном, зокрема, продажу третім особам.
В оскаржуваному рішенні судом неправильно застосовані норми матеріального права (в тому числі що стосується обраного способу захисту прав), а саме: неправильно тлумачено закон, а також не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Зокрема, не застосовано Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Маріупольська міська рада вважає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень договору дарування від 29 січня 2013 року та договору купівлі-продажу від 17 квітня 2019 року незаконними, такими, що суперечать встановленому порядку реєстрації, оскільки прийнято рішення за відсутності передбачених чинним законодавством документів.
Земельна ділянка під спірним об'єктом нерухомого майна знаходиться у комунальній власності територіальної громади міста Маріуполя в особі Маріупольської міської ради, яка відповідно до ч.1 ст. 142 Конституції України, п «б» ч.1 ст. 80, ст. 83 Земельного кодексу України, ст. 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», наділена повноваженнями власника цієї земельної ділянки.
Наявність незаконно зареєстрованого об'єкта нерухомості на землях комунальної власності створює реальну небезпеку порушення прав та законних інтересів територіальної громади м.Маріуполя в особі Маріупольської міської ради, оскільки створює можливість отримання власником спірного об'єкту нерухомості речових прав на земельну ділянку з метою його подальшої експлуатації.
Від представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Ботман О.О. до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу Маріупольської міської ради, в якому зазначено, що відповідач та його представник заперечують проти задоволення апеляційної скарги та вважають її необґрунтованою та незаконною. Зазначають, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги вказаного не спростовують.
Представник відповідача звертає увагу, що станом на 29 січня 2013 року рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2012 року по справі № 0538/3131/2012 було чинним та не було скасоване, тому жодних порушень чи перешкод ОСОБА_3 у відчуженні права власності на спірне майно не було.
На час вчинення правочину від 17 квітня 2019 року ОСОБА_2 була законним власником спірного нерухомого майна. ОСОБА_1 , в свою чергу, не знала та не могла знати про існування рішення Апеляційного суду Донецької області від 06 серпня 2013 року по справі № 0538/3131/2012 за результатом позову ОСОБА_3 , весь час з моменту придбання була власником та користувалася нерухомим майном. Тож ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна. Відповідно до інформаційної довідки від 03 лютого 2021 року ОСОБА_1 має в оренді до 16 квітня 2023 року земельну ділянку, на якій розміщено спірне нерухоме майно.
Також представник відповідача зазначає, що судом першої інстанції не було порушено норми процесуального права, в тому числі ст.ст. 82, 263 ЦПК України. Суд повно, детально, всебічно та неупереджено дослідив всі матеріали справи та обставини по справі, на підставі яких дійшов обґрунтованих та законних висновків.
Позивач в апеляційній скарзі висловив непогодження з висновками суду першої інстанції про те, що пред'явлений позивачем позов не призведе до відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся.
Відповідач та його представник вважають, що судом доречно зауважено, що пред'явлений у цій справі позов Маріупольської міської ради про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення, стороною якого вона не була, не призведе до відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду (володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою), оскільки земельна ділянка передана Маріупольською міською радою в оренду ОСОБА_1 .
Крім того, як вже зазначалося вище, Маріупольська міська рада вже здійснила своє волевиявлення ще в 2013 році та надала ОСОБА_2 в оренду земельну ділянку під спірним нерухомим майном.
Також звертає увагу, що декларація про готовність об'єкта ДЦ 141132100196 від 29 липня 2013 року, яка є підставою для набуття права власності за ОСОБА_2 є чинною та не оскаржена, а тому обраний Маріупольською міською радою спосіб захисту її прав є в будь-якому разі неефективним.
Посилання позивача на судову практику по справі № 263/14085/16-ц у підтвердження належного способу захисту порушеного права було зроблено без врахування інших обставин по справі.
В апеляційній скарзі позивач не вказує конкретної норми, яку суд неправильно застосував, а лише робить загальне посилання на ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Крім того, позивач не враховує необхідність застосування до даних правовідносин принципу правової визначеності та принципу легітимності очікувань.
Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2012 року, яке набрало чинності 29 грудня 2012 року, по справі № 0538/3131/2012, надало ОСОБА_3 підстави очікувати на те, що зареєстроване на підставі такого рішення право власності є законним та його законність не буде ставитись під сумнів.
Інші учасники справи не скористалися своїм право на надання відзиву на апеляційну скаргу Маріупольської міської ради.
Від приватного нотаріусу Маріупольського міського нотаріального округу Сахової М.А. надійшла заява про розгляд справи за її відсутності на розсуд суду.
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Макаревич В.Г. до суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Враховуючи положення ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку учасників справи в судове засідання, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_4 , який просив апеляційну скаргу задовольнити, представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Ботман О.О., яка просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та інші.
У відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 08 грудня 2012 року визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлові приміщення № 1 та № 2 загальною площею 37,7 кв.м., розташовані у основної будівлі літ. Д-1 по бульвару 50 років Жовтню 21 в місті Маріуполі (т.1 а.с. 17-18).
Відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , остання набула у власність нежитлове приміщення АДРЕСА_3 , загальною площею 37,7 кв.м. (т.1 а.с. 169). Вказаний договір зареєстрований в Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 29.01.2013 року приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Саховою М.А. (т.1 а.с. 170).
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 06 серпня 2013 року за апеляційною скаргою прокурора Орджонікідзевського району міста Маріуполя вищевказане рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 18 грудня 2012 року скасовано. В задоволенні позову ОСОБА_3 до Маріупольської міської ради про визнання права власності на самочинно збудовані нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м., з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 , відмовлено (т.1 а.с. 19-24).
Рішенням Маріупольської міської ради Донецької області від 16.04.2013 року ОСОБА_2 надано погодження розробки проекту землеустрою щодо відводу земельної ділянки площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 66).
Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Донецькій області 29 липня 2013 року зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації на нежитлове приміщення № 1 та № 2 розташовані у основній будівлі літ. Д-1 по АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 118-120). Дана інформація міститься також у реєстрі Державної архітектурно-будівельної інспекції України (т.1 а.с. 80).
Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 17 квітня 2019 року, остання набула право власності на нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м., з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 173-174). Вказаний договір зареєстрований в Державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрації прав власності 17 квітня 2019 року приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Макаревич В.Г., що підтверджується відповідним рішенням (т.1 а.с. 175).
02 липня 2013 року між Маріупольською міською радою та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 строком на п'ять років. Відповідно до пункту 5.1 цього договору земельна ділянка передається в оренду з метою та за цільовим призначенням для обслуговування будівель торгівлі (функціонування торгівельного павільйону) (т.1 а.с. 67-69).
Як вбачається з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності, дію вищевказаного договору оренди земельної ділянки на площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 продовжено до 09 липня 2023 року на підставі рішення Господарського суду Донецької області від 11.12.2019 року, залишеного без змін 15.06.2020 року Східним Апеляційним Господарським судом, орендарем є ОСОБА_1 ..
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що пред'явлений у цій справі позов Маріупольської міської ради про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення, стороною якого вона не була, не призведе до відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду (володіння, користування, розпоряджання земельною ділянкою), оскільки земельна ділянка площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 передана Маріупольською міською радою в оренду ОСОБА_1 . Отже, на думку суду, обраний Маріупольською міською радою спосіб захисту її прав є неефективним. Крім того, після звернення прокурора Орджонікідзевського району міста Маріуполя із апеляційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 18 грудня 2012 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на самочинно збудовані нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м., з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 прийняла передбачені законом заходи до узаконення спірної будівлі шляхом реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
На підставі викладеного суд не вбачав правових підстав для задоволення позовних вимог Маріупольської міської ради про визнання договору дарування від 29.01.2013 року недійсним. Оскільки решта позовних вимог Маріупольської міської ради є похідними від вимог про невизнання договору дарування недійсним, підстави для їх задоволення також відсутні.
Не погодитися із таким висновком суду неможливо, оскільки він відповідає встановленим обставинам і нормам закону.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом проаналізовано вказані норми закону в контексті даного звернення позивача до суду, і зазначено, що позивач мав би довести конкретні факти порушення його майнових прав та інтересів, зокрема, що в результаті визнання договору недійсним майнові інтереси його будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації.
Але разом з тим зі змісту позову вбачається, що Маріупольська міська рада не була стороною в оспорених угодах.
Позивач не надав жодних доказів порушення його права володіння, користування, розпорядження земельною ділянкою під спірною нерухомістю, оскільки земельна ділянка площею 0,0053 га по АДРЕСА_2 передана Маріупольською міською радою в оренду ОСОБА_1 , і ці договірні відносини існують на час вирішення спору.
Суд також послався на норми ст.39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до І-ІІІ категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю на безплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Форма декларації про готовність об'єкта до експлуатації, порядок її подання і реєстрації визначаються Кабінетом Міністрів України.
Прийняття рішення про реєстрацію (повернення) декларації про готовність об'єкта до експлуатації, видачу (відмову у видачі) сертифіката здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю протягом десяти робочих днів з дати подання відповідних документів.
Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката.
Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Донецькій області 29 липня 2013 року зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації на нежитлове приміщення № 1 та № 2 розташовані у основній будівлі літ. Д-1 по бульвару 50 років Жовтня 21 в місті Маріуполі Донецької області.
Обставини справи свідчать про те, що після звернення прокурора із апеляційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя від 18 грудня 2012 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на самочинно збудовані нежитлові приміщення 1 та 2 загальною площею 37,7 кв.м., з основної будівлі літ. Д-1, що розташована по АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 прийняла передбачені законом заходи для узаконення спірної будівлі шляхом реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації, і ввела самочинно зведену будівлю в експлуатацію ще до скасування апеляційним судом рішення, на підставі якого ОСОБА_3 отримала право власності на спірне майно.
На підставі викладеного, і з цим неможливо не погодитися, суд відмовив в позові Маріупольської міської ради про визнання договору дарування від 29.01.2013 року недійсним. Виходячи з того, що решта позовних вимог Маріупольської міської ради є похідними від вимог про невизнання договору дарування недійсним, суд вважав, що підстави для їх задоволення також відсутні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотримання норм матеріального і процесуального права, в ньому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються допустимими доказами, дослідженими в судовому засіданні і підстав для його скасування не вбачається.
Як вбачається зі справи, вирішуючи спір, суд дотримався принципу пропорційності, регламентованим статтею 11 ЦПК України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Суд врахував, що визнання недійсним договору дарування від 29.01.2013 року та договору купівлі-продажу від 17 квітня 2019 року позбавить ОСОБА_1 права на мирне володіння своїм майном, і втручання публічного органу у таке володіння є непропорційним.
ОСОБА_2 була власником спірного майна на час укладення договору купівлі-продажу, і позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що цей правочин не відповідає вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, іншим вимогам закону або порушують його законні права та інтереси, тому суд приходе до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги аналогічні поясненням представника позивача в суді першої інстанції. Обставини, на які представник позивача посилається у скарзі, були предметом перевірки суду, їм надана відповідна мотивована правова оцінка. Твердження позивача в апеляційній скарзі зводяться до незгоди із висновками суду щодо обставин справи, незгоди із застосуванням судом норм матеріального права без власної обґрунтованої мотивації, але обставин, встановлених судом, доводи апеляційної скарги не спростовують.
Так, позивач в апеляційній скарзі посилається на висновки Верховного Суду, висловлені
05 серпня 2020 року в справі № 263/14085/16-ц (провадження № 61-5713св19), яка на думку позивача, ухвалена у спорі з подібними правовідносинами. Однак в цій постанові йдеться про визнання недійсними угод стосовно об'єктів самочинно побудованого майна, щодо яких власник не вживав передбачених законом заходів прийняття самочинно зведеної будівлі в експлуатацію, і яке не приймалося в експлуатацію і на час розгляду справи; спірний об'єкт був у користуванні без правовстановлюючих документів на земельну ділянку, що є порушенням статей 125, 126 Земельного кодексу України - користувачу необхідно було усунути виявлені порушення, що він не виконав. Обставини в справі, що переглядається, є іншими: спірне нерухоме майно введене в експлуатацію, право користування земельною ділянкою реалізовано в укладенні договору оренди.
З цих же підстав неможливо прийняти до уваги посилання позивача в апеляційній скарзі на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16, де зазначено, що неіснуюче право щодо об'єкта нерухомості не породжує й прав власника щодо розпорядження майном, зокрема, продажу третім особам, оскільки спір і визначення правовідносин в цій справи стосувалися угод щодо самочинно зведених споруд і самовільно зайнятих земельних ділянок.
Отже, судом першої інстанції як враховано зміст судових рішень, на які посилався позивач в обґрунтування своїх вимог, так і дотримано норм матеріального права без порушень правових позицій судової практики.
Доводи позивача про те, що наявність незаконно зареєстрованого об'єкта нерухомості на землях комунальної власності створює реальну небезпеку порушення прав та законних інтересів територіальної громади м.Маріуполя в особі Маріупольської міської ради, оскільки створює можливість отримання власником спірного об'єкту нерухомості речових прав на земельну ділянку з метою його подальшої експлуатації, є припущенням , нічим не підтверджені, спростовані матеріалами справи, а саме інформацією про договір оренди земельної ділянки, де розташовані спірні будівлі, укладений між Маріупольською міською радою і ОСОБА_1 до 09.07.2023 року. (т.1 а.с.81). Більш того, як вбачається зі справи, договір оренди на вказану земельну ділянку укладався міською радою і з ОСОБА_5 09.07.2013 року, пізніше цей договір було поновлено на тих самих умовах з ОСОБА_1 ..
Тому неможливо погодитися із апеляційною скаргою стосовно того, що суд не надав оцінки доводам позивача і наданим ним доказам. Зі змісту оскарженого рішення вбачається, що суд першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно встановив обставини справи та проаналізував відповідні їм правовідносини, поясненням сторін, наданим доказам дав оцінку, у відповідності з вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України дійшов цілком обґрунтованого висновку про відмову в позові. Висновки суду позивачем нічим в апеляційній інстанції не спростовані.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене рішення достатньо відповідає таким вимогам.
Порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.
Згідно з п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Суд апеляційної інстанції відповідно до положень ст. 375 ЦПК України залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, апеляційний суд доходить висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги - без задоволення, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Маріупольської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст судового рішення складений 28 вересня 2021 року.
Судді: