ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 вересня 2021 року м. Київ № 826/8500/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,
розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) із позовом до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із позовом, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 1 червня 2015 року по 08.09.2016;
- зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві виплатити ОСОБА_1 пенсію за віком за період з 01.06.2015 по 08.09.2016.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.06.2018 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного (письмового) позовного провадження. Тією ж ухвалою залучено у справі в якості другого відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №203 «Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві» утворено нову юридичну особу - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, шляхом злиття Правобережного, Лівобережного та Центрального об'єднаних управлінь Пенсійного фонду України в м. Києві та Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 24.04.2018 до реєстру внесено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи -Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві (02225, м. Київ, вул. Каштанова, буд.6, код ЄДРПОУ 40379527).
Таким чином, є наявний факт правонаступництва, у зв'язку з наведеним та враховуючи зміст позовних вимог, що мають зобов'язальний характер (передбачають необхідність вирішення питання щодо наявності підстав для покладення відповідного обов'язку на відповідача вчинити певні дії на відновлення порушеного права позивача, в разі виявлення такого факту судом), а також з метою з метою забезпечення можливості виконання судового рішення, суд дійшов висновку про необхідність заміни первісного відповідача - Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на належного - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368), далі по тексту також - ГУ ПФУ в м. Києві, відповідач.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач вказує, що з 15.05.2021 відповідно до положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV їй була призначена пенсія за віком, яка виплачувалась щомісяця, починаючи з дня її призначення до 01.04.2015. На час призначення пенсії за віком та до 08.09.2016 позивач працювала суддею апеляційного суду Київської області. На підставі постанови Верховної Ради України від 08.09.2016 позивача було звільнено з посади у зв'язку з виходом у відставку та призначено щомісячне довічне утримання судді у відставці. Позивач зазначає, що відповідач тимчасово з 01.04.2015 по 31.12.2015 та з 01.01.2016 по 08.09.2016 не виплачував їй пенсію за віком, оскільки позивач працювала суддею, тобто, на посаді, яка давала право на призначення пенсії/довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07.07.2010. Нормативно обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилається, зокрема, на те, що пунктом 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» передбачено, що у разі неприйняття до 01.06.2015 закону щодо призначення всіх пенсій, в тому числі і спеціальних, на загальних підставах з 01.06.2015 скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне утримання призначаються, зокрема, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Проте, такий закон так і не був прийнятий, у зв'язку з чим з 01.06.2015 припинили свою дію норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07.07.2010 щодо пенсійного забезпечення суддів. На думку позивачки, оскільки з 01.06.2015 посада судді, на якій вона працювала, не давала права на призначення пенсії/щомісячного грошового утримання в порядку та на умовах, передбачених Законом України №2453-VI, то передбачені частиною першою статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV підстави для невиплати пенсії за віком, призначеної відповідно до цього Закону, відпали, і з 01.06.2015 виплата позивачці такої пенсії підлягала відновленню. У зв'язку з наведеним, позивачка наполягає, що з 01.06.2015 відповідач повинен був поновити виплату їй пенсії за віком згідно із ч.2 ст.49 Закону України №1058-IV. Крім того, позивачка в обґрунтування своїх вимог посилається на рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016 №4-рп/2016 у справі 1-8/2016 (про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частини третьої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII; абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI у редакціях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII; пункту 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII в частині скасування з 01.06.2015 норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
У своєму відзиві на позов відповідач проти позову ОСОБА_1 заперечував, зазначив, що відповідно до положень ч.4 ст.37 Закону України «Про державну службу» зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», які були чинними до 31.12.2015, передбачено, що тимчасово, у період з 01.04.2015 по 31.12.2015 у період роботи особи (крім інвалідів І та ІІ груп, інвалідів війни ІІІ групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій та статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону України, не виплачуються. Разом з тим, відповідач вказує, що п.5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», було визначено, що у разі неприйняття до 01.06.2015 закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 01.06.2015 скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата» та ін. З огляду на це, відповідач вважає, що відповідно до чинного на той час законодавства робота позивача на посаді судді не давала їй права на отримання пенсії, оскільки позивач була працюючим суддею, тому виплату пенсії їй було правомірно припинено. Щодо посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016 №4-рп/2016 у справі 1-8/2016 відповідач зауважує, що останнім було визнано неконституційними обмеження щодо виплати довічного грошового утримання або пенсії, призначеної відповідно до Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Обмеження, які встановлювалися для працюючих пенсіонерів, в тому числі на посадах суддів, прокурорів тощо неконституційними на час спірних відносин не визнавались. Крім викладеного, відповідач, посилаючись на положення ст.ст.122, 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зазначив, що позивачем пропущений строк для звернення із даним позовом. Резюмуючи відзив, відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 26.07.2021 від ГУ ПФУ в м. Києві витребувано матеріали пенсійної справи позивача.
На виконання вимог суду ГУ ПФУ в м. Києві 07.09.2021 направило матеріали з пенсійної справи ОСОБА_1 .
Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.
23.10.2001 позивач була переведена на роботу на посаді судді новоутвореного Оболонського районного суду міста Києва указом Президента України «Про переведення суддів місцевих судів міста Києва» №1004/2001. Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» №1732-IV від 20.05.2004 позивачку було обрано на посаду судді апеляційного суду Київської області. Постановою Верховної Ради України №1513-VIII від 08.09.2016 «Про звільнення суддів» позивачку було звільнено з посади судді у зв'язку із неможливістю виконувати повноваження за станом здоров'я. ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві (пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 ), що не заперечується відповідачем.
Як свідчать матеріали справи, 24.05.2018 позивачка звернулася до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою, в якій просила виплатити їй пенсію за віком за період з 01.06.2015 по 08.09.2016, призначену з травня 2012 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Листом від 22.06.2018 за вих.№26146/02/Д-1836 відповідач підтвердив, що до 16.05.2012 ОСОБА_1 була призначена пенсія за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата якої проводилася в повному обсязі до 01.04.2015. З 01.04.2015 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015, яким, зокрема, встановлювався особливий порядок виплати пенсії працюючим пенсіонерам. Посилаючись на зазначений Закон України та на положення ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомив позивачці, що підстави для поновлення виплати пенсії відсутні. Позивач, не погодившись із таким рішенням відповідача, подала позовну заяву.
Також матеріали справи містять заяву позивача про врахування судом при розгляді справи позиції Верховного Суду в окремих справах, та прискорення розгляду справи.
Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У частині першій статті 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Конституцією України, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV, Законом України «Про пенсійне забезпечення» №1788-XII, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу», Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №911-VIII.
Як зазначається позивачкою та не заперечується відповідачем, з 15.05.2012 позивачці була призначена пенсія, виплата якої була припинена відповідачем 01.04.2015. На час призначення та виплати пенсії за віком до 08.09.2016 позивач продовжувала працювати на посаді судді.
Згідно листа відповідача від 22.06.2018 за вих.№26146/02/Д-1836 до 16.05.2012 ОСОБА_1 була призначена пенсія за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Надалі, у зв'язку із внесенням змін до ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02.03.2015, виплата пенсії ОСОБА_1 була припинена, оскільки остання після призначення пенсії продовжувала працювати на посаді судді.
Станом на 01.04.2015 посада, на якій працювала позивач, дійсно, давала право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, у зв'язку з чим відповідачем було припинено виплату пенсії позивачеві з 1 квітня 2015 року (дата набрання чинності Законом України від 02.03.2015 №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», далі - Закон №213-VІІІ).
Законом №213-VІІІ, були внесені зміни, зокрема, до статті 37 Закону України «Про державну службу», частину третю - п'яту статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.85 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та до ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Частиною 1 ст.47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (у редакції Закону №213-VІІІ) встановлено, що тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року: у період роботи особи (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються.
Згідно із частиною п'ятою статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону №213-VІІІ), тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року: особам, на яких поширюється дія цього Закону (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до цієї статті або право на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про прокуратуру», «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», щомісячне довічне грошове утримання, призначене відповідно до цієї статті, не виплачується.
Пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України від 02.03.2015 №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» було визначено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.
Оскільки станом 01.06.2015 законів щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, не було прийнято, то норми, що стосуються пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються за спеціальними законами, в тому числі Законом №2453-VІ, втратили чинність.
Таким чином, з 01.06.2015 посада позивачки у розумінні вищезазначених норм, що регулюють пенсійне забезпечення, не надавала права на призначення пенсії у порядку та на умовах, передбачених законом України «Про судоустрій і статус суддів», на підставі чого обмеження щодо виплат призначеної позивачці пенсії за віком, пов'язані з її роботою на посаді судді, з 01.06.2015 вже не підлягали застосуванню.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 № 911-VIII, який набрав чинності 01.01.2016, також були внесені зміни до статті 85 Закону України «Про пенсійне забезпечення», статті 37 Закону України «Про державну службу», ст.141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України та статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Частиною 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (у редакції Закону України № 911-VIII) встановлено: тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року: особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються».
Частину 5 ст.141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Законом України № 911-VIII викладено у такій редакції: «тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року: особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються».
Рішенням Конституційного Суду України від 08.06.2016 № 4-рп/2016 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
частини третьої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII;
абзаців першого, другого, третього, четвертого та першого, другого речень абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакціях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII;
пункту 5розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакціях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII та положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Керуючись частиною другою статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вказав такий порядок виконання цього рішення:
- частина третя статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення2 від 2 березня 2015 року № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI до внесення змін Законом України 2Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, тобто у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»;
- абзаци перший, другий, третій, четвертий та перше, друге речення абзацу шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакціях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку»;
- не підлягає застосуванню положення пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII в частині скасування з 1 червня 2015 року норм щодо призначення щомісячного довічного грошового утримання відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
При цьому, в мотивувальній частині рішення Конституційним Судом України зазначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.
Відповідно до п.5 рішення Конституційного Суду України від 08.06.2016 № 4-рп/2016, зазначене рішення має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними.
Відповідно до ч. 1 ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України.
Однією з конституційних гарантій забезпечення незалежності суддів є надання їм за рахунок держави матеріального і соціального захисту.
При цьому, відповідно до частин другої і третьої ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці. Конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання в здійснення правосуддя.
Отже, конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді ( суддівська винагорода ), як під час здійснення ним своїх повноважень, так і в майбутньому, у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці ( щомісячне довічне грошове утримання ). Статус судді та його елементи, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів, і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.
Викладене вище відповідає положенням Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998 та Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів(пункт 54).
Аналізуючи викладене, з урахуванням судової практики з вирішення справ зазначеної категорії, суд вважає, що є достатні підстави для визнання протиправними дій відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.06.2015 по 08.09.2016 та зобов'язання відповідача виплатити позивачу пенсію за віком за вказаний період.
Щодо дотримання строків звернення із позовною заявою ОСОБА_1 суд зазначає, що однією з гарантій реалізації конституційного права на соціальне забезпечення є судовий захист відповідного права.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 04.06.2019 № 2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини), до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012). За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у рішенні від 26.12.2011 № 20-рп/2011. Держава Україна як учасниця Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року визнає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, що гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
При цьому, суд звертає увагу на те, що подаючи 24.05.2018 до відповідача заяву про виплату пенсії, а також звертаючись до суду із цією позовною заявою про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у виплаті пенсії, позивач проявила дійсну волю щодо реалізації гарантованого конституцією права на соціальний захист та в подальшому свою незгоду з рішенням відповідного суб'єкта владних повноважень, а також намір оскаржити таке рішення в порядку адміністративного судочинства.
Так, статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України регламентовано, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Водночас у справах, пов'язаних із захистом соціальних прав у частині стягнення неотриманої з вини органів, які призначають та виплачують пенсію, сум пенсії, особливий порядок застосування строків звернення до адміністративного суду саме процесуальним законодавством не визначений.
Враховуючи те, що пенсія за своєю правовою природою є основним джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним ст. 1 Першого протоколу до Конвенції), видається, що до правовідносин, які виникають у спорах, пов'язаних із стягненням неотриманої з вини органів, які призначають та виплачують пенсію, сум пенсії, можна розглядати питання стосовно застосування строків, визначених в інших законах, зокрема, ст. 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб звільнених з військової служби та деяких інших осіб».
Так, відповідно до ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Частиною 2 ст. 17 КАС України імперативно встановлено, що особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення позову.
Протиправна невиплата пенсії або протиправне невідновлення виплати пенсії, яке сталося з вини держави в особі її компетентних органів, може бути віднесене до триваючих правопорушень, оскільки відповідний суб'єкт владних повноважень протягом відповідного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) стосовно пенсіонера, чим порушує його право на соціальний захист - пенсійне забезпечення.
Таким чином, шестимісячний строк звернення до суду не підлягає застосуванню до спорів, які виникли у зв'язку з недоплаченою сумою пенсії.
Такий висновок зробив Верховний Суд в постановах №815/460/18 від 24.11.2020, №1840/3344/18 від 18.02.2020. Зокрема, Верховний Суд виходить із того, що у триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) щодо фізичної особи. При застосуванні строків звернення до адміністративного суду в категорії справ, пов'язаних із правом на соціальний захист, зокрема, на належне пенсійне забезпечення, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та залишення без розгляду позовної заяви на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу з боку держави. Суд дійшов висновку, що строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини відповідного суб'єкта владних повноважень, немає.
Аналогічна правова позиція стосовно застосування процесуального строку у спорах, пов'язаних із правом особи на соціальний захист, викладена у постановах Великої палати ВС від 6.02.2019 у справі №522/2738/17, у постановах ВС: від 24.04.2018 у справі №646/6250/17, від 30.10.2018 у справі №493/1867/17, від 22.01.2019 у справі №201/9987/17 (2-а/201/304/2017), від 29.11.2019 у справі №642/7479/16-а, від 30.01.2020 у справі №554/5119/16-а, від 23.07.2020 у справі №761/28365/16-а.
Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
Також при вирішенні цієї справи судом береться до уваги висновок ЄСПЛ, викладений у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003, у якому вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Беручи до уваги фактичні обставини даної справи, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як свідчить наявна у матеріалах справи квитанція, позивачем при зверненні з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн. Відтак, враховуючи обсяг задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 704,80 грн.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 73-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправними дії Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 1 червня 2015 року по 8 вересня 2016 року.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) пенсію за віком за період з 01 червня 2015 по 08 вересня 2016 року.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368).
Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку, визначеному статтями 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з моменту складення тексту судового рішення.
Суддя Н.А. Добрівська