Справа № 420/9072/21
27 вересня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Фонтанської сільської ради Одеського району Одеської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання надати дозвіл,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Фонтанської сільської ради Одеського району Одеської області в якому позивач просить:
визнати протиправним та скасувати рішення четвертої сесії Новодофінівської сільської ради VI скликання від 15 вересня 2020 року №1013-УІ щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на території Новодофінівської сільської ради Лиманського району Одеської області (в межах населеного пункту), оскільки зазначені земельні ділянки не відповідають Генеральному плану с. Нова Дофінівка;
зобов'язати Фонтанську сільську раду Одеського району Одеської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,25 га відповідно до графічного матеріалу, на якому визначено бажане місце розташування земельної ділянки.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він 28.07.2020 року звернувся із заявою про видачу дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовною площею 0,25 га.
Однак, рішенням четвертої сесії Новодофінівської сільської ради VI скликання від 15 вересня 2020 року №1013-УІ позивачу відмовлено, оскільки зазначені земельні ділянки не відповідають Генеральному плану с. Нова Дофінівка.
Посилаючись на те, що оскаржуване рішення не містить конкретного обґрунтування в підтвердження наявності підстав для вказаної відмови, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Процесуальні дії
Ухвалою суду від 01.06.2021 року позовна заява залишена без руху через пропуск строку звернення до суду.
16.06.2021 р. за вхід.№31302/21 надійшла заява позивача про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду.
Ухвалою суду від 22.06.2021 року визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ст. 262 КАС України.
06.08.2021 р. за вхід.№ЕП/21117/21 надійшов відзив на позовну заяву, в якому, зокрема, зазначено, що підставою для відмови у наданні дозволу стало невідповідність місця розташування об'єктів вимогам генеральних планів населених пунктів, що цілком відповідає вимогам ст. 118 Земельного кодексу України.
12.08.2021 р. за вхід.№44286/21 надійшла відповідь на відзив, в якій позивачем наголошується, що відповідачем не надано документів, які б підтверджували затвердження генерального плану с. Нова Дофінівка, а тому викопіювання з цього плану не є належним доказом. Також, позивач зазначає, що на вказаній земельній ділянці наявні ділянки, на які оформлено право власності іншими особами.
27.08.2021 р. за вхід.№ЕП/22747/21 надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких, зокрема, наголошується про невідповідність поданих позивачем документів тим документам, які долучені ним до матеріалів судової справи.
28.07.2020 року позивач звернувся до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтованою площею 0, 25 га, із земель комунальної власності на території Новодофінівської сільської ради Лиманського району Одеської області (в межах населеного пункту).
До клопотання позивач додав: графічний матеріал, на якому бажане місце розташування земельної ділянки; документ, що підтверджує громадянство України (паспорт громадянина України, ідентифікаційний номер).
Розглянувши зазначену заяву, відповідачем прийнято рішення №1008-УІ від 15.09.2020 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.
У ч. 2 ст. 19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Положеннями статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.
Відповідно до ч.1 ст.118 ЗК України (порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель (ч.4 ст.118 ЗК України).
Зі змісту ч.6 та 7 ст.118 ЗК України вбачається, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
З аналізу наведеного вбачається, що діючим законодавством передбачено 6 окремих підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, якою є невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Суд зазначає, що з огляду на зміст оскаржуваного позивачем рішення №1008-УІ, останнє не містить детального пояснення, у чому полягає невідповідність, обраних позивачем земельних ділянок Генеральному плану с. Нова Дофінівка.
Разом з тим, відповідач надав суду копії викопіювання з Генерального плану с. Нова Дофінівка, згідно з якими, бажані позивачем до отримання безоплатно у власність земельні ділянки мають цільове призначення: будівництво стадіону і обслуговування загальноосвітньої школи; віднесення земельної ділянки до території вулиць, майданів, доріг та об'єктів інженерної інфраструктури та будівництва об'єктів торгівлі; віднесення земельної ділянки до території вулиць, майданів та об'єктів інженерної інфраструктури; будівництво спортивного комплексу.
Так, за змістом статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій; генеральний план населеного пункту - одночасно містобудівна документація на місцевому рівні та землевпорядна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.
Згідно з частиною першою статті 16 названого Закону планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження комплексних планів просторового розвитку територій територіальних громад, генеральних планів населених пунктів і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
А відповідно до частини першої статті 17 зазначеного Закону, генеральний план населеного пункту є одночасно видом містобудівної документації на місцевому рівні та документацією із землеустрою і призначений для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.
При цьому, як визначено частиною другою статті 5 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", вимоги містобудівної документації є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами містобудування.
Отже, генеральний план населеного пункту відноситься до основоположної містобудівної документації, а відповідач, реалізуючи компетенцію на розпорядження земельними ділянками комунальної власності, зобов'язаний, окрім іншого, враховувати відповідність намірів осіб на набуття прав на такі земельні ділянки вимогам генерального плану.
Згідно статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій (пункт 7 частини 1); генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (пункт 2 частини 1); план зонування території (зонінг) - містобудівна документація, що визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон (пункт 9 частини 1).
Відповідно до частини 1 статті 17 цього Закону, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. У складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану.
План зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.
Таким чином, генеральний план є найважливішим документом у сфері містобудування і за своїм змістом визначає допустимі види забудови територій, забезпечення охорони навколишнього середовища, збереження культурної спадщини, виділення територій для розміщення житла тощо. Всі наміри забудови земельних ділянок повинні узгоджуватись з Генеральним планом населеного пункту, який є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні.
Крім того, згідно частини 4 статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).
Таким чином, в даному випадку частина земельної ділянки, про надання дозволу на розробку проекту землеустрою якої просить позивач, займає територію вулиць, майданів, доріг, об'єктів інженерної інфраструктури, будівництва об'єктів торгівлі, будівництва спортивного комплексу, будівництва стадіону і обслуговування загальноосвітньої школи, яка відповідно до вимог ЗК України відноситься до земель загального користування населених пунктів, та не може бути передана у власність.
За вищевикладених обставин, суд погоджується з доводами відповідача про правомірність та обґрунтованість спірного рішення і, як наслідок, відсутність визначених законом підстав для надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2020 року справі №810/3680/18.
Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної заяви, судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 2-9, 77, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд,
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Фонтанської сільської ради Одеського району Одеської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання надати дозвіл - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення підписано 27.09.2021 року у зв'язку із перебуванням судді у відпустці.
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )
Фонтанська сільська рада Одеського району Одеської області (місцезнаходження: 67571, Одеська область, с. Фонтанка, вул. Степана, буд. 4; код ЄДРПОУ 04379746)
Головуючий суддя Н.В. Потоцька
.