23 вересня 2021 року справа№380/12183/21 провадження № П/380/12351/21
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючого - судді Кухар Н.А.
секретаря судового засідання Михалюк М.Ю.
за участю:
позивача - не прибув,
представника відповідача1 - не прибув
представника відповідача2 - не прибув
представника третьої особи - не прибув
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України, за участі у справі в якості третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, про визнання протиправними дій, зобов'язання провести нарахування та виплату суддівської винагороди,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся в суд з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області (79018, м. Львів, вул. Драгоманова, 25), Державної судової адміністрації України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5), участі у справі в якості третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області (79005, вул. К. Левицького,18, м. Львів) про визнання протиправними дій, зобов'язання провести нарахування та виплату суддівської винагороди, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по вересень 2020 року із застосуванням обмеження нарахування у сумі 47 320,00 грн.;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Львівській області провести нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди за період з 18.04.2020 року по вересень 2020 року на підставі частин 2, 3, 5, 6 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, якого встановлено на 01.01.2020 року, коефіцієнту 1,2 встановленого для суддів, які здійснюють правосуддя в суді, що розташований в населеному пункту з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; доплат за вислугу років, з утриманням з цих сум, передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті за період з 18.04.2020 року по вересень 2020 року у загальній сумі 256 862 грн.;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України у Львівській області кошти для виплати ОСОБА_1 заборгованості по суддівській винагороді за період травень-червень 2020 року в розмірі 256 862 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у період з 18 квітня по вересень 2020 року Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Львівській області протиправно здійснено нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу на підставі ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, а не відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до зменшення її розміру і порушення конституційних прав та гарантій незалежності позивача, як судді.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 27 липня 2021 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2021 року закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду по суті.
Представник відповідача, Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, на адресу суду надіслав відзив на позовну заяву, де просив відмовити у задоволенні позову з огляду на наступне. Відповідач, як розпорядник коштів нижчого рівня, не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». До 18 квітня 2020 р. виплата суддівської винагороди позивачу здійснювалася у повному розмірі. Звертає увагу, що враховуючи рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 р. № 10-р/2020, починаючи з 28 серпня 2020 р. виплата суддівської винагороди позивачу також здійснюється у повному розмірі відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Вважає, що рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 р. № 10-Р/2020 не поширюється на правовідносини, що виникли до дня його ухвалення, та не є підставою для задоволення позовних вимог щодо нарахування та виплати позивачу недорахованої суддівської винагороди відповідно до статті 135 вказаного Закону за вказаний період.
Ухвалу про відкриття провадження надіслано на електронну адресу Державної судової адміністрації України (inbox@court.gov.ua). Копію вказаної ухвали отримано представником відповідача 28.07.2021 року (а.с. 20). Відповідач відзив на позовну заяву не надав та не повідомив про поважність причин ненадання відзиву.
Ухвалу про відкриття провадження надіслано на електронну адресу Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області (office@lv.treasury.gov.ua). Копію вказаної ухвали отримано представником третьої особи 28.07.2021 року (а.с. 19). Пояснення щодо позовних вимог представник третьої особи суду не надав.
Сторони, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду заяви, в судове засідання не прибули, причин неявки суд не повідомили.
Суд ухвалив продовжити розгляд справи без участі сторін.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження).
Розглянувши подані документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Відповідно до ухвали Львівської обласної ради народних депутатів від 04.09.1991 року №180 «Про обрання суддів» позивача призначено на посаду судді Личаківського районного народного суду м. Львова.
Згідно наказу №80-ЛС від 04.09.1991 року позивача зараховано на посаду судді Личаківського районного народного суду м. Львова.
Відповідно до ухвали Львівської обласної ради народних депутатів від 13.05.1993 року №284 «Про обрання на додатково введені та вакантні посади суддів міських і районних судів області» позивача обрано на посаду заступника голови Личаківського районного народного суду м. Львова терміном на 10 років.
Постановою Верховної Ради України від 09.07.2003 року №1072-ІV «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано на посаду судді Личаківського районного суду м. Львова безстроково.
Судом встановлено, що у квітні 2020 - серпні 2020 року позивачу нарахована та виплачена суддівська винагорода відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Ці обставини не є спірними у справі, сторонами визнаються і не заперечуються. Відповідач визнав, що в період до 18 квітня 2020 р., а також із 28 серпня 2020 р. включно виплата суддівської винагороди позивачу здійснювалася у повному розмірі відповідно до статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати за період з квітня по вересень 2020 року суддівської винагороди відповідно до ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та такою, що прямо порушує його конституційні права, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною 1 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до вимог частини 2 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з вимогами пункту 2 частини 3 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Відповідно до вимог частини 5 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Частиною 9 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Аналізуючи вищезазначені норми права, суд дійшов висновку, що будь-які обмеження суддівської винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на таке.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до вимог статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі №4-р/2020 зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Згідно з вимогами пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Отже, суд дійшов висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.
Відповідно до частини 1-4 статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
У цій справі суд бере до уваги, що рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
- частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами;
- абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «;Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.
Отже, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік"" від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Суд зазначає, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість застосовувати до правовідносин стосовно суддівської винагороди інші Закони.
Судом встановлено, що за період з 18 квітня 2020 р. по 27 серпня 2020 р. включно суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не у відповідності до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Доводи відповідача про те, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати суддівської винагороди лише в рамках бюджетного законодавства та в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік не спростовують висновки суду про необхідність застосування при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди норм Конституції України та спеціального закону, яким є Закон № 1402-VIII.
Суд вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України №553-ІХ, відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.
З огляду на це оскаржувані дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області суд визнає протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII і порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку позивач отримував до 18 квітня 2020 р.
Суд не бере до уваги посилання відповідача на рішення Ради суддів України №22 від 24 квітня 2020 року, оскільки метою прийняття даного рішення була не "легітимізація" обмеження суддівської винагороди, встановленого Законом № 553-ІХ, а реагування на факт набрання чинності цього Закону, окремі положення якого, на думку органу суддівського самоврядування, є неконституційним (абзац 4 рішення), для того, аби надавши роз'яснення, уникнути спірних питань у його застосуванні.
Також є безпідставними посилання відповідача на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та щодо того, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, оскільки ці рішення жодним чином не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода.
За встановлених обставин суд дійшов висновку, що дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ, є протиправними. Тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо питання про обрання ефективного способу захисту порушеного права позивача суд враховує таке:
01.01.2021 набрав чинності наказ Міністерства Фінансів України «Про затвердження Змін до Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету» від 27.10.2020 №636 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13 листопада 2020 р. за № 1130/35413), відповідно до якого КЕКВ 2.1. Код 2100 «Оплата праці і нарахування на заробітну плату», який включає в себе КЕКВ 2111 «Заробітна плата», доповнено новим підрозділом - 2.1.1.3. Код 2113 «Суддівська винагорода», за яким виділяються бюджетні призначення для виплати таких видатків бюджету: 1) суддівська винагорода за встановленими посадовими окладами; надбавка за вислугу років; доплата за перебування на адміністративній посаді в суді, доплата за науковий ступінь, доплата за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці; 2) допомога на оздоровлення в розмірі посадового окладу під час надання щорічної відпустки; 3) вихідна допомога у разі виходу у відставку.
Отже, в 2021 році (на відміну від 2020) бюджетні видатки на виплату суддівської винагороди здійснюються не за КЕКВ 2111 «Заробітна плата» (за яким і надалі фінансуються видатки на виплату заробітної плати працівникам апарату суду), а за новим КЕКВ 2113 «Суддівська винагорода». За таких обставин стягнення недоплаченої суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 28.08.2020 з ТУ ДСА у Львівській області призведе до того, що відбудеться примусове списання цієї суми з бюджетних видатків, призначених для виплати суддівської винагороди в 2021 році. За такого вирішення ситуації для покриття дефіциту коштів для виплати поточних сум суддівської винагороди слід буде вирішувати питання про внесення ДСА України змін в кошторис ТУ ДСА у Львівській області, ініціювання внесення змін в Закон № 294-ІХ з метою отримання додаткових бюджетних асигнувань на ці потреби. Оскільки вирішення таких питань потребує послідовних дій кількох суб'єктів бюджетного процесу, то розраховувати на їх оперативне вирішення не доводиться. З огляду на це відновлення права позивача на отримання недоплаченої частини суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року шляхом стягнення з ТУ ДСА у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань на 2021 рік за КЕКВ 2113 «Суддівська винагорода» не буде ефективним чи адекватним способом захисту, оскільки призведе до неможливості чи суттєвої затримки виплати суддівської винагороди за 2021 рік як позивачу, так і іншим суддям загальних місцевих судів м. Львова та Львівської області, котрі фінансуються ТУ ДСА у Львівській області в межах закладених в кошторис на 2021 рік сум.
Для виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів в державному бюджеті України передбачена спеціальна бюджетна програма КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є ДСА України; водночас для ТУ ДСА у Львівській області не передбачено бюджетних видатків чи окремих бюджетних програм для виконання рішень судів на користь судді (позивача).
Відповідно до Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року № 845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Відповідно до статті 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Отже, стягнення недоплаченої ОСОБА_1 суддівської винагороди в сумі 256 862,02 грн. (за вирахуванням податків та зборів) слід провести за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є ДСА України.
При цьому суд зазначає, що учасниками справи факт недоплати суддівської винагороди у вказаний період визнається і не заперечується.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної судової адміністрації України виділити Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України у Львівській області кошти для виплати ОСОБА_1 заборгованості по суддівській винагороді за період травень-червень 2020 року в розмірі 256 862 грн., то така не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відтак, стягнення недоплаченої ОСОБА_1 суддівської винагороди в сумі 256 862,02 грн. є належним і достатнім способом захисту його порушеного права. Отже, позов у цій частині задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно з вимогами статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, з урахуванням ст.ст. 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до вимог ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до вимог статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити "належний захист" (див. mutatis mutandis п. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі "Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства" (Smith and Grady v. the UK), заяви N 33985/96 і N 33986/96; п. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), заява N 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
Суд звертає увагу на те, що у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від von MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.
Відповідно до вимог пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462-VIII "Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод" схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас, Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого "права власності", а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.
Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди, визначеної статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ, суд зазначає, що позивач правомірно та законно розраховував на отримання суддівської винагороди в період з 18 квітня 2020 р по 27 серпня 2020 р. у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ, яка є одним з елементів гарантії незалежності суддів, а відтак задоволення даного позову шляхом зобов'язання нарахувати суму недоотриманої суддівської винагороди буде достатньо ефективним засобом юридичного захисту.
Відносно посилання відповідача на те, що третьою особою не було проведено бюджетне фінансування для забезпечення виплати суддівської винагороди у повному розмірі без застосування обмежень, слід зазначити, що право на отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному спеціальним Законом України "Про судоустрій і статус суддів" є конституційною гарантією забезпечення незалежності суддів. Таке право судді на отримання суддівської винагороди гарантовано на рівні держави шляхом закріплення цих гарантій в Конституції України та не може змінюватись без внесення відповідних змін до Конституції України. На рівні Держави та її установчого акту - Конституції України гарантовано прийняті на себе Державою беззаперечні зобов'язання щодо своєчасної та повної виплати суддівської винагороди саме у розмірах, визначених у спеціальному Законі України "Про судоустрій і статус суддів".
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях вже неодноразово констатував на адресу України, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Відповідно до рішень Європейський суд з прав людини "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України", реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних актах національного законодавства, яким у даному випадку є Закон України "Про судоустрій і статус суддів", не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Враховуючи наведене, суд не може прийняти аргументи як такі, що мають правове підґрунтя та виправдовують невиплату позивачу суддівської винагороди у повному обсязі, без обмежень, ініційованих урядом.
Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене, суд визнає, що Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Львівській області протиправно вчинено дії, які полягали у нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди з 18 квітня по 27 серпня 2020 року включно із застосуванням статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", отже порушено права позивача на отримання суддівської винагороди у повному розмірі та не дотримано вимог, передбачених частиною другою статті 2 КАС України.
Позивачем під час розгляду справи було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачами.
Наведене свідчить, що дії відповідачів були протиправними. Право позивача на отримання повного розміру суддівської винагороди порушено. Отже, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому позов підлягає задоволенню частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за звернення до суду із даним адміністративним позовом, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат матеріали справи не містять, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області, Державної судової адміністрації України, за участі у справі в якості третьої особи Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, про визнання протиправними дій, зобов'язання провести нарахування та виплату суддівської винагороди - задоволити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Львівській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно із застосуванням обмеження, встановленого статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними Законом № 553-ІХ.
Стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоплаченої за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року включно суддівської винагороди у розмірі 256 862,02 ( двісті п'ятдесят шість тисяч вісімсот шістдесят дві грн.02 коп) грн. з утриманням при виплаті з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 28.09.2021 року.
Суддя Кухар Н.А.