справа №380/16080/21
про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
27 вересня 2021 року
Суддя Львівського окружного адміністративного суду Братичак У.В., перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Миколаївського районного суду Львівської області в особі слідчого судді Миколаївського районного суду Бачуна О.І. про визнання протиправними дій, відшкодування моральної шкоди,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Миколаївського районного суду Львівської області в особі слідчого судді Миколаївського районного суду Головатого А.П., в якій позивач просить:
- визнати порушення слідчим суддею Миколаївського районного суду Львівської області Бачуном О.І. ч.2 ст. 306, п. 4 ч. 1 ст. 137, п. 8 ч. 1 ст. 137, п.10 ч.1 ст. 137 КПК України протиправними;
- відшкодувати за рахунок Державного бюджету ОСОБА_1 , людині похилого віку моральну шкоду, за приниження честі та гідності, а також ділової репутації в розмірі 400 мільярдів гривень.
У відповідності до ч. 2 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суддя відкриває провадження в адміністративній справі, якщо відсутні підстави, в тому числі, для відмови у відкритті провадження.
Розглянувши матеріали позовної заяви, суддя встановив наступне.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачем, ОСОБА_1 подана скарга на бездіяльність начальника Миколаївського ВП Пустомитівського ВП ГУ НП у Львівській області Карпова Ю.В. Позивач стверджує, що розгляд вказаної скарги розглядається слідчим суддею Бачуном О.І., підтвердженням чого є судова повістка. Згідно вказаної повістки, датою виготовлення є 08.04.2021, про виклик ОСОБА_1 до суду на 28.04.2021, що в свою чергу свідчить про порушення строку визначеного ч.2 ст. 306 КПК України. Крім цього, в повістці про виклик до суду замість кримінального провадження, зазначено 447/3648/20 під виглядом кримінального провадження номер провадження судової справи, визначений п. 16 розділу ІІ Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах затвердженою наказом ДСА №814 від 20.08.2019, чим порушено п. 4. ч. 1 ст. 137 КПК України. Окрім того, всупереч п. 8 ч. 1 ст. 137 КПК України слідчим суддею Бачуном О.І. не зазначено у повістці про виклик до суду наслідки неприбуття особи за викликом із зазначенням тексту і відповідних положень закону, в тому числі можливість застосування приводу, та здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження. Також, всупереч п. 10 ч. 1 ст. 137 КПК України судова повістка підписана секретарем, а не слідчим суддею Миколаївського районного суду Львівської області Бачуном О.І. Позивач стверджує. що порушення слідчим суддею Миколаївського районного суду Львівської області Бачуном О.І. п.4 ч. 1 ст. 137, п. 10 ч. 1 ст. 137 КПК України нанесено ОСОБА_1 моральну шкоду, яка полягає в приниженні честі та гідності, а також ділової репутації. Вважаючи у зв'язку з цим свої права порушеними, позивач звернувся із цим позовом до суду.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частина 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно із частинами 1-3 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Конституцією України встановлено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (стаття 129 Конституції України). Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється. Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (стаття 126 Конституції України). Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Відповідно до частин 1, 3 статті 6 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У 1998 році Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 2 грудня 1998 року, витяг з якої розміщений на офіційній Інтернет сторінці Верховної Ради України та доступний за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0096700-98#Text, зазначила: Конституцією України встановлено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється і однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Згідно із зазначеними положеннями Конституції України рішення суду і відповідно дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя можуть оскаржуватись у чинному порядку, а не в інший суд першої інстанції, що одночасно порушувало б і принцип незалежності суддів, і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом.
Саме в такому розумінні мають застосовуватись положення статей 55, 56 Конституції України про гарантію права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб та на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, заподіяної їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень. Суд є органом, який вирішує такі скарги, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються в порядку, визначеному Конституцією України і законодавством про судочинство.
У Конституції України зазначено, що здійснення правосуддя регулюється окремо від діяльності інших органів державної влади. Відповідно до статті 62 Конституції України матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й у цьому разі за таку шкоду відповідає держава, а не безпосередньо суд або суддя.
Таким чином, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою особою, яка бере участь у цивільній справі. Це можливо лише у випадках, коли суд (суддя) виступає як звичайна установа (особа), а не як орган (особа), що здійснює правосуддя. Заяви та скарги, спрямовані на притягнення суду (судді) як відповідача, не підлягають розгляду в суді першої інстанції, оскільки законом передбачено інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.
Отже, в наведеній ухвалі, Верховний Суд України заклав фундаментальний підхід до розуміння принципу незалежності судді та суду у випадку оскарження їх дій щодо здійснення правосуддя, який залишається незмінним до даного часу.
Відповідно до абзацу другого пункту 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року "Про незалежність судової влади" виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Аналогічної позиції дотримується і Консультативна рада європейських суддів, яка в пункті 57 Висновку №11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
У постанові пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №6 "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів" судам роз'яснено, що у розумінні положень частини 1 статті 2, підпунктів 1, 7, 9 частини 1 статті 3, статті 17, частини 3 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України (прим. - текст постанови з посиланням на норми права, що втратили чинність наведений без змін для забезпечення праворозуміння висновків пленуму Верховного Суду України) судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.
Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.
Оскарження дій/бездіяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).
Наведеної правової позиції притримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 8 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц (пункти 36, 39, 40, 78-80 постанови), від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц (пункти 30, 37, 39, 61-65 постанови), від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18 (пункт 25 постанови), а також Касаційний адміністративний суд Верховного Суду у постанові від 31 липня 2019 року у справі №636/5534/15.
Зі змісту позовних вимог у даній справі слідує, що позивач оскаржує дії слідчого судді Миколаївського районного суду Львівської області, які виразилися, на думку позивача, у порушенні його прав під час розгляду його справ, скарг та заяв, а також порушень, пов'язаних з вчиненням процесуальних дій у судових справах, крім того на думку позивача вказані дії спричинили йому моральну шкоду.
Діяльність відповідача, яка оскаржується, є нічим іншим як діяльністю суду, пов'язаною з розглядом судових справ, яка врегульована процесуальним законом, а тому охоплюється поняттям "здійснення правосуддя", та свідчить про те, що у даному випадку суд не є суб'єктом владних повноважень.
Оскарження дій суду щодо здійснення правосуддя шляхом подачі позову до іншого суду є порушенням принципу незалежності суду та суддів та засобом впливу на них. Законодавством передбачено апеляційний та касаційний порядок оскарження судових рішень, а тому зауваження щодо діяльності судді чи суду або посадової особи суду, що пов'язані зі здійсненням правосуддя, у тому числі щодо доступу до приміщення суду, участі у судових засіданнях, подання заяв та клопотань, ознайомлення з матеріалами справи, видачею виконавчих листів тощо, можуть бути включені до апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення. Оскарження дій суду або судді, що пов'язані зі здійсненням правосуддя не може відбуватися шляхом ініціювання проти них судового процесу.
Враховуючи наведене суд вважає, що даний спір не підсудний адміністративному суду, а отже у відкритті провадження слід відмовити.
Згідно з частиною 6 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Вирішуючи питання щодо підсудності даної адміністративної справи суд зазначає наступне.
У низці своїх рішень Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що право на суд, окремим аспектом якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним (у рішеннях "Голдер проти Великої Британії" від 21 лютого 1975 року, "Де Жуффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року, "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).
У пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц Верховний Суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання незаконними дій/бездіяльності посадових осіб суду що стосуються здійснення правосуддя не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
Отже, спір щодо рішень, дій та бездіяльності суду, суддів, посадових осіб суду щодо здійснення правосуддя не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, оскільки для оскарження таких рішень, дій та бездіяльності встановлений інший порядок оскарження.
У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц зазначено, що відсутність правової регламентації права на оскарження вчинених під час розгляду конкретної справи дій, рішень чи бездіяльності суду не за правилами апеляційного та касаційного оскарження є легітимним обмеженням у судовому процесі, покликаним забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи за наявності у чинному законодавстві конкретних способів захисту їх прав та інтересів. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для закриття провадження у частині вказаних вимог позивача, які не можуть бути розглянуті в окремому судовому провадженні.
Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 22-25 постанови від 29 травня 2019 року у справі №489/5045/18, пославшись на висновки Консультативної ради європейських суддів, зазначила, що недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц).
Отже, неможливим є притягнення судді або суду до цивільної відповідальності за здійснення правосуддя, окрім випадків коли дії судді (суддів) були навмисними, тобто становили склад правопорушення.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи наведені висновки Верховного Суду, суд роз'яснює позивачу, що даний спір не віднесений до юрисдикції жодного суду, оскільки не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
Додатково суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу щодо підсудності позовних вимог про відшкодування шкоди.
Стаття 1176 Цивільного кодексу України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб'єктів, зокрема, суду.
Приписи статті 1176 Цивільного кодексу України визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина 5 статті 1176 Цивільного кодексу України).
Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України).
Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання незаконними дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) щодо здійснення правосуддя не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, то вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду можуть бути предметом розгляду місцевого загального суду у порядку цивільного судочинства виключно у випадках передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України.
Керуючись ст.ст.14, 170, 243, 248, 249, 372, 373, 382, 383 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя, -
відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Миколаївського районного суду Львівської області в особі слідчого судді Миколаївського районного суду Бачуна О.І. про визнання протиправними дій, відшкодування моральної шкоди.
Копію ухвали разом з матеріалами позовної заяви надіслати позивачеві.
Ухвала набирає законної сили в порядку та строки визначені ст.256 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції в порядку передбаченому ст.297 Кодексу адміністративного судочинства України та у строки, визначені ст.295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Братичак Уляна Володимирівна