Справа № 756/1712/2021 Головуючий 1 інстанція: Шролик І.С.
Провадження № 22-ц/824/10047/2021 Доповідач апеляційна інстанція: Савченко С.І.
іменем України
23 вересня 2021 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Савченка С.І.,
суддів Верланова С.М., Кашперської Т.Ц.,
за участю секретаря Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 28 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,-
У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що 24 квітня 2012 року між ним та відповідачем ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким він позичив відповідачу грошові кошти в сумі 1069063,06 грн., що в еквіваленті за курсом НБУ на день підписання договору становило 133838,66 доларів США. Згідно умов договору відповідач зобов'язався повернути позику до 24 квітня 2028 року шляхом оплати рівними частинами до 10 числа кожного місяця в сумі еквівалентній 700 доларам США. Вказував, що станом на 01 лютого 2020 року відповідач не у повному обсязі виконує зобов'язання щодо погашення боргу щомісяця частинами внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі еквівалентному 29729,57 доларів США. Направлена на адресу відповідача претензія про повну сплату боргу останнім не отримана. У зв'язку з наведеним просив стягнути із відповідача на його користь борг за договором позики в розмірі 29729,57 доларів США та судові витрати.
Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 28 квітня 2021 року позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 29729,57 доларів США, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим на день платежу, а також стягнуто судовий збір у розмірі 8471,80 грн. та витрати на правничу допомогу у розмірі 8400 грн.
Не погоджуючись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що суд залишив поза увагою п.6 договору позики, за яким позика у розмірі 1069063,06 грн. є безпроцентною, а з урахуванням п.1 договору, де
- 2 -
зазначено, що 1 долар США становить 7,9877 грн. на дату підписання договору, позика має бути повернута у такому ж розмірі. Суд не врахував, що відповідач у повному обсязі повертає безпроцентну позику, що спростовує висновки суду про неналежне виконання ним умов договору позики. Рішення містить суперечності, щодо позиції відповідача, окільки суд послався на те, що відповідач погоджується із розміром боргу, хоча представник відповідача не визнав наявність заборгованості. Суд з порушенням норм процесуального права в день ухвалення рішення прийняв новий розрахунок заборгованості позивача, який є недопустимим доказом і не має братися судом до уваги, як поданий з порушенням строків подання доказів, без ознайомлення відповідача із даним розрахунком та можливості перевірити його правильність. Суд не звернув увагу на відсутність у представника позивача адвоката Панова В.С. повноважень, оскільки останній договору про правову допомогу не надав, як і не надав ордера на підтвердження своїх повноважень, з чого слідує, що підписувати та подавати позовну заяву від імені позивача він не мав права. Суд безпідставно стягнув із відповідача на користь позивача судові витрати на правничу допомогу у розмірі 8400 грн. оскільки, представником не надано договору про надання правової допомоги, в якому б були вказані умови договору щодо вартості послуг та не надано акту прийому-передачі з описом виконаних робіт та квитанцій про оплату.
Позивач ОСОБА_2 в особі представника адвоката Панова В.С. подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив його позов, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.
В суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Травянко О.І. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Оболонського районного суду м.Києва як незаконне.
Представник позивача адвоката Панов В.С. в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.
Судом першої інстанції встановлено, що 24 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_2 і відповідачем ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до п.1 якого позивач передав відповідачу грошові кошти в розмірі 1069063,06 грн., що в еквіваленті за курсом НБУ на день підписання договору становить
- 3 -
133838,66 доларів США (1 долар США = 7,9877 грн.)
Згідно п.п.2-3 договору позики відповідач зобов'язався повернути позику за курсом НБУ на дату погашення у строк до 24 квітня 2028 року. Повернення позики має здійснюватися готівкою з обов'язковим оформленням розписки або на розрахунковий рахунок позикодавця за вказаними у договорі реквізитами.
Відповідно до п.4 цього договору повернення позики здійснюється позичальником щомісяця до 10 числа кожного місяця починаючи з червня 2012 року у сумі 5591,39 грн., що повинно складати 700 доларів США за курсом НБУ на дату погашення. Останній платіж становить 6698,96 грн., що відповідає 838,66 доларів США.
Також, судом встановлено, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики належним чином не виконує, і не сплачує щомісяця кошти на погашення позики у розмірі еквівалентному 700 доларам США.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що відповідач взяті на себе зобов'язання щодо щомісячного повернення позики у встановленому договором розмірі не виконує, у зв'язку із неповерненням позичених коштів відповідач як позичальник порушив права позивача як позикодавця, передбачені ст.ст.1046, 1049 ЦК України, які підлягають захисту, а тому із відповідача на користь позивача необхідно стягнути борг за договором позики у розмірі 29729,57 грн.
Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Спірні правовідносини регулюються ст.ст.1046, 1047 ЦК України, згідно яких за договором позики позикодавець передає позичальнику у власність гроші, а позичальник зобов'язується повернути таку ж суму. Договір позики укладається в письмовій формі. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.
Згідно ст.1049 ЦК України позичальник повинен повернути гроші в обумовлений догором позики термін.
Згідно ч.2 ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася.
Зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства (ст. 526 ЦК України).
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Згідно ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
З огляду на встановлені по справі обставинищодо неповернення позики шляхом внесення щомісячних платежів у повному розмірі і нявності простроченої заборгованості, суд захистив порушені права позивача і відповідно до вимог закону (ч.2 ст.1050 ЦК України) достроково стягнув із відповідача на користь позивача залишок боргу за договором позики.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд залишив поза увагою п.6 договору позики, за яким позика у розмірі 1069063,06 грн. є безпроцентною, а з урахуванням п.1 договору, де зазначено, що 1 долар США становить 7,9877 грн. на дату підписання договору, позика має бути повернута у такому ж розмірі колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.
Із змісту договору позики чітко вбачається, що сторони визначили грошове зобов'язання за позикою у грошовому еквіваленті до іноземної валюти. Зокрема сума позики в еквіваленті за курсом НБУ на день підписання договору визначена сторонами у розмірі 133838,66 доларів США з розрахунку 1 долар США = 7,9877 грн., а повернення позики має здійснюватися позичальником щомісяця у сумі, яка повинна складати 700 доларів США за
- 4 -
курсом НБУ на дату погашення.
Таке врегулювання сторонами грошових відносин відповідає положенням ст.524 ЦК України, згідно ч.1 якої зобов'зання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Разом з тим ч.2 цієї статті вказує, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
Відповідно до приписів ч.2 ст.533 ЦК України якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом, встановленим НБУ для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Оскільки позивач передав відповідачу позику в розмірі 1069063,06 грн., що в еквіваленті за курсом НБУ на день підписання договору становить 133838,66 доларів США, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч.2 ст.533 ЦК України, бо грошове зобов'язання триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на визначений позивачем у позові час звернення до суду з даним позовом, еквівалентна 29729,57 доларів США.
Аналогічна правова позиція Великої Палати Верховного Суду міститься у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, де залишаючи без змін постанову апеляційного суду в частині стягнення авансового платежу, Велика Палата вказала, що, враховуючи умови укладеного договору та положення ст.533 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу відповідно до умов договору та положень цієї норми в еквіваленті до 40 тисяч доларів США на момент стягнення.
Доводи апеляційної скарги про неврахування судом того факту, що відповідач у повному обсязі повертає безпроцентну позику, що спростовує висновки суду про неналежне виконання ним умов договору позики, безпідставні.
Посилаючись на вказані обставини відповідач всупереч положенням ч.3 ст.12 ЦПК ст.81 ЦПК України, які покладають на сторону обов'язок довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не надав ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції належних, допустимих та достатніх доказів, у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які б підтверджували, що він сплачує щомісяця на повернення позики суму грошових коштів, яка відповідає 700 доларів США за курсом НБУ на дату погашення.
Позивачем при поданні позову надано чіткий розрахунок, в якому вказані як сплачені відповідачем грошові кошти у гривні, так і дати сплати та їх еквівалент до долару США. Із наданого розрахунку вбачається, що відповідач проводить оплату щомісяця, проте у розмірі, меншому ніж еквівалент 700 доларів США. Наведене у свою чергу свідчить про обгрунтованість вимог позивача про дострокове повернення решти боргу за позикою.
Відхиляючи даний довід колегія суддів враховує, що діюче процесуальне законодавство надає стороні широке коло можливостей для надання доказів чи спростування доказів, наданих іншою стороною, в тому числі відповідач мав можливість надати свій розрахунок сплачених коштів, чого не зробив.
Згідно ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги щодо помилковості посилань суду в рішенні на те, що відповідач погоджується із розміром боргу, що спростовується матеріалами справи, з яких вбачається, що представник відповідача не визнав наявність заборгованості, що може свідчиит про порушення норм процесуального права щодо змісту рішення.
Проте відповідно до ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права
- 5 -
може бути підставою для скасування або зміни судового рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Аналогічні роз'яснення містить п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», згідно якого порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, порушення вимог ст.59 ЦПК щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (ст.60 ЦПК), порушення вимог ст.215ЦПК щодо змісту рішення суду тощо.
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду щодо наявності передбачених законом підстав для стягнення боргу за договором позики, а відтак підстави для скасування чи зміни рішення з цих підстав відсутні.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд з порушенням норм процесуального права в день ухвалення рішення прийняв новий розрахунок заборгованості позивача, який є недопустимим доказом і не має братися судом до уваги, як поданий з порушенням строків подання доказів, без ознайомлення відповідача із даним розрахунком та можливості перевірити його правильність необгрунтовані.
По-перше, наданий представником позивача в день розгляду справи уточнений розрахунок боргу не є новим доказом, як помилково вважає відповідач, оскільки даний доказ був поданий позивачем при поданні позовної заяви.
По-друге, уточнений розрахунок повністю відповідає наданому раніше розрахунку.
По-третє, як вище вказувалося відповідач не надав до суду першої інстанції доказів на спростування доданого до позову розрахунку.
І по-четверте, відповідач мав повну можливість спростувати уточнений розрахунок, надавши відповідні докази до суду апеляційної інстанції, чого не зробив.
За таких обставин посилання відповідача на порушення судом норм процесуального права безпідставні.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не звернув увагу на відсутність у представника позивача адвоката Панова В.С. повноважень, оскільки останній договору про правову допомогу не надав, як і не надав ордера на підтвердження своїх повноважень, з чого слідує, що підписувати та подавати позовну заяву від імені позивача він не мав права, суперечать матеріалам справи, з яких вбачається, що при подачі позову представником позивача адвокатом Пановим В.С. було додано ордер № 1078906 від 04 лютого 2021 року на ведення справи та вказано про відсутність обмеження його повноважень (а.с.36).
Таке повністю відповідає приписам ч.4 ст.62 ЦПК України, згідно якої повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданими відповідно до Закону України «Про адвокатуру».
При цьому посилання відповідача на необхідність наданння адвокатом Пановим В.С. на підтвердження своїх повноважень договору про правову допомогу безпідставні і суперечать ч.4 ст.62 ЦПК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18, де Велика Палата вказала, що ордер є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката і не потрребує додаткового надання договору про правову допомогу. Близький за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 320/5420/18.
Водночас колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги про те, що суд безпідставно стягнув із відповідача на користь позивача судові витрати на правничу
- 6 -
допомогу у розмірі 8400 грн. оскільки, представником не надано договору про надання правової допомоги, в якому б були вказані умови договору щодо вартості послуг та не надано акту прийому-передачі з описом виконаних робіт та квитанцій про оплату.
Відповідно до положень частин 1-6 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи та може бути зменшений судом за клопотанням іншої сторони. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат.
Згідно ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, процесуальний закон передбачає доведення розміру витрат на професійну правову допомогу шляхом подання стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, а також надання доказів понесення таких витрат та їх співмірності у випадку заперечень проти їх розміру іншої сторони.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Встановлено, що на час ухвалення рішення позиваечм не було надано до суду ні договір договору про надання правової допомоги, в якому б були вказані умови договору щодо вартості послуг та не надано акту прийому-передачі з описом виконаних робіт та квитанцій про оплату, на необхідність подання яких прямо вказує ч.3 ст.137 ЦПК України.
Відсутність доказів про здійснення відповідачем витрат для надання правничої допомоги унеможливлює її відшкодування (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16).
Такий же висновок міститься у постанові Верховного Суду від09 червня 2020 року у справі № 466/9758/16-ц, де, залишаючи без змін додаткову постанову апеляційного суду про відмову у стягненні витрат на правничу допомогу у зв'язку із відсутністю доказів їх оплати, Верховний Суд зазначив, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані в тому числі документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому закономпорядку, а відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є
- 7 -
підставою для відмови у їхвідшкодуванні.
Аналогічна правова позиція щодо необхідності надання суду документів, що свідчать про оплату гонорару, оформлених в установленому законом порядку, сформульована в цілому ряді постанов Верховного Суду: від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц; від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18; від 09 жовтня 2020 року у справі № 509/5043/17 та інших.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (§ 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§§ 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (§ 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними.
За таких обставин рішення суд в частині стягнення витрат на правничу допомогу є необгрунтованим. Додані позивачем до відзиву докази на підтвердження цих витрат не приймаються, як подані з поорушенням приписів процесуального закону, зокрема положень ст.137 та ст.141 ЦПК України.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правничу допомогу ухвалене з порушенням норм процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у стягненні таких витрат.
В іншій частині рішення Оболонського районного суду м.Києва від 28 квітня 2021 року апеляційний суд залишає без змін.
Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзігах і відзиві, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідача документально підтверджені судові витрати позивача на правничу допомогу, понесені ним в суді апеляційної інстанції.
З огляду на те, що рішення скасоване лише в частині судових витрат, що не відноситься до позовних вимог (правова позиція Верховного Суду у постанові від 20 грудня
- 8 -
2019 року у справі № 240/6150/18), то зміна розподілу судового збору не здійснюється.
Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.
Рішення Оболонського районного суду м.Києва від 28 квітня 2021 року в частині стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 8400 гривень скасувати і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у стягненні витрат на правничу допомогу.
В іншій частині рішення Оболонського районного суду м.Києва від 28 квітня 2021 року залишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 4200 гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: