Справа № 601/180/21Головуючий у 1-й інстанції Коротич І.А.
Провадження № 22-ц/817/861/21 Доповідач - Дикун С.І.
Категорія -
22 вересня 2021 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Дикун С.І.
суддів - Парандюк Т. С., Храпак Н. М.,
з участю секретаря - Стецюк М.А.
сторін - позивача ОСОБА_1
відповідачки - ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
- адвоката Булави М.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №601/180/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 4 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, ухваленого суддею Коротич І.А., повний текст якого складений 7 червня 2021 року -
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
В обгрунтування вимог посилався на те, що він є власником будинку АДРЕСА_1 . Даний будинок розпочинав будувати ще у 1988-1989 роках. Зареєстрував право власності на будинок у 2020 році. З будинкової книги для прописки громадян вбачається, що в належному йому будинку зареєстровані наступні особи, а саме - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . ОСОБА_2 з грудня 2019 року по даний час за місцем своєї реєстрації не проживає, а ОСОБА_3 з січня 2020 року по даний час за місцем реєстрації також не проживає.
Реєстрація відповідачів у належному позивачу будинку, які не проживають за місцем реєстрації, порушує його права, як власника будинку в можливості розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд, крім того ОСОБА_1 , змушений нести додаткові фінансові витрати, у зв'язку з оплатою послуг за відповідачів та не має можливості оформити субсидію на оплату житлово - комунальних послуг, а тому його право, в можливості розпоряджатися своєю власністю підлягає захисту в судовому порядку.
На підставі вищенаведеного просить суд визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Рішенням Кременецького районного суду Тернопільської області від 4 червня 2021 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме - будинком АДРЕСА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 4 червня 2021 року про скасусання рішення та ухвалення нового рішення у даній справі, яким просить задовольнити позовні вимоги посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи. Зокрема, вказує, що він є власником житлового приміщення, а саме будинку АДРЕСА_1 . В належному йому житловому будинку зареєстровані він, як власник, його колишня дружина - ОСОБА_2 та діти. Колишня дружина ОСОБА_2 разом із дочкою ОСОБА_4 не проживають у вищевказаному будинку з 04.12.2019 року, дочка ОСОБА_3 - з січня 2020 року, син ОСОБА_5 - з 29.12.2020 року.
Зазначає, що ОСОБА_3 на даний час навчається в Коледжі технологій, бізнесу та права Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки на денній формі навчання з 01.09.2018 року та проживає в гуртожитку вищевказаного університету. Вважає, що факт проживання відповідача в іншій місцевості у зв'язку з навчанням не є поважною причиною не проживання на протязі більше одного року в належному йому житловому будинку. Будь-яких коштів на утримання будинку або для сплати комунальних послуг за весь цей час відповідачка не надає.
Окрім того, реєстрація відповідачів у належному йому будинку, які не проживають за місцем реєстрації, порушує його права як власника будинку в можливості розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд. Він змушений нести додаткові фінансові витрати у зв'язку з утриманням будинку та оплатою послуг за відповідачів, а тому вважає, що його право підлягає захисту в судовому порядку.
Також посилається на те, що будь-яких перешкод у проживанні в будинку, відповідачам ніхто не чинить, до теперішнього часу відповідачі добровільно там не проживають, однак знятися з реєстраційного обліку відмовляються.
Оскільки відповідачі без поважних причин не користуються житловим приміщенням та не проживають у ньому вважає, що є підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Булава М.А. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Кременецького районного суду від 4 червня 2021 року без змін.
Зазначає, що посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач жодних перешкод відповідачам у проживанні в будинку не чинить та те, що відповідачі добровільно не проживають у вищевказаному житловому будинку та відмовляються знятися з реєстраційного обліку є необгрунтованими та не відповідають дійсності. ОСОБА_3 разом з матір'ю ОСОБА_2 змушені були виїхати з будинку, оскільки позивач постійно вчиняв домашнє насильство, чим створював перешкоди у користуванні житловим приміщенням. Тому, побоюючись за своє життя та здоров'я відповідачі змушені були шукати тимчасове місце проживання, що є поважною причиною не проживання у спірному будинковолодінні.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_3 надавала заяву до Кременецького відділення поліції ГУНП в Тернопільській області від 31.03.2021 року про вчинення щодо неї домашнього насильства. Дана заява була врахована Кременецьким районним судом.
Суд прийняв до уваги наявність термінового заборонного припису та інші досліджені в судовому засіданні докази, що надані відповідачами як поважну причину не проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Натомість досліджені в судовому засіданні акти обстеження на факт проживання відповідачів не містять причин їх не проживання.
Вироком Кременецького районного суду Тернопільської області від 18 червня 2021 року ОСОБА_1 визнано винним у спричиненні тілесних ушкоджень ОСОБА_2 та призначено йому покарання у вигляді 240 годин громадських робіт. Даний вирок не був долучений до матеріалів справи, оскільки був проголошений після завершення цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Під час розгляду справи в апеляційному суді позивач ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу в її межах та просив задовольнити вимоги апеляційної скарги.
Відповідачка ОСОБА_2 та представник відповідачки ОСОБА_3 адвокат Булава М.А. апеляційну скаргу заперечили. Рішення суду вважають законним та обґрунтованим і таким, що не підлягає до скасування з мотивів, зазначених як у суді першої інстанції, так і в апеляційному суді.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у випадках передбачених ЦПК.
Судом встановлено, що власником житлового приміщення, а саме - будинку АДРЕСА_1 , - є ОСОБА_1 , що стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 200553985 від 17.02.2020 року.
З актів обстеження матеріально-побутових умов проживання від 12 січня 2021 року, 16 березня 2020 року, 12 травня 2020 року, 02 вересня 2020 року, 09 грудня 2019 року вбачається, що в житловому будинку АДРЕСА_1 , власником якого є ОСОБА_1 , зареєстровані такі особи: власник - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; його колишня дружина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; син - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; дочка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 . В ході обстеження було виявлено, що колишня дружина ОСОБА_2 разом із дочкою ОСОБА_3 не проживають з 04 грудня 2019 року, дочка ОСОБА_3 не проживає з січня 2020 року, син ОСОБА_5 - не проживає з 29 грудня 2020 року.
Як вбачається з Витягу з ЄРДР від 20.12.2019 року в Кременецькому відділі поліції зареєстровано кримінальне провадження за №12019210120000538 за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України, щодо нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .
Відповідно до Витягу з ЄРДР від 18.09.2020 року в Кременецькому відділі поліції зареєстровано кримінальне провадження №12020215120000059 за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України, щодо нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .
Згідно постанови восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2020 р. ОСОБА_1 було відмовлено у позові про скасування термінового обмежувального припису, який винесений в інтересах ОСОБА_2 . Вказаним судовим рішенням установлено, що 26 грудня 2019 року відносно кривдника ОСОБА_1 старшим дільничим офіцером поліції Кременецького ВП ГУ НП у Тернопільський області Костюк Т.М. було правомірно винесено терміновий заборонний припис АА№076103 у зв'язку із скоєнням ОСОБА_1 домашнього фізичного насильства в сім'ї відносно колишньої дружини ОСОБА_2 , яке полягало у заподіянні останній різного характеру тілесних ушкоджень та травм, внаслідок чого вона перебувала на лікуванні в КНП "Тернопільська обласна психоневрологічна лікарня" ТОР із діагнозом закрита черепно-мозкова травма 19.12.2019 року, струс головного мозку, відновний період з періодичними цефалгіями, астено-невротичним синдромом. В матеріалах справи наявна заява ОСОБА_2 від 24 грудня 2019 року про винесення термінового заборонного припису відносно кривдника ОСОБА_1 , де вона навела неодноразові факти спричинення їй тілесних ушкоджень зі сторони її колишнього чоловіка.
Згідно із заявою від 31.03.2021 року написаною до Кременецького відділу поліції, дочка ОСОБА_3 просить притягнути до адміністративної відповідальності батька ОСОБА_1 за вчинення щодо неї психологічного домашнього насильства.
З довідок, виданих Східноєвропейським національним університетом імені Лесі Українки вбачається, що ОСОБА_3 навчається в Коледжі технологій, бізнесу та права Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки на контрактній формі навчання. Рік вступу - 01.09.2018 , рік закінчення - 30.06.2022
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання відповідачок такими, що втратили право користування житлом суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що відповідачки без поважних причин понад один рік не проживають за зареєстрованим місцем проживання - в житловому будинку АДРЕСА_1 та втратили інтерес до спірного житла.
Колегія суддів погоджується із наведеним висновком суду, з огляду на наступне.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР, яка регулює спірні правовідносини за часом їх виникнення, члени сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, відповідно до якої до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Отже, наведеними нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, визначено право члена сім'ї власника житлового приміщення, який проживає разом з власником у цьому приміщенні, на користування житловим приміщенням, яке, на відміну від встановленого сервітутом права, не припиняється після припинення сімейних відносин.
Вирішуючи питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17, (провадження №14-64цс20) виходила з того, що якщо особи, зазначені в частині другій статті 3 СК України, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК Української РСР.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування будинком.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Дійсно, як ЖК Української РСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України.
Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, хоча такої вимоги як усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном ОСОБА_2 не заявляв, а просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Проте зазначена норма не передбачає можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.
Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Зазначений висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №521/17805/16-ц.
Проаналізувавши матеріали справи в сукупності, колегія суддів прийшла до висновку про правильність рішення суду першої інстанції .
Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що відповідачі без поважних причин не користуються житловим приміщенням та не проживають у ньому не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять обставин, які б слугували підставами визнати відповідачок такими, що втратили право користування спірним будинком. Окрім того, доказами у справі підтверджується поважність причин відсутності відповідачок у спірному житлі. Так, із пояснень відповідачки ОСОБА_2 , колишньої дружини позивача вбачається, що вона вселились у даний будинок після одруження із позивачем у 2000 році, протягом майже 20 років проживала у будинку, де проводила разом з чоловіком будівельні та ремонтні роботи, там народились четверо їхніх дітей, у будинку на даний час перебувають спільно придбані за час шлюбу речі - меблі, техніка та інші. Постійного житла вона не має, інтересу до даного спірного житлового будинку вона не втратила, на даний час тимчасово вимушено, побоюючись за своє життя та здоров'я, проживає разом із трьома малолітніми дітьми, найменша з яких є інвалідом з дитинства, у батьків, за адресою АДРЕСА_2 , що є лише тимчасовим житлом і не може бути її та малолітніх дітей постійним місцем проживання. Не може проживати у спірному житлі у зв'язку із протиправною поведінкою позивача щодо неї - її побиттям за місцем проживанням у спірному будинку АДРЕСА_1 04 грудня 2019 року, що підтверджується її зверненнями в органи поліції. Після чого вимушено проживала у квартирі родичів, де позивач 19.12.2019 року також її побив, завдавши закритої черепно-мозкової травми. Внаслідок чого відносно кривдника ОСОБА_1 старшим дільничим офіцером поліції Кременецького ВП ГУ НП у Тернопільський області Костюк Т.М. було винесено терміновий заборонний припис АА№076103 у зв'язку із скоєнням ОСОБА_1 домашнього фізичного насильства в сім'ї відносно колишньої дружини ОСОБА_2 .
Безпідставними вважає колегія суддів твердження в апеляційній скарзі про те, що не є поважними причинами відсутність дочки ОСОБА_3 у спірному житлі у зв'язку з тим, що вона навчається в коледжі на денній формі навчання з 01.09.2018 року та проживає в гуртожитку, оскільки закон, а саме - норми ст. 71, 72 ЖК Української РСР відносять дані обставини до поважних причин відсутності наймача (члена сім'ї наймача) у житловому приміщенні.
Як встановлено судом ОСОБА_3 не проживає за місцем своєї реєстрації з поважних причин - у зв'язку з навчанням та неправомірною поведінкою з боку позивача.
Відповідно до ст.71 ЖК УРСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках: 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.
Згідно з ст.ст. 64, 156 ЖК України, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, якими є дружина наймача, їх діти і батьки. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Доводи апеляційної скарги, що відповідачки будь-яких коштів на утримання будинку та сплату комунальних послуг не надають, колегія суддів вважає такими, що не мають правового значення для вирішення даного спору про визнання відповідачок такими, що втратили право на користування спірним житлом.
Колегія суддів не приймає до уваги твердження ОСОБА_1 , що будь-яких перешкод у проживанні в будинку, відповідачам ніхто не чинить, до теперішнього часу відповідачі добровільно там не проживають, однак знятися з реєстраційного обліку відмовляються. Такі твердження позивача спростовуються вироком Кременецького районного суду Тернопільської області від 18 червня 2021 року, витягом з ЄРДР від 20.12.2019 року в Кременецькому відділі поліції, яким зареєстровано кримінальне провадження за №12019210120000538 за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України, щодо нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , витягом з ЄРДР від 18.09.2020 року, яким в Кременецькому відділі поліції зареєстровано кримінальне провадження №12020215120000059 за частиною 1 статті 125 Кримінального кодексу України, щодо нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2 - ОСОБА_1 ; постановою восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2020 року, якою установлено правомірність термінового заборонного припису АА№076103 у зв'язку із скоєнням ОСОБА_1 домашнього фізичного насильства в сім'ї відносно колишньої дружини ОСОБА_2 .
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність постановленого судового рішення, такі доводи по суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й правильної оцінки судом першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формування рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі змісту статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки в світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі Проніна проти України).
Згідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційний суд приходить до переконання, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду не впливають, рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до приписів ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін.
Судові витрати, понесені в апеляційному суді у вигляді сплаченого судового збору покласти на позивача ОСОБА_1 в межах ним понесеної суми у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст.367,374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України апеляційний суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 4 червня 2021 року залишити без змін.
Судові витрати, понесені в апеляційному суді у вигляді сплаченого судового збору покласти на позивача ОСОБА_1 в межах ним понесеної суми.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 27 вересня 2021 року .
Головуючий Дикун С.І.
Судді: Парандюк Т.С.
Храпак Н.М.