Справа № 307/3909/20
Іменем України
21 вересня 2021 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючої - судді Кожух О.А.,
суддів - Кондора Р.Ю., Джуги С.Д.
за участі секретаря - Кекерчень М.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду від 25 травня 2021 року (повний текст складено 31.05.2021, головуючий суддя Бобрушко В.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна.
Позовні вимоги мотивовано тим, що з 01.06.1999 сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тячівського районного суду від 18.11.2020, яке набрало законної сили 18.12.2020. Від шлюбу у них дітей немає.
За час шлюбу сторони набули спільне майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , яка підлягає поділу між ними.
Зазначав, що до вересня 2004 року сторони проживали в однокімнатній квартирі АДРЕСА_2 , яка належала на праві власності відповідачці. У 2004 році сторони вирішили покращити свої житлові умови і з цією метою провели обмін вказаної однокімнатної квартири на двокімнатну квартиру площею 48,6 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , з доплатою різниці вартості квартири в сумі 1000 доларів США або 5311 гривень.
Так, згідно з договором міни від 27.09.2004, укладеним між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідченим та зареєстрованим приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Грин Н.М. в реєстрі за №695, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 обміняли належну їм на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 , на квартиру АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу він з дружиною не може дійти згоди щодо поділу зазначеної квартири.
Відповідно до висновку про вартість майна від 03.12.2020 ринкова вартість вказаної квартири становить 209 894 гривень.
Посилаючись на дані обставини, просив здійснити розподіл спільного майна подружжя - виділити у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (кожному) по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 вартістю 209894 грн.
Рішенням Тячівського районного суду від 25.05.2021 у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
На це рішення подав апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 . Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до того, що про те, що у договорі міни зазначено, що його посвідчено без різниці доплати в оцінці квартир, позивачу стало відомо під час підготовки позову про розподіл майна, оскільки при укладенні такого договору він присутній не був; суд неправильно дослідив та оцінив докази - розписку, у якій ОСОБА_3 зазначила, що 28.07.2004 вона отримала від ОСОБА_1 1000 доларів США за обмін квартири згідно договору міни; посилається на ст. 716 ЦК України, якою передбачено, що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, елементи якого містяться в договорі міни, і за домовленістю, яка існувала до укладення договору міни, ОСОБА_1 передав 1000 доларів США ОСОБА_3 , чим забезпечив досягнення угоди для подальшого оформлення договору міни; зазначає, що відповідачем не спростовано достовірність передачі ОСОБА_3 1000 доларів США.
Апелянт ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що стверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 185), клопотання про відкладення розгляду справи від нього не надходило. Також в судове засідання не з'явився відповідач. Колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали даної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_2 , та яка була предметом договору міни від 27.09.2004, належала відповідачці ОСОБА_2 на підставі договору дарування, та згідно договору міни була обміняна на квартиру АДРЕСА_1 , без різниці доплати в оцінці вказаних квартир між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а тому квартира АДРЕСА_1 , з урахуванням положень статей 716 ЦК України та 57 СК України, є особистою власністю відповідачки ОСОБА_2 та не підлягає поділу; матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження наведених позивачем обставин про те, що він здійснив доплату різниці вартості при обміні відповідачкою квартири НОМЕР_2 , оскільки дані доводи позивача спростовуються договором міни від 27.09.2004, який є чинним, в якому зазначено, що даний договір міни посвідчено без різниці доплати в оцінці вказаних квартир між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; суд не взяв до уваги надану позивачем письмову розписку, в якій зазначено, що ОСОБА_3 28 липня 2004 року отримала від ОСОБА_1 1000 доларів США за обмін квартири згідно договору міни, оскільки на час її складання договір міни не був ще укладений.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необхідності відмови у задоволенні позову з таких підстав.
Встановлено, що згідно свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1 червня 1999 року уклали шлюб (а.с.9), який було розірвано згідно рішення Тячівського районного суду Закарпатської області в цивільній справі №307/1732/20 від 18 листопада 2020 року (а.с.10).
Відповідно до договору міни від 27.09.2004, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 , з другої сторони, посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Грин Н.М. в реєстрі за №695, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 обміняли належну їм на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 , на квартиру АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_2 (а.с.13).
В пунктах 5, 6, 8, 9 та 10 вказаного договору міни зазначено, що обмінювана квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 31,6 кв.м., житловою площею 17,0 кв.м., належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Педан М.В. за реєстром №2639 від 15.07.2003 та зареєстрованого в Тячівському райдержтехінвентарбюро за №1783, книга 314д, ст.231. В результаті даного договору міни у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 переходить квартира АДРЕСА_2 , а у власність ОСОБА_2 переходить квартира АДРЕСА_1 . Даний договір міни посвідчено без різниці доплати в оцінці вказаних квартир між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Сума договору міни складає вартість - 3100 гривень.
Згідно реєстраційного посвідчення, виданого Тячівським районним державним підприємством технічної інвентаризації, квартира АДРЕСА_1 , в цілому зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі договору міни від 27 вересня 2004 року, посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Тячівського районного нотаріального округу Грин Н.М. в реєстрі за №695, про що 15.10.2004 зроблено запис в реєстрову книгу №14д. ст.. 272 за реєстровим №1775 (а.с.11).
Згідно частин 1-3 ст.715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.
Статтею 716 ЦК України визначено, що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ч.1 ст.61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно із ч. 1 ст. 69 СК України, дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.
Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма статті 60 Сімейного кодексу України вважається правильно застосованою.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до ч. 7 ст. 57 СК якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Оскільки квартира АДРЕСА_2 , та яка була предметом договору міни від 27.09.2004, належала відповідачці ОСОБА_2 на підставі договору дарування, а згідно договору міни була обміняна на квартиру АДРЕСА_1 без різниці доплати в оцінці вказаних квартир між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , тому, на думку колегії, суд першої інстанції правильно вважав, що квартира АДРЕСА_1 , з урахуванням положень статей 716 ЦК України та 57 СК України, є особистою власністю відповідачки ОСОБА_2 .
Відповідна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 20.11.2019 року у справі №369/2764/16-ц (провадження №61-25569св18).
Суд першої інстанції не взяв до уваги надану позивачем письмову розписку, в якій зазначено, що ОСОБА_3 28 липня 2004 року отримала від ОСОБА_1 1000 доларів США за обмін квартири згідно договору міни, оскільки на час її складання договір міни не був ще укладений.
Колегія суддів зазначає, що такий висновок не в повній мірі відповідає змісту поданої позивачем розписці.
На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 надав розписку, ОСОБА_3 , у якій зазначено, що остання підтверджує, «що в 2004-му році 28.07 місяця отримала від ОСОБА_1 суму грошей за обмін квартири згідно договору міни в сумі 1000 доларів США» (а.с.12).
Розписка не містить дати її складання, а з її змісту вбачається, що вона була складена після укладення договору міни.
В той же час, зважаючи на те, що договір міни від 27.09.2004 є чинним, у договорі зазначено, що даний договір міни посвідчено без різниці доплати в оцінці вказаних квартир між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , тому суд першої інстанції правомірно вважав, що матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження наведених позивачем обставин про те, що він здійснив доплату різниці вартості при обміні відповідачкою спірної квартири в розмірі 1000 доларів США.
Надана позивачем розписка не є належним та допустимим доказом, який може підтверджувати ті обставини, на які посилається позивач.
Отже, презумпція спільності права власності подружжя на спірну квартиру відповідачкою ОСОБА_2 спростована, а доводи позивача ОСОБА_1 про вклад особистої праці у спірну квартиру АДРЕСА_1 не знайшли підтвердження під час судового розгляду.
Перевіривши судове рішення в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони висновків місцевого суду не спростовують. Судове рішення ухвалено судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, у відповідності до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення - залишити без змін.
Керуючись ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Тячівського районного суду від 25 травня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 27 вересня 2021 року.
Головуюча:
Судді: