Єдиний унікальний номер 243/870/21
Номер провадження 22-ц/804/2474/21
27 вересня 2021 року м. Бахмут
Донецький апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Канурної О.Д., Мальованого Ю.М.,
за участю секретаря судового засідання Володовського Ю.П.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Сильченка О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 липня 2021 року, ухваленого судом у складі головуючого судді Агеєвої А.В. в місті Слов'янську Донецької області, повне судове рішення складено 22 липня 2021 року, в справі номер 243/870/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення,
В лютому 2021 року до Слов'янського міськрайонного суду Донецької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про виселення, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , яка належить йому на підставі договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Слов'янського міського нотаріального округу.
В спірній квартирі зареєстрований та проживає ОСОБА_2 , у зв'язку з чим він та його сім'я, яку складають позивач, його дружина та двоє малолітніх дітей, не можуть користуватися квартирою в повному обсязі, а також несуть додаткові витрати на сплату комунальних послуг.
Придбана ним квартира є єдиним житлом позивача та його родини, іншої квартири у власності вони не мають.
Просив суд висилити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 липня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення - відмовлено.
Із вказаним рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 липня 2021 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Доводами апеляційної скарги наведено, що висновки суду першої інстанції є помилковими та такими, що не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17.
Вважає, що судом не досліджено питання дотримання балансу між захистом права позивача та захистом права відповідача, як користувача квартири.
Суд належним чином не дослідив принцип пропорційності втручання в права ОСОБА_2 в розумінні ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод» та справедливого балансу прав на житло сторін.
Суд не врахував, що позивач, як власник, має законні підстави користування своєю власністю, а відповідач навпроти, не має жодної законної підстави користуватись чужою власністю.
При винесенні рішення суд не надав будь-якої юридичної оцінки посиланням позивача та його представника, а також не звернув уваги на те, що сім'ю позивача складають дружина та двоє неповнолітніх дітей, а придбана квартира є єдиним житлом.
Також суд не врахував, що відповідач, мешкаючи в квартирі, не сплачує комунальні платежі, крім послуг за споживання електричної енергії через побоювання відключення.
Суд помилково зазначив, що з іпотечного житла неможливо виселити особу, оскільки позивач не є іпотекодержателем квартири.
Рішення ухвалено без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №753/481/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц.
В відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Сильченко О.В. просив апеляційний суд залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вважає доводи, викладені в апеляційній скарзі, необґрунтованими, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Позбавлення відповідача права користування житлом можливо за умови, що таке втручання у його право на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Звертає увагу, що позивач має у власності та користуванні інше жило, а саме: по АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_3 , дружина позивача також має у володінні та користуванні інше житло по АДРЕСА_4 та по АДРЕСА_5 .
Крім того, позивач на час укладення договору від 05 жовтня 2020 року був обізнаний про факт реєстрації та проживання відповідача у спірній квартирі.
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позов.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Сильченко О.В. в судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги не визнав, просив судове рішення залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відповідно до статей 128, 130 ЦПК України, про що свідчить отримання ним 15 вересня 2021 року рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 147).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю нез?явившихся учасників справи.
Заслухавши суддю - доповідача, позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2020 року Повне товариство «Ломбард Кредитфінанс «ТОВ «Фінансове сприяння» і компанія» продала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири здійснено за суму 100000,00 грн. Квартира належала продавцю на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Слов'янського міського нотаріального округу Донецької області Соловар В.І. 21.03.2011 року за реєстром №7896 (а.с. 8).
З Довідки №1043 від 04 січня 2021 року, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю «Синергія-БТ», вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований з 13 травня 2008 року за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10).
З рахунків про оплату комунальних послуг, за газопостачання та теплопостачання вбачається, що ОСОБА_1 сплачує грошові кошти за певні послуги з утримання спірної квартири (а.с. 19-26).
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для виселення боржника із заставної квартири, придбаної новим власником.
Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає фактичним обставинам справи та нормам закону.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 391 ЦК України власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється в день звернення особи, на підставі заяви особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку.
Судом встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2020 року укладеного між ПТ «Ломбард Кредитфінанс «ТОВ «Фінансове сприяння» і компанія» та ОСОБА_1 , ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири здійснено за суму 100000,00 грн. Квартира належала продавцю на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Слов'янського міського нотаріального округу Донецької області Соловар В.І. 21.03.2011 року за реєстром №7896.
З Довідки №1043 від 04 січня 2021 року, виданої Товариством з обмеженою відповідальністю «Синергія-БТ», вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований з 13 травня 2008 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_1 просив суд виселити відповідача ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 на підставі на підставі статей 319, 321, 386, 391, 395, 397 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Судом встан6овлено, що спірна квартира не була придбана за кредитні кошти і належала іпотекодавця ОСОБА_2 на праві власності.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV).
Згідно з частиною третьою статті 33 Закону №898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У справі, що розглядається, спір виник з приводу того, що позивач ОСОБА_1 , як новий власник, який набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляються виселятися з нього.
Позбавлення права користування житлом шляхом виселення має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі №6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі №6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі №6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі №295/4514/16-ц (провадження №61-29115сво18), у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №265/4748/16-ц (провадження №61-16347св18), від 06 лютого 2020 року у справі №713/1547/17 (провадження №61-1041св18), від 22 липня 2020 року у справі №219/4394/16-ц (провадження №61-8593св18).
Таким чином, виселення особи з житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.
Згідно з частиною третьою статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР(постанови Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі №6-197цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі №6-1484цс15).
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку
виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, за змістом статті 40 Закону №898-IV та статті 109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Новий власник спірного житлового приміщення, мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідача на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідач має зареєстроване місце проживання у квартирі.
Вказані висновки узгоджуються із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18) та від 05 червня 2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
Підстави позову обґрунтовані тим, що позивач не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника; новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар», який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, що спростовує доводи касаційної скарги про те, що наявність реєстрації відповідачів в належному на праві власності позивачу житловому приміщенні створює перешкоди у реалізації власнику квартири права на вільне розпорядження належним йому майном як підставу скасування оскаржуваних судових рішень.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд неправильно застосував статтю 40 Закону №898-IV та статтю 109 ЖК Української РСР є необґрунтованими з огляду на викладені вище висновки.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що рішення у справі ухвалено без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі №753/481/15-ц, від 09 жовтня 20198 року у справі №695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №523/12186/13-ц, оскільки правовідносини у цих справах, які є предметом апеляційного розгляду, ґрунтується на інших фактичних обставинах.
Наведені в апеляційній скарзі доводи, зводяться до незгоди з судовим рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі та були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За таких обставин, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
Апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для скасування судового рішення не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, витрати позивача по сплаті судового збору, пов'язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 13 липня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 27 вересня 2021 року.
Суддя: