Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
27 вересня 2021 р. № 520/12439/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Волошина Д.А., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України , третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, -
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України №93 від 04.06.2021 стосовно громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Державної міграційної служби України про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання №93 від 04.06.2021 визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, посвідку на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач вважає вказане рішення відповідача протиправним, незаконним та необґрунтованим та таким, що порушує права, свободи і законні інтереси іноземця та його право на постійне проживання в Україні на законних підставах, у зв'язку з чим просить його скасувати.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.07.2021 відкрито спрощене провадження в порядку передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано відповідачу надати відзив на позов. Запропоновано позивачу подати до суду відповідь на відзив, а відповідачу - заперечення протягом п'яти календарних днів з моменту отримання відповідних документів.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження надіслана та вручена відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
Представником відповідача 20.08.2021 надано відзив на позовну заяву, в якому він просив у задоволенні позову відмовити та зазначив, що при прийнятті спірного наказу відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наданих законом повноважень. На момент звернення позивача 27.06.2003 до Макарівського РВ ГУМВС України в Київській області з клопотанням щодо видачі йому посвідки на постійне проживання, у ОСОБА_1 були відсутні підстави для оформлення посвідки на постійне проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцевих положень» Закону України «Про імміграцію», оскільки з відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07.02.2002.
Представник позивача 18.08.2021 надав до суду відповідь на відзив, відповідно до якої додатково аргументував доводи, викладені в позовній заяві.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно зі статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Представник третьої особи правом надання письмових пояснень не скористався.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, суд встановив наступне.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у 1989 році прибув до України на професійне навчання відповідно до Міжурядової Угоди "Про відправлення та прийом в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР".
27.05.2004 ОСОБА_1 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Висновком головного спеціаліста відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 14.04.2021 про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 зазначено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 прийняте з порушенням вимог Закону України "Про імміграцію" та підлягає скасуванню відповідно до вимог п.73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України. Згідно п.п.8 п.72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушення вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.
На підставі вказаного висновку, Державною міграційною службою України винесено наказ №93 від04.06.2021 про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання, в якому зазначено, що на підставі висновку ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 14.04.2021 стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , яким визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 , видану ВГІРФО ГУМВС України в Київській області 27.05.2004.
Не погоджуючись із вищезазначеним наказом, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Судом встановлено, що первинно, видача посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась відповідно до абз. 4 п. 4 розділу V Прикінцеві положення Закону України "Про імміграцію", згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом та зазначені у висновку.
З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.
Згідно абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Так, згідно абз. 6 п.4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.
Суд зазначає, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1989 році, а Закон України "Про імміграцію" прийнятий 07.06.2001, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Позивачу, в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію, надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
При наданні у 2004 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, ВГІРФО ГУМВС України в Київській області проводило перевірку законності залишення громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абз.4 п.4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні. За результатами аналізу цієї ж норми Закону відповідач прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 14.04.2021.
Доказів того, що посвідка на постійне проживання ОСОБА_1 є підробленою або отримана позивачем у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.
Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.
Згідно положень статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
При цьому, відповідачем не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений у статті 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.
Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення ОСОБА_1 шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід зазначити, що пунктом 2 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" зобов'язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
Пунктом 3 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.
З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінет Міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".
Таким підзаконним актом стала постанова КМУ "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" № 1983 від 26.12.2002. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" (з простроченням на 1 рік 2 місяці).
Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України "Про імміграцію" відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою КМУ №1983 від 26.12.2002 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого "Прикінцевими положеннями" Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В'єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч строків, встановлених п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.
Суд зазначає, що на момент звернення позивача з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб'єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.
Крім того, при розгляді зазначеної справи судом враховано, що на підставі посвідки на постійне проживання позивач тривалий час проживає на території України.
При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.
Так, відповідно статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що Наказ Державної міграційної служби України №93 від 04.06.2021 про визнання недійсними деяких посвідок щодо скасування посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято всупереч приписів чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд також вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні Кlаss та інші проти Німеччини від 06 вересня 1978 року (п. 67), ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, орган, що згадується в цій статті, не обов'язково має бути судовим. Однак, при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають враховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує.
Під визначенням терміну процесуальні гарантії вважається, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.
Право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: п.23 Порядку №1983.
Громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному орані, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Відповідачем до суду не надано доказів того, що за весь час проживання в Україні позивачем порушено чинне законодавство України, в тому числі Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", або вчинено злочин.
На підставі викладених обставин, суд доходить висновку, що рішення відповідача порушує права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього.
Такими наслідками відповідно до ст.13 Закону України "Про імміграцію" є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли. Скасування посвідки на постійне проживання в Україні без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання такої посвідки.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень не виконав покладений на нього частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок та не довів юридичної та фактичної обґрунтованості мотивів винесення спірного рішення.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі суд враховує, що відповідно до положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Крім того, в позовній заяві заявлено клопотання щодо стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу адвоката.
Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Враховуючи, що позивач до суду заяву про надання доказів протягом 5 днів після винесення рішення по справі не подавав та відсутність в матеріалах справи доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат на правничу допомогу, суд приходить до висновку про відсутність підтверджених витрат на правову допомогу.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (вул. Березняківська, буд. 4-а, м. Київ, 02152, ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування наказу - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати Наказ Державної міграційної служби України №93 від 04.06.2021 про визнання недійсними деяких посвідок щодо скасування посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України суму сплаченого судового збору у розмірі 908,00 грн. (дев'ятсот вісім гривень 00 копійок).
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.А. Волошин