Справа № 750/4043/21
Провадження № 2/750/1308/21
23 вересня 2021 року м. Чернігів
Деснянський районний суд м. Чернігова в складі:
судді - Маринченко О.А.,
секретар судового засідання - Шилова Ж.О.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення,
третя особа - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 ,
16 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить виселити відповідача з квартири АДРЕСА_1 .
Обгрунтовано позов, зокрема, тим, що позивач відповідно до ордеру на житлове приміщення № 200 від 01 лютого 2007 року є власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі разом з позивачем зареєстровані його діти: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Також, відповідач винаймає житло та отримує грошову компенсацію. З 18 червня 2015 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач проживала разом з позивачем, однак не брала ніякої участі у підтримці квартири в належному стані та проводила весь свій час невідомо де. З грудня 2020 року відповідач поїхала у відрядження та залишила позивача разом з їх неповнолітньою дитиною. Понад півроку відповідач проживає в іншому місці та не цікавиться долею сім'ї та її утриманням. Також, відповідач постійно порушує громадський спокій, погрожує фізичною розправою позивачу та його матері, руйнує і псує житлове приміщення, оскільки 04 квітня 2021 року самостійно зламала замок від вхідних дверей квартири АДРЕСА_1 та самовільно вселилася, при цьому згоди на її проживання позивач не давав. Крім того, відповідач використовує житлове приміщення не за призначенням, а саме: розпиває спиртні напої з невідомими особами, які приходять до неї, порушує правила співжиття - дитину не годує, не приймає участь в її вихованні, палить в приміщенні в присутності дитини, а тому робить проживання разом в одній квартирі неможливим. Також, оскільки відповідач не сплачує комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню житлового приміщення, створює позивачу перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження майном, а тому вона втратила право користування житловим приміщенням.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 05 травня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження; визначено сторонам строк для подачі заяв по суті справи.
Відповідач подала відзив на позов, в якому просить відмовити позивачу в задоволенні позову. Зокрема, у відзиві на позов відповідач вказує, що позивачем не надано доказів того, що відповідач порушувала громадський спокій та порядок, вживала алкогольні напої, палила в приміщенні. Доводи про те, що відповідач псувала та руйнувала житлове приміщення, оскільки був наявний випадок зі зламаним замком, не дають підстави вважати, що відповідач псує майно, бо замок був замінений на новий та на даний час функціонує належним чином. Крім того, доводи позивача є надуманими, такими, що ґрунтуються на припущеннях, а тому не можуть бути підставою для виселення відповідача. Відповідач не порушує громадський порядок, жодні заходи впливу до неї раніше не застосовувались, а скарги до органів поліції були лише на ґрунті неприязних відносин з позивачем та його матір'ю, у зв'язку з чим підстав для виселення на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР немає. Також, позивач у позові наводить взаємовиключні обставини для виселення відповідача. Так, позивач вказує, що відповідач руйнує майно та порушує правила співжиття, при цьому зазначає, що відповідач вже понад півроку проживає в іншому місці. Відповідач дійсно не проживала певний час у спірному житловому приміщенні, однак з поважних причин, бо перебувала на службі в зоні АТО з січня 2021 року, при цьому позивач знав про цю обставину, адже сам надав довідку військової частини про відбуття на службу з 12 січня 2021 року. Крім того, відповідач в зоні АТО отримала травму та ще деякий час перебувала на лікуванні і проходить реабілітацію. Квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання відповідача та неповнолітніх дітей. Дійсно, раніше відповідач винаймала житло, проте після виїзду позивача для постійного проживання за іншою адресою, відповідач переїхала до вказаної квартири. Також, відповідач після повернення з зони АТО сплатила заборгованість за комунальні послуги, яка утворилася. Виселення відповідача з квартири матиме наслідком і виселення неповнолітніх дітей, які проживають разом з нею, при цьому іншого житла для проживання у відповідача з дітьми немає. Позивач добровільно надав квартиру у користування відповідачу, за його згодою відповідач і неповнолітні діти в ній проживають, іншого житлового приміщення для проживання вони не мають.
Позивач відповіді на відзив не подав.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 16 серпня 2021 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 23 вересня 2021 року.
Позивач у судовому засіданні позов підтримав та просив суд його задовольнити. В ході розгляду справи вказав, що відповідач підлягає виселенню саме на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР. Також, позивач у судовому засіданні, зокрема, пояснив, що квартира АДРЕСА_1 є службовою та була надана йому у 2007 році. Позивач після реєстрації шлюбу з відповідачем спочатку проживали у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_3 , яке було надано відповідачу у користування, оскільки у квартирі АДРЕСА_1 вони робили ремонт. Після закінчення ремонту, позивач та відповідач, як сім'я, переїхали до спірної квартири і там проживали. Після розірвання шлюбу сторони також проживала у спірній квартирі. У січні 2021 року відповідач поїхала у зону АТО і залишила сина з позивачем. Після повернення відповідача з зони АТО (04 квітня 2021 року), позивач у вказаній квартирі не проживає, оскільки в ній проживає відповідач з їх спільним сином ОСОБА_5 та дочкою від першого шлюбу - ОСОБА_6 і вважає спільне проживання неможливим.
Відповідач та її представник у судовому засіданні позов не визнали і просили суд відмовити позивачу в його задоволенні. Відповідач, зокрема, у судовому засіданні пояснила, що до шлюбу з позивачем їй для проживання було виділено службове житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , в якому вони з позивачем проживали, доки робили ремонт у квартирі АДРЕСА_1 . Після того, як було зроблено ремонт у вказаній квартирі, відповідач повернула службове житло та переїхала жити до позивача. У спірній квартирі відповідач проживає разом з сином та донькою від першого шлюбу. У січні 2021 року відповідач поїхала у відрядження в зону АТО, а коли повернулася - 04 квітня 2021 року, замок у квартирі був змінений, у зв'язку з чим вона викликала поліцію та відповідну службу, яка відкрила квартиру, після чого позивач змінила замок, оскільки попередній був зламаний. Потім приїхав позивач, відбувся конфлікт, при цьому позивач змінив замок, від якого і у позивача і у відповідача залишився ключ. Відповідач самостійно сплачує всі комунальні послуги за спірну квартиру, ніколи ні позивачу, ні його сину - ОСОБА_7 перешкод у користуванні квартирою не чинила, позивач сам вирішив проживати в іншому місці з іншою жінкою, приходе до квартири в зручний для нього час і перешкод для користування нею в нього немає. Відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 - це гуртожиток на території військової частини, де зареєстровані всі військовослужбовці, які не забезпечені житлом. При цьому, окремої кімнати для проживання в цьому гуртожитку відповідачу не виділено. Відповідач перебуває на квартирному обліку, житлом не забезпечена, а квартира АДРЕСА_1 є єдиним житлом відповідача та її дітей, які проживають в ньому тривалий час. Також, на даний час грошової компенсації за піднайом (найом) житлового приміщення відповідач не отримує.
Законний представник третьої особи у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена завчасно та належним чином, причин неявки суду не повідомила, заяв чи клопотань, а також пояснень не подала.
Заслухавши пояснення позивача, відповідача, її представника, дослідивши матеріали справи та витребуваних з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області матеріалів, суд встановив наступне.
На підставі рішення житлової комісії В/ч НОМЕР_1 від 09 січня 2007 року ОСОБА_1 зі складом сім'ї три особи надано службову житлову площу за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 9).
01 лютого 2007 року Виконавчим комітетом Чернігівської міської ради ОСОБА_1 з сім'єю на 3 осіб видано ордер на жиле приміщення № 200 для вселення у надану квартиру за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 7).
18 червня 2015 року між позивачем та відповідачем було зареєстровано шлюб, який рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 квітня 2020 року розірвано (а.с. 14, 15).
Сторони є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 13).
Відповідно до копії довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 25 січня 2021 року № 404, виданої Управлінням адміністративних послуг Чернігівської міської ради, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 12).
ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с 33).
Згідно з копією довідки про перевірку житлових умов № 291/1051 від 14 грудня 2020 року ОСОБА_2 винаймала житло за адресою: АДРЕСА_5 та отримувала грошову компенсацію за піднайом житла (а.с. 20, 18-19).
У судовому засіданні відповідач пояснила, що дійсно вона мала намір переїхати та винаймати житло, однак змінилися обставини і вона залишилася проживати у спірній квартирі. На даний час вона грошової компенсації за піднайом не отримує, житлом не забезпечена.
Відповідно до копії довідки № 106 від 16 червня 2021 року, яка видана військовою частиною НОМЕР_2 Міністерства оборони України, ОСОБА_2 з 13 січня 2021 року до 26 березня 2021 року брала безпосередню участь в операції об'єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях (а.с. 70).
З 26 березня 2021 року до 31 березня 2021 року відповідач перебувала на стаціонарному лікуванні, що підтверджується копією виписного епікризу (а.с. 68).
З матеріалів перевірки № 5895 від 04 квітня 2021 року за зверненням ОСОБА_1 , наданих на запит суду Чернігівським районним управлінням поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, вбачається, що 04 квітня 2021 року о 15 год. 13 хв. надійшло повідомлення зі служби 102 про те, що за адресою: АДРЕСА_4 , заявник ОСОБА_1 , повернувшись додому, виявив, що в квартиру проникли невідомі особи. Замок зламаний. В квартирі знаходяться невідомі. Однак, вказана інформація не підтвердилася, оскільки в квартирі знаходилася колишня дружина з донькою. Слідів злому не виявлено. Квартиру відчинила своїми ключами. В ході проведення перевірки встановлено, що факти, викладені в заяві мають ознаки цивільно-правових відносин. Даних, які б вказували на наявність кримінального правопорушення виявлено не було.
Також, з матеріалів перевірки № 6254 від 10 квітня 2021 року за зверненням ОСОБА_8 вбачається, що 10 квітня 2021 року останньою було подано до поліції заяву про вжиття заходів до колишньої невістки - ОСОБА_2 , яка погрожує її сину фізичною розправою. В хоід перевірки було опитано ОСОБА_2 , яка пояснила, що викладена у зверненні інформація не відповідає дійсності і ніяких погроз вона не висловлювала. З нею проведена профілактична бесіда.
Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Гарантоване кожній особі право на повагу до її житла охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).
Згідно зі статтею 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 123 Житлового кодексу Української РСР порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73-76, 79-83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103-106 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Статтею 109 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Відповідно до частини першої статті 116 Житлового кодексу Української РСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Виходячи з аналізу змісту наведеної норми виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.
У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Згідно із пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.
Виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім'ї на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР без надання іншого жилого приміщення, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу - органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами. Неправомірна поведінка правопорушника повинна створювати об'єктивну, а не суб'єктивну неможливість спільного проживання. Тому незначні порушення, а також порушення, що є таким лише на думку окремих осіб у силу їх суб'єктивного сприйняття, продиктованого певним ставленням до правопорушника чи властивостями характеру, не повинні спричиняти виселення. Для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.
Частиною третьою статті 12 Цивільного процесуального кодексу україни (далі - ЦПК України) передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які він посилається, зокрема, що відповідач руйнує чи псує жиле приміщення, використовує його не за призначенням, постійно порушує громадський спокій або систематично порушує правила співжиття, які б робили неможливим проживання сторін в одній квартирі, а також, що до відповідача вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.
Сам по собі факт виклику поліції чи подання заяви до правоохоронних органів, наслідком чого є проведення працівниками поліції профілактичної бесіди з відповідачем не можуть бути підставою для застосування статті 116 Житлового кодексу Української РСР і виселення без надання іншого житлового приміщення, оскільки правова норма вимагає наявності дієвих заходів попередження або впливу на систематичні порушення у порядку, передбаченому актами, які визначають повноваження цих органів.
Крім того, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року в справі «Самов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року визнано, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Також, у своїй діяльності Європейський Суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Вирішуючи справу про наявність правових підстав для виселення особи з житлового приміщення, суд повинен у кожній конкретній справі здійснити оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
В ході судового розгляду було встановлено, що відповідач вселилася у спірне житлове приміщення як член сім'ї позивача та за його згодою, тривалий час у ньому проживає, в тому числі разом із спільним сином сторін, сплачує комунальні послуги. Хоча відповідач зареєстрована у гуртожитку на території військової частини, однак кімнатою у ньому не забезпечена, іншого житла не має.
Доказів того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні житлом, позивачем не надано і у судовому засіданні встановлено не було. Навпаки, сторони підтвердили, що в обох є ключі від спірної квартири, позивач у будь-який зручний час приходить до неї.
При цьому, як встановлено у судовому засіданні, позивач просто не бажає проживати у спірному житлі, оскільки там проживає відповідач разом з донькою від першого шлюбу, у зв'язку з чим позивач вважає спільне проживання не можливим.
Враховуючи наведене та встановлені обставини, беручи до уваги те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач чинить йому перешкоди у користуванні житлом, руйнує чи псує жиле приміщення, використовує його не за призначенням, постійно порушує громадський спокій або систематично порушує правила співжиття, які б робили неможливим проживання сторін в одній квартирі, що до відповідача вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів, а отже, не доведено існування умов, передбачених статтею 116 Житлового кодексу Української РСР, для виселення відповідача із спірного житла, як не доведено і необхідність та пропорційність застосування такого заходу, а тому суд дійшов висновку, що виселення відповідача з квартири становитиме для останньої непропорційний та надмірний тягар, не переслідує легітимну мету, є невиправданим втручанням в приватну сферу відповідача та порушенням прав на повагу до житла, у зв'язку з чим підстав для задоволення позову не знаходить.
Також, відповідно до статті 141 ЦПК України необхідно здійснити розподіл судових витрат.
Частиною першою, третьою статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно із частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Право на правничу допомогу в Україні гарантовано статтею 59 Конституції України та статтею 15 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Позивачу правничу допомогу надавав адвокат Кушнеренко Є.Ю. на підставі договору № 65 про надання правової допомоги від 08 червня 2021 року (а.с. 57).
Квитанцією до прибуткового касового ордера від 08 червня 2021 року підтверджується сплата позивачем адвокату Кушнеренку Є.Ю. 5000 грн. за договором № 65 про надання правової допомоги від 08 червня 2021 року (а.с. 66).
Нормами частини другої статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Також, частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Беручи до уваги складність справи, а також те, що відповідачем документально підтверджено розмір витрат на оплату правничої допомоги, а позивачем не заявлено про їх неспівмірність, суд вважає за необхідне стягнути з позивача на користь відповідача понесені нею витрати на правничу допомогу у даній справі в сумі 5000 грн.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 4, 5, 10, 11, 12, 13, 81, 133, 141, 258, 259, 265, 273, 354 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4 ) про виселення - відмовити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5000 грн. витрат на правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 27.09.2021.
Суддя