25 травня 2010 р. № 9/204 (7/276)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого Овечкіна В.Е.,
суддівЧернова Є.В., Цвігун В.Л.,
за участю представників:
позивача - Михайлець О.В.,
відповідача- Канарейкін В.І.,
розглянувши у відкритому
судовому засіданні
касаційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву
на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 21.01.2010
у справі№9/204 (7/276)
за позовом Державного комітету України з державного матеріального резерву
доВАТ "Елегал"
про повернення матеріальних цінностей та стягнення штрафних санкцій
Рішенням господарського суду Львівської області від 14.10.2009 (суддя Данко Л.С.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.01.2010 (судді: Давид Л.Л., Кордюк Г.Т., Мурська Х.В.), в позові відмовлено у зв'язку із самостійним проведенням відповідачем заміни самовільно використаних матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на однотипні матеріальні цінності (продукцію аналогічного асортименту та якості) в тій самій кількості, як це передбачено п.2 ч.4 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв". В частині відмови у стягненні штрафних санкцій та пені рішення мотивоване пропуском строку позовної давності та відсутністю укладення між відповідачем, який не входить до системи держрезерву, та позивачем договору про відповідальне зберігання матеріальних цінностей держрезерву.
Державний комітет України з державного матеріального резерву (далі -Держкомрезерв України) у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме ст.ст.11,207,936,937,942,949 ЦК України, ст.ст.2,11,12,14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", п.п.2,3 Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобілізаційного резерву, затвердженого постановою КМ України від 29.01.1998р. №100-03. Зокрема, скаржник вважає, що факт існування між сторонами зобов'язань по відповідальному зберіганню матеріальних цінностей держрезерву засвідчено відповідачем шляхом надсилання позивачу щорічних звітів форми 12-мр. Позивач також вказує на те, що виходячи зі змісту ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" будь-який відпуск матеріальних цінностей з державного резерву здійснюється лише за рішенням Кабінету Міністрів України, тобто підприємство-відповідальний зберігач для проведення заміни повинне отримати дозвіл Кабінету Міністрів України. На думку скаржника, суди не розглянули вимоги про стягнення штрафних санкцій, нарахованих на підставі п.12 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судами попередніх інстанцій та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова -залишенню без змін з наступних підстав.
Залишаючи без змін рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції виходив з того, що:
Наказом Міністра колишнього Міністерства електронної промисловості СРСР від 20.12.1967 року №689 було організовано в м. Великі Мости Львівської області філіал Першого Московського заводу радіодеталей на базі виробничих площ, які були прийняті від виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих.
У відповідності до наказу цього ж Міністерства №349-ДСП було реорганізовано філіал №1 Першого Московського заводу радіодеталей в місті Великі Мости в серійний завод, якому надано найменування - завод «Тепел».
Згідно наказу по орендному підприємству «Тепел»від 24.10.1995 року № 186, на підставі реєстраційного Свідоцтва № 09459935 від 20.09.1995 року., виданого Сокальською райдержадміністрацією Львівської області, з 24 жовтня 1995 року орендне підприємство «Тепел»перейменовано у відкрите акціонерне товариство «Елегал» (відповідач).
6 травня 1988 року колишнім Міністерством електронної промисловості СРСР був виданий наказ №122сс «Про затвердження номенклатури, розмірів та термінів накопичення матеріальних цінностей мобрезерву по головним управлінням, об'єднанням на 1986 розрахунковий рік»у відповідності до якого організації п/я В-2730 та п/я Х-5367 листами відповідно № 4-2912с від 21.05.1988 року та № 11-968с від 17.04.1989 року довели відповідачу, яке на той час іменувалося п/я М-5465, номенклатуру накопичення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
Також господарським судом Львівської області встановлено, та позивачем не заперечується, що відповідачем в 1988 році було закладено матеріальні цінності мобілізаційного резерву відповідно до наказу колишнього Міністерства електронної промисловості СРСР № 122сс від 6 травня 1988 року по номенклатурі накопичення, доведеної відповідачу організаціями п/я В-2730 та п/я Х-5367.
Однак, закладка матеріальних цінностей мобілізаційного резерву була здійснена підприємством (відповідачем) без вступу у договірні відносини щодо їх відповідального зберігання та у відсутність відповідних приймальних актів або інших документів.
Вказана обставина свідчить про те, що між уповноваженим на той час державним органам СРСР (в даному випадку Міністерством електронної промисловості СРСР) та філіалом №1 Першого Московського заводу радіодеталей в місті В.Мости з найменуванням завод "Тепел", яке на той час значилося як п/я М-5465 (ВАТ "Елегал" являється правонаступником), мала місце адміністративна підпорядкованість останнього Міністерству електронної промисловості СРСР та між ними виникли майнові відносини в частині, що стосується матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, а саме: доведення, накопичення та зберігання, що узгоджувалося з пунктом 3 діючого на той час Положення про мобілізаційний резерв, затвердженого Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів України від 29.09.1969 року №780-275 з відповідними змінами і доповненнями.
Згідно пункту 3 Положення про мобілізаційний резерв, затвердженого Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів України від 29 вересня 1969 року № 780-275 (з відповідними змінами), яке діяло на час закладки відповідачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, номенклатуру, кількість і терміни накопичення таких цінностей в мобілізаційному резерві затверджували міністерства СРСР і Ради Міністрів відповідних союзних республік.
Відповідачем в 1994 році для виконання плану поставок без дозволу відповідних органів центральної виконавчої влади було використано зі складу мобілізаційного резерву стрічку латунну Л63 в кількості 11,82 т., склотекстоліт СТЕФ-ОП-1-08 в кількості 2,825 т., керамічні основи І Б7 8101-78 в кількості 50 тис.шт., а також стрічку мідно-нікелеву МНЦ в кількості 1,78 т.
Факт використання вказаних матеріальних цінностей підтверджується Звітом про наявність матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 1994 рік форми №12 від 05.01.1995 року №1т та пояснювальною запискою до річного звіту по формі ф.12 від 05.01.1995 року №2т, які були направлені відповідно до Мінмашпрому України та Держкомрезерву України.
Судом також з'ясовано, що у відповідності до доручень Міністерства машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії України від 27.04.1995 року №М-344т та від 18.10.1996 року №М-1666Т відповідачем в 1995-1996рр. проводилися інвентаризації матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за станом на 01.05.1995 року та 01.10.1996 року.
З наявних у справі матеріалів вбачається, що за результатами проведеної інвентаризації за станом на 01.05.1995 року відповідач листом від 02.06.1995 року №12т надіслав Мінмашпрому України та Держкомрезерву України акт (форма №10) та відомість до акту про результати перевірки наявності і якісного стану матеріальних цінностей за станом на 01.05.1995 року (форма №11), в якій було зазначено про використання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, зокрема, прокату латунного в кількості 11,82 т та склотекстоліту в кількості 2,825 т.
Також листом від 13.12.1996 року №37т відповідач направив на адресу Мінмашпрому України та Держкомрезерву України результати інвентаризації матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за станом на 01.10.1996 року, в яких, зокрема, в акті інвентаризації від 13.12.1996 року №36т та у відомості інвентаризації матеріально-технічних ресурсів мобілізаційного резерву ВАТ «Елегал»від 13.12.1996 року №35т за станом на 01.10.1996 року вказується про нестачу матеріальних цінностей, в тому числі прокату латунного в кількості 11,7 т та повідомляється про строки їх повернення в повному обсязі, а також про вже вжиті заходи щодо повернення склотекстоліту в кількості 1,08 т і стрічки латунної в кількості 0,1 т.
Крім цього, що 6-7 травня 1997 року спеціалістом І категорії Львівської міжобласної інспекції Держкомрезерву України Косарєвою Н.А. була проведена перевірка стану роботи ВАТ «Елегал»з матеріальними цінностями мобрезерву, про що складено відповідний акт від 07.05.1997 року (належно завірена копія знаходиться в матеріалах справи), де зазначено, що за період 1994 року за розпорядженням колишнього керівництва підприємства було самовільно використано наступні матеріальні цінності мобілізаційного резерву, а саме: стрічка латунна Л 63 0,3 х 200 в кількості 11,82 т.; стрічка мідно-нікелева МНЦ 0,2x200 в кількості 1,78т.; склотекстоліт СТЄФ 0,8 в кількості 2,825т.
При цьому, на протязі 1996 року ВАТ повернуло частину самовільно використаних матеріальних цінностей, а саме: стрічку латунну в кількості 0,1т, склотекстоліт в кількості 1,08т (акт №1 від 05.08.1996р.), а також стрічку мідно-нікелеву МНЦ 0,2x200 в кількості 1,78т і зазначено, що графік повернення самовільно використаних матеріальних цінностей складений і направлений Держкомрезерву України 02.08.1996 року.
Аналіз акту перевірки від 08.10.2003 року, який знаходиться в матеріалах справи, вказує на ту обставину, що зменшення кількості самовільно використаного відповідачем прокату латунного з 11,72 т, яке було зафіксовано на час перевірки станом на 25.11.1999 року, до 6,296 т на час перевірки станом 08.10.2003 року, відбулось внаслідок його повернення (закладки) відповідачем в кількості 5,424т, що підтверджено даними, відображеними в акті від 08.10.2003 року.
Крім цього, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем проведено заміну матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, а саме прокату латунного Л63 ГОСТ 2208-75 на металовироби промислового призначення-стрічку 08-Ю-ОВГ-0,3-0,1 в тій самій кількості, в якій самовільно використано на виробничі потреби з дотриманням всіх вимог, передбачених для виготовлення резистора СПЗ-29М при настанні особливого періоду. Це підтверджено також контрольною перевіркою наявності якісного стану, умов зберігання, обліку та звітності матеріальних цінностей мобрезерву від 27.07.2005 року, яку проводив Контрольно-ревізійний відділ Західного регіону Департаменту внутрішнього фінансового контролю та аудиту Державного комітету України з державного матеріального резерву, а саме, згідно акту ПТК від 27.06.2002 року та акту збережувального зобов'язання №2 від 25.06.2002 року на закладку матеріальних цінностей відповідач заклав металовироби промислового призначення - стрічку 08-Ю-ОВГ-0,3-0,1 в кількості 6,296 т, а відповідні акти ПТК направлені в Держкомрезерв України.
Згідно ст.2 Закону України "Про державний матеріальний резерв" заміною матеріальних цінностей державного резерву є відпуск матеріальних цінностей з державного резерву за умови одночасного закладення тієї ж кількості аналогічних або інших однотипних матеріальних цінностей у зв'язку із зміною стандартів і технології виготовлення виробів, передбачених мобілізаційним завданням.
У відповідності до п.2 ч.4 ст.12 цього Закону освіження (поновлення) матеріальних цінностей державного резерву, що знаходяться на зберіганні на підприємствах, в установах і організаціях (відповідальних зберігачів), а також заміна їх на продукцію аналогічного асортименту та якості здійснюється ними самостійно без залучення додаткових коштів.
Вказана норма Закону знайшла своє відображення у п.12 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997р. №1129, яким передбачено, що освіження матеріальних цінностей державного резерву, що знаходиться у відповідальних зберігачів, а також заміна їх продукцією аналогічного асортименту та якості здійснюється ними самостійно без залучення додаткових бюджетних коштів.
Тобто, вказані положення Закону та постанова КМ України в імперативному порядку передбачають, що право заміни матеріальних цінностей державного резерву на продукцію аналогічного асортименту та якості або закладення інших однотипних матеріальних цінностей у зв'язку із зміною стандартів і технології виготовлення виробів, передбачених мобілізаційним завданням, належить відповідальним зберігачам.
Вказані норми не передбачають проведення такої заміни виключно за згодою центральних органів влади та не регламентують порядок та процедуру проведення відповідної заміни матеріальних цінностей державного резерву на продукцію аналогічного асортименту та якості або інших однотипних матеріальних цінностей.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем у встановленому порядку проведено заміну матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, а саме прокату латунного Л63 ГОСТ 2208-75 на однотипні матеріальні цінностей у зв'язку із зміною стандартів і технології виготовлення резистора СПЗ-29М при настанні особливого періоду, на металовироби промислового призначення, а саме: стрічку 08-Ю-ОВГ-0,3-0,1 в тій самій кількості, в якій самовільно використано на виробничі потреби.
Колегія погоджується з висновками суду з огляду на таке.
Згідно з ч.ч.1,5 ст.4 Закону України "Про державний матеріальний резерв" організація формування, зберігання і обслуговування державного резерву, соціальний розвиток забезпечуються уповноваженим на це центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, підприємствами, установами і організаціями, що входять до єдиної системи державного резерву України (далі - система державного резерву). Підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що виконують згідно з договором з центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління державним резервом, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, не входять до системи державного резерву.
Відповідно до ч.4 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" відпуск із державного резерву матеріальних цінностей, що підлягають освіженню (поновленню) і зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву провадиться за рішенням центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом. Заміна матеріальних цінностей державного резерву, що знаходяться на зберіганні на підприємствах, в установах і організаціях (відповідальних зберігачів), на продукцію аналогічного асортименту та якості здійснюється ними самостійно без залучення додаткових коштів.
Судами попередніх інстанцій на підставі ретельної правової оцінки наявних у справі доказів в їх сукупності достовірно встановлено, а скаржником не заперечується факт самостійного проведення відповідачем, який не входить до системи підпорядкованих Держкомрезерву України підприємств, заміни самовільно використаних матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на однотипні матеріальні цінності (продукцію аналогічного асортименту та якості) в тій самій кількості, як це передбачено п.2 ч.4 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв", причому така заміна в повному обсязі відбулася до проведення позивачем відповідної перевірки, результати якої оформлено актом від 08.10.2003.
В зв'язку з цим касаційна інстанція відхиляє помилкові посилання скаржника на загальну норму ч.1 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" в обґрунтування обов'язковості одержання відповідачем дозволу Кабінету Міністрів України для проведення заміни матеріальних цінностей державного резерву, оскільки, по-перше, в ч.1 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" йдеться про відпуск матеріальних цінностей з державного резерву - реалізацію чи безоплатну передачу матеріальних цінностей державного резерву визначеному одержувачу (споживачу) або реалізацію їх на ринку (абзац 3 статті 2 цього Закону), що в даному випадку не мало місця. По-друге, на відміну від освіження (поновлення) матеріальних цінностей, спеціальна норма п.2 ч.4 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачає право підприємства-відповідального зберігача, який не входить до системи державного резерву, самостійно здійснювати заміну матеріальних цінностей на продукцію аналогічного асортименту та якості (на ту ж кількість аналогічних або інших однотипних матеріальних цінностей).
Наведеним спростовується твердження позивача про те, що будь-який відпуск матеріальних цінностей з державного резерву, в тому числі підприємством-відповідальним зберігачем з метою проведення заміни матеріальних цінностей, може здійснюватися не самостійно, а тільки за рішенням Кабінету Міністрів України, оскільки таке помилкове твердження ґрунтується виключно на довільному розширеному тлумаченні змісту норми ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Адже, наявність рішення центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, чітко вимагається лише стосовно випадків освіження (поновлення) або заміни матеріальних цінностей, які зберігаються на підприємствах системи держрезерву (п.1 ч.4 ст.12 Закону України "Про державний матеріальний резерв"), що не слід ототожнювати із самостійною заміною матеріальних цінностей підприємствами-відповідальними зберігачами, що законодавцем врегульовано окремо (п.2 ч.4 ст.12 зазначеного Закону).
Викладене підтверджується також абзацами 1 та 3 п.12 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою КМ України від 08.10.1997р. №1129, згідно яких відпуск матеріальних цінностей із державного резерву, що зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, у зв'язку з їх освіженням і заміною за рішеннями Держкомрезерву здійснюється згідно з планами освіження, які розробляються і затверджуються цим Комітетом за всією номенклатурою закладених матеріальних цінностей. Освіження матеріальних цінностей державного резерву, що знаходяться у відповідальних зберігачів, а також заміна їх продукцією аналогічного асортименту та якості здійснюються ними самостійно без залучення додаткових бюджетних коштів.
Водночас, ч.2 ст.11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, що частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.
Відповідно до п.4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою КМ України від 08.10.1997р. №1129, розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Держкомрезервом на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держкомрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни.
Згідно з ч.3 ст.937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
Не заслуговують на увагу посилання скаржника на те, що факт існування між сторонами договірних зобов'язань по відповідальному зберіганню матеріальних цінностей держрезерву засвідчено відповідачем шляхом надсилання позивачу щорічних звітів форми 12-мр, оскільки в розумінні ч.3 ст.937 ЦК України підтвердженням укладення договору зберігання є саме документ, підписаний зберігачем при прийнятті речі на зберігання, а щорічні звіти форми 12-мр (за 1994-1997рр.) до таких посвідчувальних документів не відносяться з тих лише причин, що відповідачем значно раніше (в 1988 році) було закладено матеріальні цінності мобілізаційного резерву, а саме відповідно до наказу колишнього Міністерства електронної промисловості СРСР №122сс від 06.05.1988р. по номенклатурі накопичення, доведеної відповідачу організаціями п/я В-2730 та п/я Х-5367.
Водночас колегія визнає передчасними посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на п.п.2,3 Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобілізаційного резерву, затвердженого постановою КМ України від 29.01.1998р. №100-03, оскільки остання не має зворотної дії до спірних правовідносин, пов'язаних з використанням відповідачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у 1994 році.
За таких обставин, колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність укладення між сторонами договору про відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, як того вимагає ч.2 ст.11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" щодо відповідальних зберігачів, які не входять до системи держрезерву.
Стосовно позовних вимог про стягнення сум штрафних санкцій, нарахованих на підставі п.п.10,12 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", слід зазначити наступне.
Відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Зважаючи на це, судами цілком обґрунтовано не прийнято до уваги наявні посилання позивача на ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.1997р. №51/97-ВР в обґрунтування підстав для стягнення штрафних санкцій, оскільки вказаний закон набрав чинності вже після вчинення відповідачем вищезазначеного правопорушення, а тому не має зворотної дії до спірних правовідносин.
Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при перегляді судових рішень у справах, пов'язаних із застосуванням позовної давності (постанова ВСУ від 05.06.2007 у справі №16/3420).
Окрім того, суд першої інстанції правомірно зазначивши про те, що штрафні санкції, передбачені п.п.10,12 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", відносяться до адміністративно-господарських (публічно-правових) санкцій, правильно послався в обґрунтування підстав для відмови в їх стягненні на норму ч.1 ст.250 ГК України, згідно якої адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином, висновок суду про відмову у стягненні штрафних санкцій є обґрунтованим та відповідає фактичним обставинам справи за умов спливу граничного річного строку з дня порушення відповідачем вимог Закону України "Про державний матеріальний резерв", оскільки самовільне використання відповідачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву мало місце ще у 1994 році при пред'явленні позову лише наприкінці серпня 2007 року, а також з огляду на факт виявлення вказаного порушення з моменту складання акта перевірки від 08.10.2003, оскільки і в цьому випадку встановлений ч.1 ст.250 ГК України строк для застосування штрафних санкцій минув набагато раніше дня пред'явлення позову.
Викладеним повністю спростовується твердження скаржника про відсутність розгляду судами позовних вимог про стягнення штрафних санкцій, нарахованих на підставі п.12 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Що стосується позовних вимог про стягнення пені, нарахованої на підставі п.16 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", то судом першої інстанції з врахуванням фактів самовільного використання відповідачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у 1994 році, обізнаності правопопередника позивача з цим в січні 1995 року та пред'явлення позову лише наприкінці серпня 2007 року в їх сукупності достовірністю встановлено, а скаржником не спростовано пропуск ним строку позовної давності в частині вимог про стягнення пені з мотивів закінчення цього строку задовго до набрання чинності Цивільним кодексом України.
Як встановлено місцевим господарським судом, в даній правовій ситуації строк позовної давності закінчився 08.04.1998р., тобто ще до 01.01.2004р., а тому будь-які правила Цивільного кодексу України (в редакції, чинній з 01.01.2004 р.) про позовну давність, в тому числі норми п.6 ч.1 ст.268 цього Кодексу, не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.
Більше того, статтею 75 ЦК УРСР в редакції від 18.07.1963р., чинного на момент закінчення строку позовної давності, встановлювалася обов'язковість застосування судом позовної давності незалежно від заяв сторін.
Судом першої інстанції враховано заяву відповідача про застосування позовної давності у даній справі, викладену у відзиві на позов.
Окрім того, якщо навіть припустити початок перебігу позовної давності щодо вимог про стягнення пені з моменту складання акту перевірки від 08.10.2003, на чому наполягає позивач, то, будь-якому випадку, за обставин пред'явлення позову наприкінці серпня 2007 року річний строк спеціальної позовної давності, передбачений п.1 ч.2 ст.258 ЦК України позивачем був пропущений без поважних причин.
Касаційна інстанція також враховує непоширення на спірні правовідносини пунктів 43 та 49 Положення про державний матеріальний резерв (в частині незастосування позовної давності до вимог про стягнення пені), затвердженого постановою КМ України від 27.05.1992р. №280-05, оскільки, по-перше, в цій постанові йдеться про непоширення позовної давності до вимог про повернення заборгованості, а пеня (неустойка), як засіб забезпечення виконання зобов'язання, до заборгованості не відноситься (ст.ст.534,549 ЦК України). По-друге, постановою КМ України від 08.10.1997р. №1129 "Про затвердження Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву" визнано постанову КМ України від 27.05.1992р. №280-05 такою, що втратила чинність з 08.10.1997 року. Тобто як станом на момент закінчення позовної давності (січень 1998 року) так і станом на момент пред'явлення позову в даній справі (серпень 2007 року) Положення про державний матеріальний резерв, затверджене постановою КМ України від 27.05.1992р. №280-05, вже було нечинним, а тому у судів не було підстав для його застосування при вирішенні даного спору в частині стягнення пені.
Отже, позивачем не спростовано обставини пропуску позовної давності в частині вимог про стягнення пені, клопотання про його відновлення не заявлялося, поважні причини пропуску позовної давності не встановлювалися, що вказує на наявність достатніх підстав для відмови в позові в цій частині у зв'язку зі спливом позовної давності.
Зважаючи на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваної постанови.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.6,8,125,129,150 Конституції України, постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 01.11.1996р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", Рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2010 №8-рп/2010 та ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 21.01.2010 у справі №9/204 (7/276) залишити без змін, а касаційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву -без задоволення.
Постанова Вищого господарського суду України касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий, суддя В.Овечкін
Судді: Є.Чернов
В.Цвігун