Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 346/1618/17
провадження № 61-17789св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Коломийського міськрайонного суду
Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року у складі судді
Потятинника Ю. Р. та постанову Івано - Франківського апеляційного суду
від 29 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Максюти І. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 30 жовтня 2007 року вона здійснила перший внесок авансового платежу у розмірі 17 000,00 дол. США з метою придбання в майбутньому нежитлового приміщення на другому поверсі будівлі приватного вищого навчального закладу «Коломийський коледж права і бізнесу» (далі - ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу»), який знаходиться на АДРЕСА_1 , засновниками якого є
ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 .
У подальшому вона вносила готівкові кошти частками, факт передачі яких фіксувався у договорі позики від 30 жовтня 2007 року. Загалом сплатила авансовими платежами грошові кошти за нежитлове приміщення у розмірі 59 422,00 дол. США.
Відповідачі погодилися, що ці кошти вони отримують за придбання та оформлення в майбутньому з нею договору купівлі-продажу зазначеного нежитлового приміщення на другому поверсі будівлі ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу».
У вересні 2016 року їй стало відомо, що 27 вересня 2007 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») та ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу» укладений кредитний договір, на забезпечення виконання якого позичальник передав в іпотеку банку будівлю ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу», загальною площею 2 191,34 кв. м. В результаті звернення стягнення на предмет іпотеки, власником зазначеного приміщення стало Товариство з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг» (далі - ТОВ «Естейт Селлінг»).
Посилаючись на те, що між сторонами не був укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, передані нею кошти у розумінні частини другої статті 570 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є авансом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідачів грошові кошти у розмірі 1 605 582,44 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 22 червня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь
ОСОБА_1 1 558 579,63 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 сплачувала авансовими платежами грошові кошти з метою укладення в майбутньому договору купівлі-продажу нежитлового приміщення на другому поверсі будівлі ПВНЗ «Коломийський коледж права та бізнесу», усього передала відповідачам грошові кошти на загальну суму 59 422,00 дол. США, однак договір купівлі-продажу між сторонами не укладено, а тому передана грошова сума у розумінні частини другої статті 570 ЦК України є авансом, який підлягає поверненню позивачці. Суд відхилив заяву відповідача ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності, посилаючись на те, що позовна давність не пропущена, оскільки ОСОБА_1 дізналася про порушення свого права
04 квітня 2014 року, отримавши судову повістку у справі № 346/1512/14-ц за позовом нового власника спірного нерухомого майна ТОВ «Естейт Селлінг» до неї про усунення перешкод у здійсненні права користування майном.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правову природу спірних правовідносин, не урахував, що між сторонами укладений договір позики, будь-яких домовленостей з власником спірного майна ПВНЗ «Коломийський коледж права та бізнесу» про укладення у майбутньому договору купівлі-продажу указаної нерухомості позивачка не мала, договір позики не містить умови щодо обов'язку відповідачів продати позивачці частину нежитлового приміщення коледжу, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення отриманих за договором позики коштів, як авансових платежів, сплачених у рахунок укладення в майбутньому договору купівлі-продажу нежитлового приміщення відповідно до частини другої статті 570 ЦК України.
Постановою Верховного Суду від 12 серпня 2020 року постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 19 листопада 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не надав правової кваліфікації спірним правовідносинам, не визначив правову норму, яка підлягає застосуванню, не урахував, що підставами для подання позову є фактичні обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а тому зазначення позивачкою правових норм, що регулюють інші правовідносини, зокрема стягнення авансу, не є визначальним при вирішенні спору. Застосування судом при ухваленні рішення саме тих норм матеріального права, що регулюють встановлені судом правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та обраного позивачем способу захисту. Вказано також на необхідність розгляду судом заяви відповідача про застосування позовної давності.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 30 жовтня 2007 року в розмірі 1 688 087,41 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, оскільки у справі відсутні докази наявності між сторонами згоди на укладення в майбутньому договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, яке належить ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу».
Вирішуючи заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд вважав, що ОСОБА_1 не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки добросовісно сподівалась на виконання відповідачами положень пункту 1.4 договору позики щодо передачі їй у власність частини другого поверху нежитлового приміщення коледжу, який не містить строку його виконання, а про порушення своїх прав дізналась 04 квітня 2014 року з копії отриманої нею ухвали Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2014 року про відкриття провадження у справі № 346/1512/14-ц за позовом нового власника нерухомого майна ТОВ «Естейт Селлінг» до неї про усунення перешкод у здійсненні права користування спірним майном.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_2 , у якій заявник просив рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року скасувати, і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верхового Суду України
від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі
№ 200/19766/16-ц, зокрема, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення особою лише факту не знання про порушення свого цивільного права у межах перебігу строку позовної давності є недостатнім.
Зазначав, що висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, що строк позовної давності позивачкою не пропущений, оскільки про порушення свого права на спірне нерухоме майно вона дізналася 04 квітня 2014 року, не ґрунтується на фактичних обставинах справи. Умовами укладеного між сторонами договору позики чітко встановлено дату повернення позичальником отриманої грошової суми - 02 листопада 2013 року, у зв'язку з чим початком перебігу позовної давності та датою, з якої позивачка мала можливість дізнатися про порушення своїх прав, є 03 листопада 2013 року. Суд апеляційної інстанції в порушення норм процесуального права на зазначене уваги не звернув та не надав належної правової оцінки наявним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення спору.
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , у якому заявник просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що апеляційний суд встановивши, що внесена позивачкою сума позики у розмірі 59 422,00 дол. США, згідно з договором від 30 жовтня 2007 року відповідачами не повернута, і виконання ними умов пункту 1.4 договору позики щодо відчуження на користь
ОСОБА_1 частини другого поверху будівлі ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу» є неможливим, оскільки право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за ТОВ «Естейт Селлінг», дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Суд правильно встановив, що ОСОБА_1 звернулася до суду за захистом порушеного права в межах трирічного строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізналась лише 04 квітня 2014 року, отримавши ухвалу про відкриття провадження у справі № 346/1512/14-ц за позовом нового власника спірної нерухомості ТОВ «Естейт Селлінг» до неї про усунення перешкод у здійсненні права користування нерухомим майном. До отримання зазначеної ухвали суду вона не знала, і відповідачі не повідомляли її про те, що на забезпечення виконання кредитних зобов'язань ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу» передав спірне нерухоме майно ПАТ КБ «ПриватБанк» в іпотеку. У касаційній скарзі ОСОБА_2 не навів обґрунтованих аргументів щодо відсутності у нього обов'язку з повернення отриманих коштів.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду 09 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що 30 жовтня 2007 року між
ОСОБА_1 , як кредитором, з однієї сторони, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як позичальниками з іншої сторони, укладений договір позики, за умовами якого сума позики складає 317 940,17 грн, що еквівалентно
62 958,45 дол. США.
Відповідно до пункту 1.2 договору позики внесення позики здійснюється в сумі і терміни згідно графіка внесення позики.
Графіком передбачено внесення кредитором 61 платежу, здійснення першого платежу у сумі 17 000,00 дол. США визначено 30 жовтня 2007 року, внесення усіх наступних щомісячних платежів - другого числа кожного місяця в період з
02 грудня 2007 року по 02 листопада 2012 року.
Пунктом 1.3 договору позики передбачено, що позичальники зобов'язалися повернути суму позики до 02 листопада 2013 року.
У випадку неможливості повернути суму позики до вищевказаної дати позичальники зобов'язалися подарувати кредитору частину другого поверху нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 1.4 договору позики).
На виконання умов договору позики кредитором, ОСОБА_1 внесла 59 422,00 дол. США, які відповідачами не повернуті.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-186гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 04 червня
2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Судами попередніх інстанцій установлено, що 30 жовтня 2007 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого позивачка передала відповідачам грошову суму в розмірі 59 422,00 дол. США, а відповідачі зобов'язувалися повернути отримані грошові кошти до 02 листопада 2013 року.
Ураховуючи, що відповідачі свої зобов'язання за договором позики від
30 жовтня 2007 року не виконали, отримані грошові кошти в строк, визначений договором, не повернули, що ними не заперечується, правильними є висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідачів неповернутої суми позичених грошових коштів, тобто про доведеність позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Заперечуючи проти застосування наслідків спливу позовної давності,
ОСОБА_1 зазначала, що вона не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки про його порушення дізналася лише
04 квітня 2014 року, з отриманої нею копії позовної заяви та ухвали Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2014 року про відкриття провадження у справі № 346/1512/14-ц за позовом ТОВ «Естейт Селлінг» до неї про усунення перешкод у здійсненні права користування нерухомим майном, яке відповідно до пункту 1.4 договору позики підлягало передачі їй у власність у разі відсутності у відповідачів можливості повернути позичені кошти.
Перевіряючи заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції фактично погодився з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, оскільки вона добросовісно сподівалася на виконання відповідачами пункту 1.4 договору позики, відповідно до якого вони зобов'язувалися у випадку неможливості повернути суму позики подарувати їй частину другого поверху нежитлового приміщення ПВНЗ «Коломийський коледж права і бізнесу». Про порушення своїх прав позивача дізналась 04 квітня
2014 року з копії отриманої нею ухвали Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 03 квітня 2014 року про відкриття провадження у справі № 346/1512/14-ц за позовом нового власника нерухомого майна ТОВ «Естейт Селлінг» до неї про усунення перешкод у здійсненні права користування спірним майном, а тому її звернення до суду 03 квітня 2017 року відбулося у межах позовної давності.
Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
За загальним правилом, встановленим у частині першій статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Схожий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року
№ 6-17цс17, а також постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц.
Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Положення частини п'ятої статті 261 ЦК України не суперечать загальному правилу визначення моменту початку перебігу позовної давності, закріпленому у частині першій цієї статті, а лише конкретизує дату, погоджену сторонами при укладенні договору, з якої кредитор міг та повинен був довідатись про порушення свого права.
Правильно установивши характер спірних правовідносин та їх правову кваліфікацію, апеляційний суд не звернув уваги на те, що укладений між сторонами договір позики містить строк виконання зобов'язання, а тому згідно з положеннями частини п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається зі спливом визначеного сторонами строку виконання договору.
Ураховуючи грошовий характер спірних правовідносин, а також визначений у договорі позики строк його виконання (до 02 листопада 2013 року), перебіг позовної давності відносно вимог про стягнення суми неповернутої позики розпочався 03 листопада 2013 року.
У порушення положень частини п'ятої статті 261 ЦК України апеляційний суд, дійшов помилкового висновку, що строк позовної давності позивачкою не пропущено. Такий висновок ґрунтується на неправильному тлумаченні судом змісту пункту 1.4 договору позики щодо обов'язку відповідачів подарувати позивачці частину нежитлового приміщення у випадку неможливості повернути позичені кошти.
Зазначений пункт є складовою частиною договору позики, у якому визначено всі його істотні умови, зокрема строк виконання, яким відповідно до пункту 1.3 договору позики є 02 листопада 2013 року.
За загальним правилом зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Додатковими підставами для припинення зобов'язання може бути припинення зобов'язання переданням відступного (стаття 600 ЦК України) та припинення зобов'язання зарахуванням (стаття 601 ЦК України).
Аналізуючи зміст пункту 1.4 договору, необхідно дійти висновку, що він є нічим іншим, як погоджений сторонами альтернативний спосіб виконання зобов'язання щодо повернення коштів за договором позики - шляхом дарування кредитору нерухомого майна у випадку неможливості повернути суму позики до визначеної у пункті 1.3 договору позики дати (02 листопада
2013 року).
У цьому контексті Верховний Суд зауважує, що спосіб виконання зобов'язання не впливає на визначення початку перебігу позовної давності. Позивачка знала про визначений договором позики строк виконання зобов'язання відповідачами, а тому за збігом цього строку мала право вимагати від них виконання зобов'язання шляхом повернення грошової суми, або шляхом дарування їй указаної у договорі нерухомості.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
ОСОБА_1 вважала, що позовна давність нею не пропущена та не зазначала поважних причин, які унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
У цьому аспекті Верховний Суд ураховує, що укладаючи договір позики, сторони самі визначили строк і способи його виконання, альтернативні підстави припинення зобов'язання, а тому проявляючи розумну обачність позивачка могла та повинна була звернутись за захистом свого права у межах визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності. Натомість, знаючи про порушення своїх прав щодо повернення позичених грошових коштів чи отримання у власність спірної нерухомості, перебіг якого розпочався
з 03 листопада 2013 року, вона звернулась за судовим захистом лише 03 квітня 2017 року.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод неодноразово зауважував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, опираючись на докази, які вже втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Ураховуючи наведене, а також подану відповідачем обґрунтовану заяву про застосування позовної давності, висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є такими, що не відповідають засадам (принципам) цивільного судочинства, одним із визначальних яких є верховенство права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність скасування рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 червня 2018 року та постанови Івано - Франківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року,з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності.
Щодо розподілу судового збору
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої вказаної статті).
Ураховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи, Верховним Судом касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, оскаржувані судові рішення скасовано з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , на його користь підлягає стягненню судовий збір, сплачений ним за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі
21 600,00 грн (12 000,00+9 600,00).
Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області
від 22 червня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 29 жовтня 2020 рокускасувати, ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі
21 600,00 грн.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко