№ 201/3377/21
провадження 2/201/2087/2021
24 вересня 2021 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем Храмцевич Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 до Дніпровської міської ради, треті особи Перша дніпровська державна нотаріальна контора і Комунальне підприємство «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради про визначення часток в спільній власності на житло, припинення спільної сумісної власності та визнання права власності,
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 06 квітня 2021 року звернулися до суду з позовом до відповідач Дніпропетровської міської ради про визначення часток в спільній власності на житло та визнання права власності. Позивачі в своєму позові посилаються на те, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 15 січня 2001 року квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у порядку приватизації державного житлового фонду була передана у спільну сумісну власність ОСОБА_4 та членам його сім'ї: дружині ОСОБА_1 , сину ОСОБА_2 , дочці ОСОБА_3 .. Після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилися спадщина на частку, яка належала йому у спільному майні на праві спільної сумісної власності на вказану квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 є спадкоємцем вказаної особи за законом, однак, оформити належним чином право на спадщину не змогла, оскільки за життя спадкодавця розміри часток співвласників у спільному майні визначені не були.
У досудовому порядку врегулювати питання визначення розмірів часток співвласників не надається можливим оскільки ст. 372 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435 передбачено, що майно, яке перебуває у спільній сумісній власності, може бути за згодою співвласників поділене між ними шляхом письмового укладання договору про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності. Втім, укладання відповідної угоди між співвласниками ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є неможливим у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 .. Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мають у наявності оригінали всіх документів: свідоцтво про право власності на житло, технічний паспорт на приватизовану квартиру, свідоцтво про смерть, постанова про відмову у вчинені нотаріальної дії.
Позивачі звернулися до нотаріальної контори та МБТІ про надання витягу з реєстру нерухомого майна та визнання права власності в порядку спадкування, видачу свідоцтва про це, але отримали відмову через відсутність належним чином встановлених часток власності в приватизованій квартирі. Вважаючи частку вказаної квартири спадковим майном, позивачі просили визначити, що їм на праві спільної часткової власності належить по 1/4 частині квартири АДРЕСА_2 , припинивши їх право спільної сумісної власності на це житло, вони фактично прийняли спадщину і вступили в управління та володіння цим спадковим майном, задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.
Представник відповідача Дніпропетровської міської ради про день та час слухання справи повідомлявся належним чином. В письмовому зверненні проти задоволення позову заперечували, просили суд розглянути справу за їх відсутності і рішення винести за наявними матеріалами справи. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаного відповідача ст. 223 ЦПК України.
Представники третіх осіб КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради та Першої дніпровської державної нотаріальної контори в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили. В письмовому зверненні просили суд розглянути справи за відсутності їх представників і рішення винести за наявними матеріалами справи по закону на розсуд суду. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представників вказаних третіх осіб згідно ст. 223 ЦПК України.
З'ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні встановлено, що дійсно відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 15 січня 2001 року квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у порядку приватизації державного житлового фонду була передана у спільну сумісну власність ОСОБА_4 та членам його сім'ї: дружині ОСОБА_1 , сину ОСОБА_2 , дочці ОСОБА_3 . Свідоцтво про право власності на житло від 15 січня 2001 року видано згідно з розпорядженням виконкому Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 15 січня 2001 року № 1/60-2001.
Після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 10 липня 2012 року, відкрилися спадщина на частку, яка належала йому у спільному майні на праві спільної сумісної власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 є спадкоємцем вказаної особи за законом, однак, оформити належним чином право на спадщину не змогла, оскільки за життя спадкодавця розміри часток співвласників у спільному майні визначені не були. У досудовому порядку врегулювати питання визначення розмірів часток співвласників не надається можливим оскільки ст. 372 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435 передбачено, що майно, яке перебуває у спільній сумісній власності, може бути за згодою співвласників поділене між ними шляхом письмового укладання договору про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності. Втім, укладання відповідної угоди між співвласниками ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є неможливим у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 .
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 фактично прийняли спадщину і вступили в управління та володіння цим спадковим майном, мають у наявності оригінали всіх документів: свідоцтво про право власності на житло, технічний паспорт на приватизовану квартиру, свідоцтво про смерть, постанова про відмову у вчинені нотаріальної дії.
Відповідно до ч. 2 ст. 370 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435, у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Позивачі звернулися до нотаріальної контори та МБТІ про надання витягу з реєстру нерухомого майна та визнання права власності в порядку спадкування, але отримали відмову через відсутність належним чином встановлених часток власності в приватизованій квартирі. Вважаючи частку вказаної квартири спадковим майном, ніхто з інших родичів позивачів в приватизації вказаної квартири участі більше не приймав, єдиними спадкоємцями є позивачі. Вирішити в іншому порядку це питання позивачі не можуть, відповідач проти цього заперечує. На своїх вимогах сторони наполягали. В добровільному порядку питання не вирішене, виник спір, тому позивачі вимушені звернутися з позовом до суду.
Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі.
Згідно ч. 1 ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інакше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Судом з'ясовано, що ОСОБА_4 мешкав зі своєю сім'єю в квартирі і в 2000 році вирішили приватизувати займане житло, оформили і подали відповідні документи, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 15 січня 2001 року квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у порядку приватизації державного житлового фонду була передана у спільну сумісну власність ОСОБА_4 та членам його сім'ї: дружині ОСОБА_1 , сину ОСОБА_2 , дочці ОСОБА_3 .. Після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилися спадщина на частку, яка належала йому у спільному майні на праві спільної сумісної власності на вказану квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 є спадкоємцем вказаної особи за законом, однак, оформити належним чином право на спадщину не змогла, оскільки за життя спадкодавця розміри часток співвласників у спільному майні визначені не були.
У досудовому порядку врегулювати питання визначення розмірів часток співвласників не надається можливим у зв'язку зі смертю ОСОБА_4 .. Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мають у наявності оригінали всіх документів: свідоцтво про право власності на житло, технічний паспорт на приватизовану квартиру, свідоцтво про смерть, постанова про відмову у вчинені нотаріальної дії.
Позивачі мешкали та були зареєстровані у вказаному житлі разом, жодних домовленостей між ними, їх сім'єю стосовно часток спільної сумісної власності не існувало, а отже ці частки у праві спільної сумісної власності відносно цієї квартири є рівними для всіх позивачів. Інших спадкоємців немає. ОСОБА_4 не залишив заповіту на свою частку, позивачі готові до спадкування за законом.
Позивачі фактично прийняли спадщину і вступили в управління та володіння цим спадковим майном, тому звернулися до нотаріальної контори та МБТІ про надання витягу з реєстру нерухомого майна та визнання права власності в порядку спадкування, видачу свідоцтва про це, але отримали відмову через відсутність належним чином встановлених часток власності в приватизованій квартирі.
У відповідності зі ст. 41 Конституції України кожний має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю. У відповідності зі ст. 319 ЦК України власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається приналежним йому майном. Власник має право робити відносно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. На підставі ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
З огляду на наведене та розглядаючи позов в межах заявлених позовних вимог та підстав, на які посилаються позивачі у позові, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз'яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).
Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.
Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що відповідач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги можливі заперечення відповідача проти позову, оскільки вони спростовуються вищенаведеним та ні чим об'єктивно не підтверджується.
При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити та визначити право власності співвласників ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в рівних розмірах часток у праві спільної сумісної власності, а саме за кожним окремо по 1/4 частині власності квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , припинивши їх право спільної сумісної власності на це житло.
Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги знайшли своє об'єктивне підтвердження в ході судового засідання та підлягають задоволенню повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 7, 8, 19, 21, 41, 55, 58, 124, 129, 129-1, 140, 144 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 15, 16, 183, 316, 317, 319, 321, 328, 331, 356, 357, 358, 364, 367, 391, 392 ЦК України, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 9, 19, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
Позовну заяву задовольнити.
Визначити право власності співвласників ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в рівних розмірах часток у праві спільної сумісної власності, а саме за кожним окремо по 1/4 частині власності квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , припинивши їх право спільної сумісної власності на це житло.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Повний текст рішення складено 24 вересня 2021 року.
Суддя -