15 вересня 2021 р.Справа № 520/4204/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: П'янової Я.В. , Любчич Л.В. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.,
прокурора (Харківської обласної прокуратури) Владимирець А.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2021 року, головуючий суддя І інстанції: Спірідонов М.О., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 18.06.21 року по справі № 520/4204/21
за позовом ОСОБА_1
до Держави Україна в особі Харківської обласної прокуратури, Держави Україна в особі Луганської обласної прокуратури
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- стягнути з Держави України в особі Харківської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 (РНОКГШ НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України “Про прокуратуру”, завданої положеннями пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 14 грудня 2015 року у сумі 65 076,81 грн. (шістдесят п'ять тисяч сімдесят шість гривень, вісімдесят одна копійка).
- стягнути з Держави України в особі Харківської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910108) на користь ОСОБА_1 (РНОКГШ НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме надбавки за вислугу років, передбаченої ст. 81 Закону України “Про прокуратуру”, завданої положеннями пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 14 грудня 2015 року у сумі 7 259,00 грн. (сім тисяч двісті п'ятдесят дев'ять гривень).
- стягнути з Держави України в особі Луганської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909921) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного ст. 81 Закону України “Про прокуратуру”, завданої положеннями пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 11 січня 2017 року по 31 серпня 2020 року у сумі 849 735,80 грн. (вісімсот сорок дев'ять тисяч сімсот тридцять п'ять гривень, вісімдесят копійок).
- стягнути з Держави України в особі Луганської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909921) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме надбавки за вислугу років, передбаченої ст. 81 Закону України “Про прокуратуру”, завданої положеннями пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 11 січня 2017 року по 31 серпня 2020 року у сумі 157 734,72 грн. (сто п'ятдесят сім тисяч сімсот тридцять чотири гривні, сімдесят дві копійки).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2021 в задоволенні позову відмовлено.
Позивач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі, посилаючись на мотиви та доводи, викладені в апеляційній скарзі.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що рішення суду першої інстанції є правомірним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачає.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено апеляційним судом, що ОСОБА_1 , відповідно до трудової книжки, копія якої міститься в матеріалах справи, з 17.09.2013 року по 14.12.2015 року працював в прокуратурі Луганської області та з 11.01.2017 року по 31.08.2020 року в прокуратурі Харківської області на різних посадах, а саме: з 17.09.2013 по 20.10.2014 перебував на різних прокурорських посадах прокуратури міста Красний Луч Луганської області.
З 21.10.2014 по 14.12.2015 перебував у трудових відносинах з прокуратурою Харківської області (код ЄДРПОУ 02910108) де обіймав посаду прокурора прокуратури Балаклійського району Харківської області.
В період часу з 11.01.2017 по 31.08.2020 перебував у трудових відносинах з прокуратурою Луганської області (код ЄДРПОУ 02909921) де обіймав такі посади:
- з 11.01.2017 по 10.06.2018 займав посаду прокурора Новоайдарського відділу Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області;
- з 11.06.2018 по 09.08.2018 займав посаду прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області (на період перебування ОСОБА_2 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку до дня її фактичного виходу з цієї відпустки);
- з 10.08.2018 по 14.08.2019 займав посаду прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області;
- з 15.08.2019 по 15.08.2019 займав посаду прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області;
- з 16.08.2019 по 31.08.2020 займав посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області.
31.08.2020 ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Луганської області та органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України “Про прокуратуру”.
На думку позивача, протиправність дій відповідачів полягає в тому, що прокуратурою Луганської області ОСОБА_1 не донараховано та не виплачено посадовий оклад у розмірі 849 735,80 грн. за період з 11 січня 2017 року по 31 серпня 2020 року та надбавку за вислугу років у сумі 157 734,72 грн. за період з 11 січня 2017 року по 31 серпня 2020 року.
Прокуратурою Харківської області не донараховано та не виплачено посадовий оклад у розмірі 65 076,81 грн. за період з 1 липня 2015 року по 14 грудня 2015 року та не донараховано та не виплачено надбавку за вислугу років у розмірі 7 259 грн. за період з 01 липня 2015 року по 14 грудня 2015 року.
З огляду за зазначене позивач 10.02.2021 року звернувся до відповідачів з інформаційними запитами, в яких просив повідомити про розмір посадового окладу, який був встановлений та який був нарахований ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), за час перебування на посадах в органах прокуратури за кожний місяць окремо та надати інформацію про розмір посадового окладу, який повинен був бути встановлений ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за час перебування його на посадах в органах прокуратури за кожний місяць окремо на підставі ст. 81 Закону України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697-VII з урахуванням висновків викладених у рішенні Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020, справа № 1-223/2018(2840/18) “У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України”.
15.02.2021 року Луганська обласна прокуратура листом № 27-30 вих-21 повідомила позивачу, що в період роботи в органах прокуратури Луганської області позивачу було встановлено посадовий оклад у наступних розмірах: з 11.01.2017 по 05.09.2017 - 2048 грн, з 06.09.2017 по 14.08.2019 - 5660 грн, з 15.08.2019 по 31.08.2020 -5730 гривень.
В період з 11.01.2017 по 31.08.2020 посадовий оклад нараховано у таких розмірах: - 2017 рік: січень - 1536 грн, лютий - 1843,20 грн, березень - 2048 грн, квітень - 2048 грн, травень - 2048 грн, червень - 2048 грн, липень - 1072,76 грн, серпень - 2048 грн, вересень - 5144 грн, жовтень - 5660 грн, листопад - 2964,76 грн, грудень - 5660 грн; - 2018 рік: січень - 5660 грн, лютий - 5660 грн, березень - 5660 грн, квітень - 4170,53 грн, травень - 5660 грн, червень - 5660 грн, липень - 3087,27 грн, серпень - 5660 грн, вересень - 5660 грн, жовтень - 5660 грн, листопад - 5402,73 грн, грудень - 5660 грн; - 2019 рік: січень - 5120,95 грн, лютий - 3113 грн, березень - 5660 грн, квітень - 5660 грн, травень - 5660 грн, червень - 5660 грн, липень - 1968,70 грн, серпень - 5157,62 грн, вересень - 5730 грн, жовтень - 5730 грн, листопад - 5457,14 грн, грудень - 5730 грн; - 2020 рік: січень - 4911,43 грн, лютий - 5730 грн, березень - 4638,57 грн, квітень - 5457,14 грн, травень - 5730 грн, червень - 5157 грн, липень - 286,50 грн. серпень - 4870.50 гривень.
Також вказаним листом позивачу було роз'яснено, що з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 року по 31.08.2020 року ОСОБА_1 не займав посад, посадові оклади яких визначені статтею 81 Закону України “Про прокуратуру”. Оплата праці в зазначений період здійснювалась відповідно до діючих нормативно-правових актів, а саме п. 3 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури".
17.02.2021 року Харківська обласна прокуратура листом № 27-34 вих - 2021 повідомила позивача, що розмір посадового окладу по посаді прокурора прокуратури Балаклійського району Харківської області, яку ОСОБА_1 обіймав, встановлений у періоди: 21.10.2014 - 31.08.2015 - 1314.00грн.; 01.09.2015 - 12.10.2015 - 1378.00грн.; 13.10.2015-30.11.2015-1379.00грн.; 01.12.2015 - 14.12.2015 - 1724.00грн.
Вказаним листом позивачу було надано розрахункові листи за період з 21.10.2014 по 14.12.2015 (з помісячною розшифровкою розміру нарахованого посадового окладу та кількістю робочих днів).
Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог та відсутності правових підстав для їх задоволення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Положеннями статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон №1697-VII) врегульовано питання заробітної плати прокурора - складові, розміри посадових окладів залежно від займаної посади, доплата за вислугу років. Встановлено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
У зазначеній статті основою для визначення розміру посадового окладу взято мінімальну заробітну плату, розмір якої, в свою чергу, у спірний період визначався відповідними положенням Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 13 Закону №108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно з частинами 1, 2 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно частини 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Згідно з статтею 89 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Відповідно до статті 90 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» норми і положення, зокрема, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Аналогічні положення закріплені і в інших законах України «Про Державний бюджет України» на 2016-2020рр.
Зазначені законодавчі положення є чинними, такі неконституційними не визнавались.
Таким чином, відповідачі не наділені правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому (більшому) розмірі, ніж це передбачено в межах видатків з боку Держави.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №807/1171/16.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Вказана норма є чинною, неконституційною не визнавалась.
У спірний період схеми посадових окладів працівників органів прокуратури затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» з подальшими змінами.
Сторонами не заперечується той факт, що у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до записів трудової книжки позивача працював на посадах прокурора та у серпні 2020р. його звільнено на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Запис про переведення на посаду прокурора обласної прокуратури відсутній, як і докази проходження позивачем атестації, за результатами якої могло бути реалізовано таке переведення.
Так, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України».
Слід зазначити, що акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов'язковими до виконання на території України.
Проте, акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду України конкретизують чинне законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що є три визнаних у світі форми юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Це ex nunc, коли акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед, pro futuro коли сам конституційний суд відкладає набрання чинності на перспективу, ex tunc з моменту прийняття акта, і саме з цією формою пов'язана ретроактивність. Найбільш поширеними формами юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів у світі є ex nunc і pro futuro.
Встановлена Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
За загальним правилом, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, за загальним правилом, відповідно до принципів юридичної визначеності і res judicata, якщо Конституційний Суд України визнає зміни, запроваджені законодавцем, неконституційними, то суди не можуть поширювати дію цього рішення на правовідносини, які були актуальними за інших умов та іншого правового регулювання.
У статті 152 Конституції України передбачено, що Конституційний Суд України має можливість самостійно визначати строк втрати чинності актом (його окремими положеннями). Тобто це положення означає, що ретроактивність не має автоматичної дії, а Суд у відповідних випадках сам може визначати обмеження дії певних його рішень.
У рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказано, що відповідне положення втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України втратили чинність саме з 26.03.2020.
Вказане узгоджується з позицією, викладеною у постанові Верхового суду від 28 січня 2021 року у справі № 560/703/20.
Таким чином, у період з 01.07.2015 по 26.03.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020) положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, було чинним, а тому підлягало застосуванню у відповідності до чинного на той час законодавства.
Крім того, Законом України від 19.09.2019 №113-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури, який набрав чинності 25.09.2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
Ч. 1 ст. 7 Закону України “Про прокуратуру” слова “регіональні” та “місцеві” замінено відповідно на “обласні” та “окружні”.
Отже, статтею 15 Закону України “Про прокуратуру” зазначено виключний перелік посад в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах (в редакції Закону №113).
Таким чином, з 25.09.2019 чинними є норми пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ.
Відповідно до абзацу 3 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону №113 за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці -працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (постанова Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури”).
Пунктом 7 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113 передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Також пунктом 4 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113 передбачено, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті “Голос України”.
Таким чином, суд зазначає, що саме Закон України “Про прокуратуру” (зі змінами внесеними Законом №113), а не Бюджетний кодекс України (норма якого визнана неконституційною) передбачає оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур, відповідно до Постанови №505, яка на сьогодні є чинною.
Наказом Офісу генерального прокурора № 414 від 08.09.2020 визначено днем початку роботи обласних прокуратур 11 вересня 2020 року.
Отже, у період з 26 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року обласні прокуратури створені не були.
Тому, у вказаний період у відповідачів не було правових підстав для застосування положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» при визначенні розміру посадового окладу позивача, що виключає наявність бездіяльності відповідачів щодо неналежного розрахунку та підстав для нарахування матеріальної шкоди.
Разом з тим, як в обґрунтування позову, так і аргументуючи апеляційну скаргу, позивач вказує на те, що положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, йому завдано матеріальної шкоди (збитків) у вигляді неотриманої заробітної плати, тому належним способом захисту його прав є застосування норм прямої дії, а саме частини 3 статті 152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Вказані аргументи скаржника, на переконання суду апеляційної інстанції, є безпідставними з огляду на наступне.
Згідно з частиною 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Хоч закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий, проте Цивільний кодекс України визначає підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Отже, поняття «збитки» включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
За загальними положеннями про відшкодування шкоди майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 ЦК України).
Разом з тим, за встановлених обставин, враховуючи правила дії норм права у часі, а також відсутність у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказівки на ретроактивність такого, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що недоотримана, на думку позивача, частина заробітної плати, не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статті 22 ЦК України.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Що покликання скаржника на порушення його права на мирне володіння майном, та як наслідок порушення статті 1 Першого протоколу Європейська Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), слід зазначити наступне.
Так, право власності має фундаментальний характер та захищається згідно з нормами законодавства України (стаття 41 Конституції України) з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції'від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес'АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним.
Разом з тим, заробітна плата позивача у спірний період нарахована та виплачена на підставі чинних законодавчих положень, а тому втручання Держави в даному випадку є виправданим, законним та пропорційним.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, відповідача у справі.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2021 року по справі № 520/4204/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Я.В. П'янова Л.В. Любчич
Повний текст постанови складено 24.09.2021 року