справа № 761/4416/20 Головуючий у 1 інстанції: Притули Н.Г.
провадження №22-ц/824/7965/2021 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
22 вересня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Болотова Є.В., Музичко С.Г.,
при секретарі: Панчошній К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «БМ-2018», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Флексіс» про визнання договору недійсним, -
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому просила визнати недійсним договір №19/11/2019/6 від 19.11.2019 року про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за Кредитним договором №21/58/260808 від 26.08.2008 року та Договорами забезпечення.
Вимоги обґрунтовувала тим, що позивачка за кредитним договором №21/58/260808 від 26.08.2008 року отримала грошові кошти в сумі 35 000 доларів США зі сплатою 15% річних та строком повернення до 25.08.2033 року для придбання нерухомості, а для забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором було укладено договір іпотеки.
Як зазначала позивачка, спірний договір укладений з порушенням п.3 ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Позивачка також зазначала, що спірний договір порушує її права, так як предметом Договору відступлення права вимоги є відступлення права вимоги за Кредитним договором №21/58/260808 від 26.08.2008 року та Договорами забезпечення.
Крім того, позивачка зауважувала, що в договорі завищено суму заборгованості, ніж та, що стягнута рішенням суду.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року в позові відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.
Скаргу обґрунтовувала тим, що головна причина оскарження Договору відступлення права вимоги №19/11/2019 від 19.11.2019 року - це пряме порушення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а судом першої інстанції не було досліджено, чи підпадають договірні умови під вимоги даного закону.
Судом першої інстанції не в повній мірі були досліджені докази, долучені до матеріалів справи, що спричинило невірне тлумачення юридичної природи відносин, що склались між сторонами процесу, що в свою чергу викликало помилкове застосування норм матеріального права.
Вказувала, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не надала суду доказів того, що внаслідок укладення оспорюваного договору були порушені її права.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з положеннями статті 4 ЦПК України та ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з положеннями ч.3 ст.512 ЦК України кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
В той же час, Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції на час укладення договору) в підпункті 3 частини 1 статті 1 визначав, що протягом дії цього Закону кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи.
В пункті 1 зазначеної статті визначено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку
Судом встановлено, що на підставі кредитного договору №21/58/260808 від 26.08.2008 року, укладеного між ВАТ «БМ Банк» та ОСОБА_1 (далі - позичальник), позичальнику було надано кредит в сумі 35 000 доларів США зі сплатою 15% річних терміном користування до 25.08.2033 року для придбання нерухомості на вторинному ринку.
На забезпечення виконання умов Кредитного договору 26.08.2008 року між ВАТ «БМ Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір поруки та в цей же день був укладений Договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку було передано недобудований будинок.
19.11.2016 року між ТОВ «Фінансова компанія «Флексіс» (далі - новий кредитор) та Акціонерним товариством «БМ-2018» (далі - первісний кредитор), яке є правонаступником прав та обов'язків ПАТ «БМ Банк», Відкритого акціонерного товариства «БМ Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «БМ Банк» в особі ліквідатора Новикова Є.М. був укладений договір №19/11/2019/6 про відступлення права вимоги грошових зобов'язань за Кредитним договором №21/58/260808 від 26.08.2008 та Договорами забезпечення.
За умовам зазначеного договору первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору своє право вимоги, а новий кредитор набуває право вимоги (згідно з п.1.1.6 договору - право грошової вимоги первісного кредитора до боржника за кредитним договором по сплаті заборгованості за кредитним договором, строк платежу за яким настав, а також права вимоги за договорами забезпечення та всі визначені в судових рішеннях до стягнення з боржника, поручителя та майнового поручителя на користь первісного кредитора суми, в тому числі судовий збір, суми, що сплачені на авансування виконавчих дій, суми всіх похідних вимог забезпечення виконання зобов'язань - штрафи, пені, неустойки, а також вимоги трьох відсотків річних, які передбачені ст.625 ЦК України) та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги ціну договору у порядку та строки, встановлені цим договором.
Як зазначено в договорі, розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається за цим договором, становить 40 249,96 доларів США.
Таким чином, як вбачається з умов договору, до відповідача перейшло згідно із зазначеним договором право вимоги в частині стягнення сум, а не право вимоги за договором іпотеки.
Також, договір укладений в простій письмовій формі, проте договір переуступки прав вимоги за Договором іпотеки згідно з положеннями ч.3 ст.24 Закону України «Про іпотеку» має бути нотаріально посвідченим.
Звертаючись до суду з позовом позивачка зазначала, що в спірному договорі завищено суму заборгованості за кредитним договором, оскільки рішенням суду стягнуто всю заборгованість з врахуванням пені та судових витрат.
Разом з тим, як вірно вважав суд першої інстанції, зазначення суми заборгованості в договорі відступлення права вимоги №19/11/2019//6 від 19.11.2019 року більшої, ніж стягнуто рішенням суду, не може бути відповідно до положень чинного законодавства підставою для визнання недійсним договору.
В разі звернення до суду з позовом, саме в позовному провадженні підлягають з'ясуванню обставини наявності заборгованості та її суми (з врахуванням зобов'язань, визначених кредитним договором).
Позивачка не надала суду доказів того, що внаслідок укладення оспорюваного договору були порушені її права.
З огляду на вищенаведене, суд прийшов до вірного висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 24 вересня 2021 року.
Головуючий:
Судді: