21 вересня 2021 року місто Київ.
Справа 753/13566/20
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11290/2021
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Желепи О.В.,
суддів: Кравець В.А., Мазурик О.Ф.
секретар судового засідання Міщенко Н.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року ( у складі судді Заставенко М.О., інформація щодо дати складання повного тексту рішення відсутня)
в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
У серпні 2020 ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (далі ОСОБА_2 , відповідач), третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання осіб такими, що вставили право користування житловим приміщенням. Позивач обґрунтовує свій позов наступним: йому на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . У 2013 році позивач уклав шлюб з відповідачем, у 2014 в них народилась дочка - ОСОБА_3 . У 2020 шлюб між сторонами розірвано. Наразі у зазначеній квартирі зареєстровані позивач, відповідач та їх спільна дитина. Позивач зазначає, що з травня 2019 відповідач разом з дитиною фактично не проживає в квартирі, що є більш ніж один рік, особистих речей в квартирі не має, комунальні послуги не сплачує, чим порушує права та законні інтереси позивача, як власника майна, а тому він просить суд визнати відповідача та їх спільну дитину такими, що втратили право користування квартирою.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 18.06.2021 року подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Вважає дане рішення таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі посилається на те, що відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім'ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідач станом на дату подання позовної заяви спільним побутом з позивачем пов'язана не була, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
28 серпня 2021 року адвокатом Поліщук Р.М. в інтересах ОСОБА_2 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач, заперечує щодо змісту вимог апеляційної скарги, просить оскаржуване рішення залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримав з підстав, наведених в ній та просив задовольнити.
Представник відповідача Поліщук Р.М. в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.
Представник третьої особи - Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направили.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника третьої особи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення в цій частині, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно положень ст. 317, 383, 391 ЦК України, ст. 150 ЖК України, власник майна має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до статті 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав встановленими такі обставини.
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у 2013 укладено шлюб, який у 2020 розірвано рішенням суду. У вказаному шлюбі у сторін народилась дочка - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивачу на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 .
Відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з недоведеності позовних вимог та їх безпідставності.
В суді першої інстанції встановлено, що період, коли відповідач з дитиною покинула спірне житло, збігається з періодом розірвання шлюбу між сторонами, що свідчить про наявність неприязних стосунків, які стали підставою для зміни місця проживання відповідачем разом з дитиною.
Предметом доказування у даній справі, з урахуванням змісту позовних вимог та правових підстав, за яких ці вимоги пред'явлено позивачем, є відсутність або непроживання відповідача без поважних причин понад один рік в квартирі, власником якої є позивач. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довів.
Наданий позивачем Акт про відсутність особи за місцем реєстрації від 19.05.2020, складений Головою Правління ОСББ "Три сусіди 1" на підтвердження непроживання ОСОБА_2 та ОСОБА_6 з 11.05.2019 не є підтвердження того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_6 відсутні за вказаною адресою без поважних причин.
Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (ч. 2 ст. 3 СК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, малолітня ОСОБА_6 не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення її права користування житлом, власником якого є позивач.
Причиною відсутності відповідача за вказаною адресою є розірвання шлюбу з позивачем та неприязні стосунки з останнім. Розірвання шлюбу не є безумовною підставою для визнання відповідача такою, що втратила право користування спірним житлом, оскільки позивачем не доведено факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлені строки без поважних причин.
Дослідивши наявні в справі докази, колегія суддів встанвоила, що вищенаведені обставини справи, які суд вважав встанволеними є доведеними, а висновки суду відповідають таким обставинам та вимогам закону.
Матеріали справи не містять доказів не проживання в спірній квартирі відповідача та неповнолітньої дитини без поважних причин. не наведені такі докази і в апеляційній скарзі.
При вирішенні даного позову, суд також враховує висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 125/2625/17 (провадження № 61-4819св19) в якій зроблено висновок, щодо застосування статті 391 ЦК України та вказано: «зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав».
Разом з тим за обставинами даної справи позивач, наявність таких перешкод не довів, не заявив в суді першої інстанції відповідних клопотань про витребування доказів, щодо яких позивач мав труднощі.
Доводи представника позивача про те, що відповідно до ст. 406 ЦК України після розлучення сервітутне право відповідачки припинилось, колегія суддів не приймає, оскільки вказані обставини не заявлялись позивачем, як підстави позову. Зі змісту поданої позовної заяви, вбачається, що позивач посилався лише на ст. 405 ЦК України і не ставив питання про припинення сервітуту на підставі ст. 406 ЦК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у подібних правовідносинах права позивачів, як власників житлових будинків, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді не встановлено, що відповідачка та неповнолітня дитина мають інше житло , представник позивача надав суду пояснення, що відповідач з дитиною проживає в орендованому житлі.
З огляду на те, що позивач не навів переконливих доводів, а також не надав доказів, що спірна квартира є його єдиним житлом і необхідна позивачу для власного проживання і він не може проживати в ній з сторонньою для нього особою в одній кімнаті , суд вважає, що розумне співвідношення за обставинами даної справи, права власності позивача та права користування квартирою відповідачем буде таким, що переважному захисту підлягає право на житло відповідача, яка опікується спільною дитиною сторін, витрачає кошти на орендоване житло, хоча має право на проживання в спірній квартирі разом з неповнолітньою дитиною, яка не може бути позбавлена житла у власності її батька.
Інші доводи апеляції висновків суду не спростовують та є фактично повторенням доводів позову, яким суд у своєму рішенні надав належну правову оцінку.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційним судом встановлено, що рішення постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат судом першої інстанції. Судові витрати у виді судового збору за подачу апеляційної скарги покладено на особу, яка оскаржила судове рішення. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у апеляційному суді.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 22 вересня 2021 року.
Головуючий О.В.Желепа
Судді В.А. Кравець
О.Ф. Мазурик