ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 вересня 2021 року м. Київ № 640/10522/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі Головуючого судді Погрібніченка І.М., суддів Літвінової А.В., Шулежка В.П., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доМіністерства охорони здоров'я України
треті особи проОСОБА_2 Кабінет Міністрів України визнання протиправним та нечинним в цілому наказу Міністерства охорони здоров'я України № 521 від 25.02.2020 р. "Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб",
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Міністерства охорони здоров'я України про визнання протиправним та нечинним в цілому наказу Міністерства охорони здоров'я України № 521 від 25.02.2020 р. "Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб".
Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваним наказом до переліку особливо-небезпечних інфекційних хвороб додано хворобу COVID-19.
У той же час, на думку позивача, COVID-19 жодним чином не є особливо небезпечною інфекційною хворобою, а тому наказ МОЗ, суперечить ст. 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Позивач вважає оскаржуваний наказ таким, що суперечить акту вищою юридичної сили - закону та є таким, що не може продовжувати бути чинним і застосовуючи положення ч. 9 ст. 264 КАС України, повинен бути визнаний протиправним та нечинним.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 травня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено до розгляду в підготовче засідання на 04.06.2020 року.
04 червня 2020 року судом до участі у справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено ОСОБА_2 та на стороні відповідача - Кабінет Міністрів України.
14 червня 2020 року представником Міністерства охорони здоров'я України подано до суд відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти адміністративного позову заперечує та просить відмовити в його задоволенні.
Відзив обґрунтовано тим, що коронавірусна хвороба (COVID-19) - гостра респіраторна хвороба, яку спричинює коронавірус SARS-CoV-2. Інфекційна хвороба, яка виникла вперше у грудні 2019 року в місті Ухань, провінція Хубей, Китайська народна республіка. Хвороба почалася як спалах, який розвинувся у пандемію.
Генеральний директор ВООЗ на брифінгу 11 березня 2020 року для засобів масової інформації заявив, що за оцінкою ВООЗ спалах COVID-19 у світі охарактеризовано як пандемію.
Пандемію цієї хвороби Всесвітня організація охорони здоров'я визнала надзвичайною ситуацією у сфері міжнародної охорони здоров'я та внесла заходи з боротьби проти неї до тимчасових рекомендацій згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами 2005 року.
11 лютого 2020 ВООЗ затвердила офіційну назву захворювання як «коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19)».
В теорії доказової медицини, особливо небезпечні інфекції визначені, як умовна група інфекційних хвороб людини та/або тварини, які можуть раптово виникнути, швидко поширитись і масово охопити населення; характеризуються тяжким перебігом і високою летальністю та можуть викликати паніку громадськості та соціальні порушення.
Міжнародна класифікація хвороб є стандартним діагностичним інструментом для епідеміології, управління здоров'ям та клінічних цілей. Сюди входить аналіз загального стану здоров'я груп населення. Він використовується для моніторингу захворюваності та поширеності захворювань та інших проблем зі здоров'ям, створюючи картину загального стану здоров'я країн та населення (https://www.who.int/classifications/en/).
Міжнародна класифікація хвороб періодично переглядається під керівництвом ВООЗ та є нормативним документом, що забезпечує єдність методичних підходів та міжнародну верифікацію матеріалів.
Крім того, відповідно до даних ВООЗ, спалах хвороби COVID-19 був оголошений надзвичайною ситуацією в сфері охорони здоров'я, що становить міжнародне значення (https://www.who.int/classifications/icd/covidl9/en/).
- Екстрений код ICD-10 "U07.1 COVID-19, ідентифікований вірус" призначається діагнозу захворювання COVID-19, підтвердженого лабораторними дослідженнями.
- Екстрений код ICD-10 "U07.2 COVID-19, вірус не визначений" призначається клінічному або епідеміологічному діагнозу COVID-19, коли лабораторне підтвердження є непереконливим або недоступним.
- I U07.1 і U.07.2 можуть використовуватися для кодування смертності як причини смерті.
- У МКБ-11 кодом підтвердженого діагнозу COVID-19 є RA01.0, а кодом клінічного діагнозу (підозри або ймовірності) COVID-19 є RA01.1.
Враховуючи значне поширення у світі випадків захворювання на коронавірусну хворобу (COVID-19) та факти внутрішньокраїнної передачі хвороби між громадянами, легку розповсюдженість, високі показники смертності, серйозний вплив на здоров'я населення, навантаження на охорону здоров'я було прийнято рішення віднесення даної інфекційної хвороби до особливо небезпечних інфекцій.
Наказом МОЗ України від 25.02.2020 року № 521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» внесені зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 липня 1995 року № 133, шляхом доповнення розділу «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39 наступного змісту: « 39. COVID-19».
А тому, на думку відповідача, наказ МОЗ України від 25.02.2020 року № 521 «Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» прийнято у межах повноважень відповідно до вимог статті 6 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 28 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемілогічного благополуччя населення».
Поряд з цим, відповідач звертав увагу на непорушене право позивача оскаржуваним наказом.
ОСОБА_2 у поданих до суду письмових поясненнях позовні вимоги позивач підтримав та просив задовольнити у повному обсязі.
Кабінет Міністрів України проти задоволення адміністративного позову заперечував та просив відмовити в його задоволенні.
В поданих до суду письмових поясненнях, представник Кабінету Міністрів України, зазначав, що положеннями чинного законодавства МОЗ надано повноваження стосовно визначення та затвердження переліку особливо небезпечних інфекційних захворювань.
Також представник Кабінету Міністрів України звертав увагу, що доводи, покладені позивачем в обґрунтування позовної заяви не підтверджують порушення відповідачем положень ст. 19 Конституції України під час прийняття оскаржуваного акту, а тому на його думку, наявні підстави для відмови у задоволені позову.
24 червня 2021 року судом закрито підготовче провадження, а справу призначено до судового розгляду по суті.
01 вересня 2021 року у зв'язку з поданням учасниками справи заяви про розгляд справи у порядку письмового провадження, суд на підставі частини 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов до переконання про можливість її подальшого розгляду в письмовому провадженні на підставі наявних у суду матеріалів.
19 липня 1995 року Міністерством охорони здоров'я України прийнято наказ № 133 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб».
Відповідно до даного переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб (ст. 28 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.94) було віднесено, такі особливо небезпечні інфекційні хвороби, як:
1. Чума
2. Холера
3. Натуральна віспа
4. Жовта гарячка
5. Синдром набутого імунодефіциту (СНІД)
6. Пастерельоз
7. Хвороба Марбург
8. Гарячка Ласса
9. Гарячка Ебола
10. Контагіозні вірусні гарячки: денге, Чикунгунья, долини Ріфт, Західного Нілу
11. Енцефаломієліти: Західно-і Східно-американські, Венесуельський
12. Енцефаліти: Каліфорнійський, Сент-Луїс, долини Муррея
13. Бруцельоз
14. Туляремія
15. Сибірка
16. Сап
17. Меліоїдоз
18. Орнітоз
19. Лістеріоз
20. Сказ
21. Еризипелоїд
22. Легіонельоз
23. Епідемічний висипний тиф
24. Хвороба Брілла
25. КУ - гарячка
26. Мишиний тиф
27. Марсельська гарячка
28. Кліщовий поворотний висипний тиф
29. Туберкульоз
30. Псевдотуберкульоз
31. Геморагічна гарячка
32. Кримська гарячка
33. Омська гарячка
34. Гарячка з нирковим синдромом
35. Лептоспіроз
36. Ящур
37. Кліщовий енцефаліт
38. Хвороба Лайма
25 лютого 2020 року наказом Міністерства охорони здоров'я України "Про внесення зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб" N 521, унесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 липня 1995 року N 133, доповнивши розділ "Особливо небезпечні інфекційні хвороби" пунктом 39 такого змісту: "39. COVID-19".
Незгода позивача з внесенням до особливо небезпечних інфекційних хвороби, такої хвороби, як «COVID-19", обумовило на звернення до суду з даним позовом.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини третьої статті 28 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", який було введено в дію з дня опублікування - 8 квітня 1994 року, Постановою Верховної Ради України від 24 лютого 1994 року N 4005-XII визначено, що перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.
Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб затверджено наказом МОЗ України від 19.07.95 N 133 "Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб".
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 р. N 90, далі за текстом - Положення), Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сферах епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя та запобігання факторам ризику, попередження та зниження рівня вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення, безпеки харчових продуктів, регламентації факторів середовища життєдіяльності населення, гігієнічної регламентації небезпечних факторів, створення національної системи крові, управління системою якості щодо безпеки крові, біологічної безпеки та біологічного захисту, боротьби із стійкістю до протимікробних препаратів, реагування на небезпеки для здоров'я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров'я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Відповідно до статті 6 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, щодо захисту населення від інфекційних хвороб затверджує санітарно-протиепідемічні правила і норми, методи обстеження та лікування хворих, діагностики та профілактики інфекційних хвороб, інші нормативно-правові акти.
Частина третя статті 28 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (у редакції, що діяла станом 25.02.2020) визначає, що перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством.
Відповідно до пункту 8 Положення, МОЗ у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, організовує та контролює їх виконання.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновків, що зазначеними законодавчими актами визначено повноваження МОЗ України на затвердження переліку особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань.
Поряд з цим, суд звертає увагу, що зазначеними актами не встановлено спеціального порядку внесення змін до такого переліку, зокрема, наявності подання головного державного санітарного лікаря. Не містять таких вимог і норми Закону України "Про захист населення від інфекційних та паразитарних хвороб", чинні на момент видання оскаржуваного наказу.
Як було встановлено вище, оскаржуваним наказом до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 липня 1995 року N 133, доповнивши розділ "Особливо небезпечні інфекційні хвороби" пунктом 39 такого змісту: "39. COVID-19".
При цьому, позивач обґрунтовуючи незгоду з даним наказом, зазначає, що його чинність створює можливість, у разі наявності в нього симптомів звичайної застуди (оскільки загально відомо, що симптоми COVID-19 тотожні звичайній застуді), затримати і запроторити на примусове лікування до спеціалізованої лікарні, тобто позбавити його волі та особистої недоторканості.
Беручи до уваги викладене вище, суд при вирішенні спірних правовідносин, виходить з наступного.
Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини 1 статті 5 та частини 2 статті 46 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, а позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.
Суд зазначає, що частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно ч. 2 ст. 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
З правової конструкції ч. 2 ст. 264 КАС України випливає два правила щодо визначення суб'єктів, які мають право оскаржити нормативно-правовий акт. Згідно правила першого, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких застосовано такий акт. За правилом другим, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Слід вказати, що визначальною ознакою застосування другого правила є участь особи у правовідносинах, у яких буде застосовано конкретний нормативно-правовий акт.
Тобто, під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача з боку відповідача, внаслідок вчинення його бездіяльності та прийняття оскаржуваного наказу.
При цьому, суд зазначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Обов'язковою умовою визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень є доведеність позивачем порушених його прав та інтересів рішенням суб'єкта владних повноважень.
Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо певних обставин абстрактно лише тому, що заявник вважає , що спірний пункт рішення начебто впливає на його правове становище. Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок.
Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. Для відновлення порушеного права у зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.
Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Правова позиція щодо обов'язкової умови надання правового захисту судом, як то наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, висловлена Верховним Судом України у постановах від 15.12.2015 року у справі №21-5361а15 та від 01.12.2015 року у справі №21-3222а15.
Беручи до уваги викладене вище, суд звертає увагу, що під час розгляду даної справи, позивачем не надано належних та допустимих доказів порушенням оскаржуваним наказом його прав та законних інтересів.
Зокрема, позивачем не було надано доказів, що він переніс інфекційну хворобу COVID-19, та у зв'язку внесенням COVID-19 до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 липня 1995 року № 133, його було позбавлено волі та особистої недоторканості.
Поряд з цим, суд звертає увагу, що внесення оскаржуваним наказом до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 липня 1995 року № 133, а саме до пункту "Особливо небезпечні інфекційні хвороби" - «COVID-19» само по собі не свідчить та не може свідчить про порушення прав та свобод позивача, оскільки ним не регламентовано порядку застосування його до осіб, які мають симптоми COVID-19, що виключає також порушення прав позивача у майбутньому.
З урахуванням викладеного, суд вказує, що у межах спірних правовідносин до позивача не застосовано оскаржуваний наказ.
У той же час, як вбачається з пояснень представника позивача, наданих в судовому засіданні, фактично останній не погоджується з карантинними обмеженнями, встановленими на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», що була прийнята на підставі оскаржуваного наказу МОУ.
При цьому, відповідна постанова Кабінету Міністрів України в даній справі не оскаржується, що свідчить про неналежно обраний спосіб судового захисту прав позивача.
За таких обставин, суд приходить до переконання про відсутність правових підстав для поновлення порушених прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах, через їх відсутність, що є підставою для відмови у задоволені адміністративного позову.
Відповідно до положень чч. 1 та 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 5 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В даному випадку позивач в силу норм Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору не звільнений та відомості щодо понесених відповідачем судових витрат відсутні, а тому судові витрати за рахунок позивача на користь відповідача не стягуються.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 132, 134, 243 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Головуючий суддя І.М. Погрібніченко
Судді: А.В. Літвінова
В.П. Шулежко