ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
22 вересня 2021 року м. Київ № 640/5046/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Бояринцевої М.А., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Апарату Верховної Ради України
прозобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Апарату Верховної Ради України та, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, прийнятої ухвалою суду від 21.04.2021, просить суд:
- зобов'язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 109,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 04 лютого 2013 року по 27 листопада 2014 року та з 01 червня 2016 року по 29 серпня 2019 року за період роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата їй не виплачено грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку. Посилання на відсутність бюджетних призначень на оплату праці, на думку позивача, не може бути підставою для невиконання вимог закону. Позивач вважає такі дії Апарату Верховної Ради України незаконними та такими, що порушують трудові права позивача та гарантії, визначені чинним законодавством.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, у якому останній стверджує, що є неналежним відповідачем у справі, адже не є та не був роботодавцем ОСОБА_1 . Разом з цим, представник Апарату Верховної Ради України вказує, що розрахунок з позивачем був проведений у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Положення про помічника-консультанта народного депутата України. Окрім цього, посилаючись на приписи чинного законодавства, відповідач наголосив на тому, що витрати Верховної Ради України, виконавчих органів, органів місцевого самоврядування, пов'язані з діяльністю помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі щодо оплати основної відпустки, входять до переліку витрат для забезпечення діяльності народного депутата України. Отже, оплата праці помічників-консультантів народних депутатів України та інші додаткові видатки, пов'язані з ними, жодним чином не залежать від Апарату Верховної Ради України, а встановлюються законодавчо, і розпорядником цих коштів, яким фактично та юридично є народний депутат України. Також, представник відповідача стверджує, що позовні вимоги в частині нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку є передчасними.
В свою чергу, позивачем подано відповідь на відзив на позовну заяву, де остання посилаючись на Кодекс законів про працю України, Закони України «Про статус народного депутата», «Про відпустки», Положення про Апарат Верховної Ради України, затверджений розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769 наполягає на задоволенні позовних вимог.
Справа вирішується на підставі наявних в ній матеріалів.
Розглянувши подані матеріали, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 16.02.2021 2021 року № 20-20/137 з 04 лютого 2013 року по 27 листопада 2014 року позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 57 календарних днів щорічної основної відпустки.
З 01 червня 2016 року по 29 серпня 2019 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 . За вказаний період роботи не використано 52,5 календарних дні щорічної основної відпустки.
Обставини невикористання ОСОБА_1 109,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 04 лютого 2013 року по 27 листопада 2014 року та з 01 червня 2016 року по 29 серпня 2019 року за період роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України не заперечувалось представником Апарату Верховної Ради України.
Судом встановлено, що позивач звернулась до Апарату Верховної Ради України із заявою від 26.01.2021, у якій, серед іншого порушувала питання щодо виплати компенсації за невикористану відпустку.
Листом від 18.02.2021 №15/26-2021/50043 відповідач повідомив ОСОБА_1 , що при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_2 31 березня 2015 року виплачена компенсація за 10 календарних днів щорічної основної невикористаної відпустки, та при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України дев'ятого скликання ОСОБА_3 також виплачена компенсація за 20 календарних днів щорічної основної невикористаної відпустки.
Окрім цього, у наведеному листі зазначено, що на момент звільнення позивача (станом на 27 листопада 2014 року та 29 серпня 2019 року ) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.
З урахуванням наведеного відповідачем доведено до відома позивача про неможливість здійснення нарахування та виплатb їй компенсаці] за невикористану відпустку.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд враховує наступне.
Частиною 1 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з положеннями частини 1 статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Частинами 1 та 3 статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України. підлягають застосуванню відповідні норми Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".
Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР).
Згідно з частиною 3 статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частин 1, 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частин 1, 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 ,4 статті 83 Кодексу законів про працю України.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
З системного аналізу викладеного вбачається, що підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
При цьому, виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Крім того, згідно з підпунктом 1 пункту 1 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769. Апарат Верховної Ради України є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами 1, 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Судом встановлено, що розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №654 від 09.01.2013 ОСОБА_1 зараховано з 02.01.2013 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №2281 від 14.02.2013 ОСОБА_1 переведено за її згодою з 04.02.2013 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №8591 від 22.12.2014 ОСОБА_1 зараховано з 28.11.2014 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу» увільнивши від виконання обов'язків помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_2 .
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №4292 від 10.04.2015 ОСОБА_1 зараховано з 01.04.2015 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу», увільнивши від виконання обов'язків помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 .
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №1709-к від 25.05.2016 ОСОБА_1 переведено з 01.06.2016 за її згодою на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень без поширення Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №1305-к від 27.08.2019 (Витяг) помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено ОСОБА_1 із займаної посади 29.08.2020 у зв'язку із закінченням строку трудового договору.
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №2357-к від 27.09.2019 ОСОБА_1 зараховано з 25.09.2019 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень (патронатна служба).
Розпорядженням Апарату Верховної Ради України №886-к від 27.05.2020 відповідно до пункту 2 статті 36 Кодексу законів про працю України, частини 3 статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України», частини 2 статті 92 Закону України «Про державну службу», пункту 2 частини 1 статті 4.5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР звільнено ОСОБА_1 27.05.2020 з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 у зв'язку з достроковим припиненням повноважень народного депутата України.
Аналіз наведених розпоряджень дає суду підстави дійти до висновку, що позивач прийнятий на посаду та звільнений із займаної посади безпосередньо Апаратом Верховної Ради України. Вказане, в свою чергу, свідчить, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України восьмого скликання.
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
З урахуванням наведеного вище суд зазначає, що посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими. Суд наголошує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Відповідно до частин 1, 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України "Про відпустки" та Кодексу законів про працю України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд вважає необґрунтованими та безпідставними.
З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації.
Відповідач вказує, що така компенсація виплачена позивачу не була у зв'язку із відсутністю на момент звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
З цього приводу суд звертає увагу на те, що нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Таким чином, з огляду на вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, а відтак, з метою належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки за період за період з 04 лютого 2013 року по 27 листопада 2014 року та з 01 червня 2016 року по 29 серпня 2019 року.
Вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №826/8319/16.
При цьому, суд при вирішенні спору враховує, що позивачу частково було здійснено компенсацію за невикористанні дні щорічної основної відпустки, однак така компенсація проведена за ті дні відпустки, які не входять у спірний період в межах даної адміністративної справи.
В частині позовних вимог щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями статті 2 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що компенсація за невикористану щорічну основну відпустку відноситься до складової додаткової заробітної плати, виплату якої власник або уповноважений ним орган повинен здійснити в день звільнення працівника.
Як встановлено судом вище, позивачеві у день звільнення підлягала компенсація за невикористану відпустку за 109,5 календарних днів, яка не виплачена у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів.
Суд звертає увагу, що системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.
При цьому, суд вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку, на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений правовий висновок щодо застосування положень статей 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18, від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18, від 30.04.2020 року у справі №140/2006/19.
Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню.
Разом з цим, при вирішенні спору по суті в цій частині позовних вимог суд вказує, що всі доводи представника відповідача щодо порядку обчислення періоду затримки розрахунку, визначення його розміру, та порядку виплати не є предметом розгляду даної адміністративної справи і не підлягає оцінці судом, адже позивач у позовній заяві не визначав конкретного періоду та суми до стягнення.
Вказане, в свою чергу, вказує на те, що Апарат Верховної Ради України як суб'єкт владних повноважень здійснює повноваження щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку самостійно. Тобто, відповідач має здійснити відповідні нарахування, провести їх виплату, а особа, якій здійснено такі виплати, у випадку не згоди із їх сумою (розрахунком) не обмежена в реалізації захисту свого порушеного права в судовому порядку.
Таким чином, наведені доводи відповідача не можуть бути покладені в основу рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Також, не можуть бути взяті до уваги твердження відповідача щодо подання позивачем заяви із порушенням статті 160 КАС України, а саме не наведення позивачем ціни позову, обґрунтованого розрахунку суми, що стягується, не надання нею доказів на підтвердження права на стягнення конкретної суми коштів, оскільки, суд вкотре наголошує, що предметом розгляду не є стягнення грошових коштів, а є зобов'язання Апарату Верховної Ради вчинити певні дії. Відсутність наведення позивачем способу виконання судового рішення також не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Частиною 1 статті 73 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки адміністративний позов підлягає до задоволення, то судові витрати слід стягнути з відповідача на користь позивача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-73, 77-78, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, б. 5, код ЄДРПОУ 20064120) про зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
2. Зобов'язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 109,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 04 лютого 2013 року по 27 листопада 2014 року та з 01 червня 2016 року по 29 серпня 2019 року за період роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України.
3. Зобов'язати Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, б. 5, код ЄДРПОУ 20064120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) сплачений нею судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржено в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України.
Суддя М.А. Бояринцева