Справа № 127/12688/20
Провадження № 22-ц/801/1127/2021
Категорія: 40
Головуючий у суді 1-ї інстанції Венгрин О. О.
Доповідач:Оніщук В. В.
16 вересня 2021 рокуСправа № 127/12688/20м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Оніщука В.В (суддя-доповідач),
суддів: Медвецького С.К., Копаничук С.Г.,
з участю секретаря судового засідання: Очеретної М.Ю.,
учасники справи:
позивач: Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , яка одночасно діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участі третьої особи: Органу опіки і піклування Вінницької міської ради,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Оверковського Костянтина Володимировича, поданою в інтересах ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Венгрин О.О., в залі суду,
встановив:
Акціонерне товариство «Альфа-Банк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , інтереси якого представляє ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , за участі третьої особи - Органу опіки і піклування Вінницької міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги мотивовано тим, що АТ «Альфа-Банк» оформлено право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,6 кв. м, яка належала на праві власності ОСОБА_4 .. Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа Банк» на нерухоме майно є відповідне застереження в п.п. 12.3.1. договору іпотеки від 11.06.2008, яким передбачена передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. В належній банку квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , 1990 р.н., ОСОБА_3 , 1990 р.н., та неповнолітній ОСОБА_3 , 2016 р.н., який зареєстрований в зазначеній квартирі після укладення договору іпотеки.
Банк звертався до відповідачів із вимогою про добровільне виселення, але колишній власник продовжує користуватись квартирою, відмовляється добровільно її звільнити, чим створюються перешкоди власникові у користуванні та розпорядженні належним йому нерухомим майном.
Позивач вказує, що відповідачі не є власниками житла та проживають у квартирі без будь-яких правових підстав, чим порушують законні права АТ «Альфа-Банк», тому вони підлягають виселенню.
На підставі викладеного та з урахуванням уточнених вимог, АТ «Альфа-Банк» звернувшись в суд з позовом, просить визнати ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою, що по АДРЕСА_2 .
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2021 року позов задоволено,
Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою, що по АДРЕСА_2 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що діями відповідачів, які відмовляються добровільно звільнити спірну квартиру, чиняться перешкоди АТ «Альфа - Банк», як власнику квартири, яка придбана за кредитні кошти і була предметом іпотеки, а неповнолітня дитина ОСОБА_3 зареєстрований в квартирі після передачі квартири в іпотеку і без згоди іпотекодержателя.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, представником ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, у якій зазначає, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального та матеріального права.
В обгрунтування апеляційної скарги вказано, що оспорювана квартира є єдиним житлом відповідачів, в тому числі і малолітньої дитини, а тому такі дії банку, які направлені на позбавлення відповідачів права користування жилим приміщенням, не грунтуються на вимогах закону, оскільки Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Також, зазначено, що судом першої інстанції не враховано, що у договорі іпотеки від 11.06.2008 відсутнє застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір іпотеки містить лише можливий вид способу звернення стягнення, а не його механізм реалізації та погодження зі сторони іпотекодавця. Пункт 12.3 договору не містить безпосередньої згоди іпотекодавця на застосування відповідного способу звернення стягнення. Жодних доказів про згоду іпотекодавця на незаконне відчуження спірної квартири матеріали справи не містять.
Крім того, судом першої інстанції безпідставно не залучено до справи попереднього власника квартири.
У апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
26 липня 2021 року позивачем надіслано на адресу суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим, а відтак у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення місцевого суду залишити без змін.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Костюк Г.М. апеляційну скаргу підтримала з підстав викладених у ній.
Представник позивача - адвокат Михніцький Г.Ю. у судовому засіданні, проведеному в режимі відеоконференції, щодо задоволення апеляційної скарги заперечував та надав відповідні пояснення.
Представник Органу опіки та піклування Вінницької міської ради у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, при цьому заступником начальника служби у справах дітей Вінницької міської ради надіслано заяву про розгляд справи у відсутність представника, у якій також зазначено про підтримання висновку Органу опіки та піклування, наданого у вказаній справі.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причин неявки не повідомили, а тому згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону не відповідає, з огляду на наступне.
Так, судом першої інстанції встановлено, що між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_4 укладено кредитний договір №0101/0608/71-139 від 11.06.2008, згідно з яким ОСОБА_4 отримала кошти в розмірі 63000,00 дол. США на строк з 11.06.2008 до 10.10.2031.
Пунктом 1.4. договору передбачено, що кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків за договором купівлі-продажу між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з метою придбання двокімнатної квартири, що по АДРЕСА_2 . (а.с. 76-79)
З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір №0101/0608/71-139-Z-01 від 11.06.2008, предметом якого є квартира по АДРЕСА_2 , загальною площею 52,6 кв. м, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 11.06.2018 (а.с. 5).
Пунктами 10.3, 12.3.1. іпотечного договору №0101/0608/71-139-Z-01 від 11.06.2008 передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Сторони засвідчили, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі п.п. 12.3.1 договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця. (а.с. 5 зворот)
05.08.2019 державним реєстратором КП «Агентство реєстраційних послуг» Козловським М.С. було здійснено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру по АДРЕСА_2 , загальною площею 52,6 кв. м, за АТ “Альфа-Банк”, на підставі повідомлення 2265, виданого 21.06.2019 АТ “Альфа-Банк”, іпотечного договору від 11.06.2008, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В. Зазначене підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №209731183 від 21.05.2020 (а.с. 6-7).
Згідно з копією довідки МКП «УК «Замостя» №898 від 04.05.2020 та довідок Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради від 19.06.2020 в квартирі, що по АДРЕСА_2 , зареєстровані: ОСОБА_1 , 1990 року народження, ОСОБА_3 , 1990 року народження, ОСОБА_3 , 2016 року народження (а.с. 8, 29, 31, 33).
Відповідно до акту опиту сусідів №26 від 19.01.2021, за адресою: АДРЕСА_2 , проживають ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , 1990 року народження, ОСОБА_3 , 1990 року народження, ОСОБА_3 , 2016 року народження (а.с. 164).
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 14.08.2019. ОСОБА_4 (мати відповідача ОСОБА_1 ) з 06.03.2012 є власником Ѕ частки квартири, що по АДРЕСА_3 , загальною площею 76,8 кв. м, власником іншої Ѕ частки цієї квартири є ОСОБА_7 (а.с. 82).
З матеріалів справи видно, що позивачем АТ “Альфа-Банк” було надіслано відповідачам вимогу про добровільне виселення №4557 від 20.05.2020 (а.с. 9, 10), яка останніми не виконана, що в свою чергу явилось підставою звернення АТ “Альфа-Банк” в суд із даним позовом.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачем заявлено вимогу про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, однак обгрунтовуючи позов АТ “Альфа-Банк” вказано на наявність правових підстав для виселення відповідачів із займаного жилого приміщення, хоча такі позовні вимоги позивачем не заявлені.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому під порушенням права необхідно розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. The United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежне від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Предметом позову у даній справі є вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, внаслідок втрати попереднім власником квартири права власності на неї, при цьому з вимогами про виселення відповідачів, як таких, які втратили право користування житловим приміщенням, позивач до суду не звертався, що визнано представником останнього в судовому засіданні.
Як вбачається зі змісту позову та пояснень представника позивача, що саме проживання відповідачів у квартирі, належній позивачу на праві власності, порушує його права власника. А отже, спосіб захисту прав власника квартири, обраний позивачем: визнання осіб такими, що втратили право користування, без вирішення питання наявності підстав для їх виселення, яке підлягає з'ясуванню у позовних вимогах про виселення осіб, як таких, що втратили право користування - не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, оскільки не відновлює порушені права власника квартири на належне користування житлом.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу закріплено положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Статтею 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Доказів не проживання відповідачів за адресою: АДРЕСА_2 матеріали справи не містять, натомість підставою заявлених вимог є саме проживання відповідачів у квартирі, належній позивачу на праві власності, що порушує його права власника, тобто відсутні передбачені ст. 405 ЦК України підстави для визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Крім того, відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі за №206/402/18 від 16 грудня 2020 року.
Задовольняючи позов щодо малолітнього ОСОБА_3 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише у разі наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, якого у матеріалах справи немає, оскільки згідно із висновком Органу опіки і піклування Вінницької міської ради №01-00-011-62513 від 23.10.2020 визнання дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування квартирою, що по АДРЕСА_2 , є недоцільним (а.с. 120).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до пункту 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведені обставини, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга адвоката Оверковського К.В., подана в інтересах ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2021 року підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у справі, що розглядається у задоволенні позову відмовлено, тому в порядку частини першої статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені АТ «Альфа-Банк» при розгляді справи в суді першої інстанції слід залишити за позивачем.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3 153 грн, її апеляційну скаргу задоволено повністю, тому з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати в сумі 3 153 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу адвоката Оверковського Костянтина Володимировича, подану в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 12 березня 2021 року скасувати та постановити нове рішення.
У задоволенні позову Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , яка одночасно діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участі Органу опіки і піклування Вінницької міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відмовити.
Судові витрати понесені позивачем при розгляді справи в суді першої інстанції залишити за позивачем.
Стягнути з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання до суду апеляційної скарги в сумі 3 153 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Головуючий: В. В. Оніщук
Судді: С. К. Медвецький
С. Г. Копаничук