Справа № 740/5198/20
Провадження № 2/740/331/21
08 вересня 2021 року м.Ніжин
Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області у складі:
головуючої - судді Гагаріної Т.О.,
за участю секретарів судового засідання Полторацької В.М., Філоненко О.В.,
представника позивача адвоката Костіна К.М.
представника відповідачки адвоката Довжика Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ніжині цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, -
встановив:
позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить стягнути з останньої грошові кошти в сумі 15 000 доларів США та 3% річних в сумі 349 доларів США та понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 4 500 грн.
В обґрунтування заявлених вимог посилається на те, що 10.01.2020 між ним та відповідачкою було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якої він надав ОСОБА_2 позику в розмірі 15 000 доларів США до 15.02.2020. Розписка підписана особисто відповідачкою. Станом на день звернення позивача до суду позика не повернута. Крім того, посилаючись на вимоги ст.625 ЦК України, просив стягнути з відповідачки 3% річних за користування чужими грошовими коштами за період прострочення з 16.02.2020 по 25.11.2020 в сумі 349 доларів США.
Ухвалою судді Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 11.12.2020 прийнято до розгляду вказаний позов, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.
Від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Довжика Д.В. до суду надійшов відзив на позов, в якому останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що відповідачка не визнає факту боргових зобов'язань перед позивачем. Зазначив, що відповідачка дійсно мала як договірні, так і фінансові правовідносини, в межах яких отримувала грошові кошти від родини позивача. Однак, стороною вказаних правовідносин виступав не позивач, а його донька ОСОБА_3 , з якою у них були спільні господарські проекти. Усі зобов'язання перед родиною позивача, в тому числі фінансові відповідачкою були виконані. Так, 10.01.2020 між відповідачкою та дочкою позивача ОСОБА_4 було укладено Договір про передання виключних майнових прав на знак для товарів та послуг від 10.01.2020, відповідно до якого відповідачкою було відчужено на користь дочки позивача виключні майнові права на знак для товарів і послуг, яким вона володіла на підставі Свідоцтва України на знак для товарів та послуг «Dip Me» №257101, виданого Державною службою інтелектуальної власності від 10.04.2019. На підставі договору було здійснено державну реєстрацію передання виключних майнових прав на знак для товарів та послуг та внесення до Державного реєстру Свідоцтв України на знаки для товарів і послуг відомостей про передання виключних майнових прав на знак для товарів і послуг, передбачений умовами договору. Умовами договору була передбачена виплата винагороди відповідачці за передання виключних майнових прав на знак для товарів і послуг. Однак, станом на день подання відзиву винагороду відповідачці не сплачено, тому фактично отримані відповідачкою від членів родини грошові кошти були розрахунком перед відповідачкою за договором. В свою чергу, шляхом передачі на користь дочки позивача виключних майнових прав на знак для товарів і послуг, як було передбачено умовами договору, відповідачка фактично розрахувалась перед родиною позивача. Зазначає, що надана позивачем розписка за своєю юридичною природою є удаваним правочином та не призводить до виникненню прав, обов'язків та наслідків, передбачених законодавством для договору позики.
У відповіді на відзив позивач зазначав, що ОСОБА_2 у поданому відзиві хоч і не визнає позов, але і не заперечує факт отримання від ОСОБА_1 позики у розмірі 15 000 доларів США. Вказав, що розписка від 10.01.2020 не містить будь-яких посилань на інші правочини, тільки те, що ОСОБА_2 отримала грошові кошти від позивача. Третіх сторін у договорі позики у формі розписки не зазначено. Вважає, що відзив ОСОБА_2 не спростовує факт отримання грошових коштів та обов'язок їх повернення.
В поданих 02.04.2021 запереченнях представник відповідачки ОСОБА_5 зазначає про сплату на рахунок позивача грошових коштів в рахунок погашення боргових зобов'язань на загальну суму 5 490, 46 доларів США та про відсутність боргових зобов'язань перед позивачем.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_6 поданий позов підтримав із зазначених у ньому підстав, просив його задовольнити, пояснив, що станом на день розгляду справи грошові кошти в розмірі 15 000 доларів США позивачу відповідачкою не повернуті. Крім того, просив стягнути 3% річних, що становить 349 доларів США.
Представник відповідача ОСОБА_5 поданий позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні в повному обсязі. Зазначив, що розписка є підробленим доказом, оскільки відповідачка не укладала з позивачем жодних усних чи письмових домовленостей про отримання грошових коштів та не отримувала від останнього жодних грошових коштів. 10.01.2020 у відповідачки була зустріч з дочкою позивача, яка до цього вимагала підписати документ у вигляді розписки. Із позивачем ніяких домовленостей про надання коштів не було, передачі коштів не було, як і самої зустрічі 10.01.2020, оскільки позивача в цей день взагалі не було в місті. Пояснив, що між дочкою позивача та відповідачкою були домовленості щодо інвестування коштів останньої в бізнес дочки позивача.
Свідок ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що вона дійсно писала розписку про отримання коштів, підтвердила, що підпис у розписці належить їй. Але 10.01.2020 вона з позивачем не зустрічалась, а зустрічалась з його дочкою. Сім'я позивача погрожували та здійснювали на неї психологічний тиск та фактично змусили її написати розписку про нібито отримані нею гроші від її батька. Зазначила, що вказані кошти були за частку відступлення прав за торгову марку.
Свідок ОСОБА_1 в судовому засіданні пояснив, що 10.01.2020 в приміщенні кафе він зустрівся з ОСОБА_2 та передав останній грошові кошти в сумі 15 000 доларів США, грошовими купюрами номіналом по 100 доларів США. Гроші він давав особисто, розписку теж брав особисто. Йому було відомо, що у ОСОБА_2 були проблеми з бізнесом, тому потрібні були гроші. Він давав гроші в борг за проханням своєї дочки. Він не має відношення до бізнесу дочки та ОСОБА_2 .
Заслухавши пояснення учасників, дослідивши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.16 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З матеріалів справи судом встановлено, що 10.01.2020 між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав в борг відповідачці грошові кошти в сумі 15000 доларів США, а відповідачка взяла на себе зобов'язання повернути грошові кошти у строк до 15.02.2020, про що свідчить власноруч написана розписка, яка міститься в матеріалах справи (а.с.141).
У відповідності до ч.2, ч.3 ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
ЦК України у ст.ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст.638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенні законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, слід виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідно до вимог ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 02.07.2017 року у справі №6-79цс14, відповідно до норм 1046, 1047ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
У вказаній постанові Верховний Суд України також зазначив, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Системний аналіз наведених положень законодавства дає змогу визначити основні вимоги, дотримання яких при укладанні договору позики дозволяє виявляти справжню правову природу укладеного договору.
Так, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
На підтвердження укладення договору і його умов може бути надано розписку позичальника або інший документ, що засвідчує передачу позичальнику позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей. При цьому, розписка може лише підтверджувати факт укладення договору позики і є необов'язковою.
Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов'язаних із наданням та отриманням у борг коштів.
У такому випадку договір позики, крім обов'язкових умов, повинен містити застереження, в якому зазначено, що позикодавець передав, а позичальник прийняв гроші у певній сумі або про те, що сторони підтверджують передання грошових коштів до (під час) підписання договору або інше.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Враховуючи те, що 10.01.2020 між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір позики, що підтверджується власноруч написаною відповідачкою розпискою, суд приходить до висновку, що вони дійшли згоди щодо істотних умов договору та взяли на себе зобов'язання щодо виконання даного договору.
Уклавши договір позики на умовах, викладених у ньому, відповідачка тим самим засвідчила свою згоду та взяла на себе зобов'язання виконувати умови, які були в них закріплені.
Наявність договірних відносини не заперечуються сторонами, зокрема, відповідачка не заперечувала, що дійсно 10.01.2020 написала власноручно розписку про отримання у борг у ОСОБА_1 вказану у розписці суму грошей.
У ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
На підтвердження свого права на пред'явлення вимоги до відповідачки про повернення грошових коштів, отриманих у позику, позивачем надано суду оригінал розписки, що свідчать про отримання 10.01.2020 відповідачкою грошових коштів.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що після настання строку повернення позики, відповідачка свої зобов'язання по поверненню отриманих грошових коштів не виконала, чим порушує права позивача, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
Відповідно до ч.3 ст.1049 ЦПК України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Згідно розписки від 08.11.2019, сторони встановили строк дії позики - до 15.11.2019.
Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності до ст.631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно із ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч.1 ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно вимог ст.ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд вважає доводи представника відповідачки про те, що сплачені відповідачкою позивачу грошові кошти в період з липня 2018 року по серпень 2019 року в сумі 5 490,46 доларів США, були здійснені в рахунок боргових зобов'язань, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не надано жодних доказів того, що вказані виплати мали відношення саме до боргових зобов'язань за розпискою від 10.01.2020, у тому числі, враховуючи той факт, що платежі були здійсненні до укладення вказаного договору позики.
Також суд вважає безґрунтовним твердження відповідачки та її представника, що вказана боргова розписка є удаваним правочином.
Відповідно до ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У п.25 постанови Пленуму від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Верховний Суд України роз'яснив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ст.61 цього кодексу.
На підтвердження своїх доводів про удаваність договору позики відповідачка та її представник не надали належних та допустимих доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 діючи свідомо, вчинивши договір позики, приховали інший правочин. Крім того, як позивач, так і відповідачка у судовому засіданні не заперечували, що між сторонами окрім цих зобов'язань, інших договірних відносин не існує.
Суд звертає увагу, що розписка від 10.01.2020 також не містить будь-яких посилань на інші правочини між цими ж сторонами, та третіх осіб, що спростовує твердження відповідачки про те, що зазначені у розписці кошти були за частку відступлення прав за торгову марку.
Відповідачка зазначала, що розписку нею було написано під впливом психологічного тиску.
Частина 1 ст.231 ЦК України передбачає, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Згідно п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Відповідачка в судовому засіданні, зазначивши про погрози та психологічний тиск відносно неї з боку сім'ї ОСОБА_7 , підтвердила, що з приводу неправомірних дій щодо неї до правоохоронних органів не зверталась, жодних доказів укладення нею розписки під впливом психологічного тиску суду не надано.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, враховуючи те, що відповідачкою не виконані умови щодо повернення грошових коштів згідно розписки від 10.01.2020 в строки, передбачені договором (розпискою), суд вважає вимоги позивача такими, що підлягають задоволенню.
Щодо вирішення питання про судові витрати, суд виходить з наступного.
Позивачем при зверненні до суду з даним позовом було сплачено судовий збір в сумі по 4500 грн.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Таким чином, з відповідачки слід стягнути 4500 грн. судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду з даним позовом.
Керуючись ст. ст. 81, 133, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274-279, 354 ЦПК України, суд
ухвалив:
позов задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , зареєстрованої в АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , зареєстрованого в АДРЕСА_2 ), грошові кошти в сумі 15 000 (п'ятнадцять тисяч) доларів США та 3% річних в сумі 349 (триста сорок дев'ять) доларів США та понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 4 500 (чотири тисячі п'ятсот) грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.
Повний текст складено 20.09.2021.
Головуюча суддя Т.О.Гагаріна