Житомирський апеляційний суд
Справа №274/3529/20 Головуючий у 1-й інст. Вдовиченко Т. М.
Категорія 8 Доповідач Галацевич О. М.
15 вересня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Галацевич О.М.,
суддів: Борисюка Р.М., Григорусь Н.Й.,
з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №274/3529/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,
на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області, ухвалене 18 березня 2021 року суддею Вдовиченко Т.М. у м. Бердичеві, повний текст рішення складено 29 березня 2021 року,
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову та доповнень від 21.12.2020, 27.01.2021 (т.1 а.с.117-118, 135-139), просила: здійснити виділ в натурі майна - об'єкта незавершеного будівництва (сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва) - гаража № НОМЕР_1 площею 24 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1 ; припинити право спільної часткової власності на сукупність будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва гаражів № НОМЕР_2 (площею 24 кв.м) та № 13 (площею 24 кв.м) загальною площею 48 кв.м, які розташовані за вищевказаною адресою, вартістю 20498 грн; визнати за нею право приватної власності на нерухоме майно - об'єкт незавершеного будівництва (сукупність будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва) гараж № НОМЕР_1 , вартістю 11597 грн та стягнути судові витрати.
Обґрунтовувала позов тим, що 01 квітня 2011 року рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області у справі № 2-959/11 шлюб між нею та відповідачем розірвано. Питання про поділ спільного майна не розглядалося. Проте у подальшому поділ спільного майна подружжя здійснено у судовому порядку (справа №274/2779/14-ц), рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 березня 2016 року визнано за нею право приватної власності на 1/2 частину сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва зазначених вище гаражів та залишено їх у спільній частковій власності.
Станом на час слухання справи №274/2779/14-ц будівництво даних гаражів закінчено і вони фактично експлуатувалися та експлуатуються за функціональним призначенням, оскільки у її користуванні перебуває гараж № НОМЕР_1 . Проте оформити належним чином право власності на нього вона не має змоги з вини відповідача. Як на правову підставу даного позову ОСОБА_1 послалась на положення ч. 1 ст. 364 ЦК України.
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 березня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове - про задоволення її позовних вимог, вирішити питання розподілу судових витрат.
На її думку, суд не врахував, що підставою звернення до суду з позовом про виділ частки зі спільного майна є неможливість проведення дій з реєстрації права власності на нього у встановленому законом порядку внаслідок небажання відповідача вирішити це питання. Фактично будучи власником майна, вона не має можливості вільно користуватися, розпоряджатися та зареєструвати його, а тому виділ частки зі спільного майна є єдиним належним та допустимим способом захисту її порушеного права. 27 січня 2021 року нею суду були надані письмові доповнення до позовної заяви з додатками, а саме копії: двох техпаспортів від 25 січня 2020 року, ухвали суду від 23 квітня 2018 року у справі №274/1861/18, чотирьох постанов слідчих СВ Бердичівського РВП, заяви до ОСОБА_2 від 03 вересня 2020 року, довідки про повернення поштового листа, акта на гараж № НОМЕР_2 , звернення від 05 жовтня 2018 року та двох поштових накладних, заяви від 26 лютого 2018 року та відповіді поліції від 27 лютого 2018 року, які підтверджують її намагання врегулювати спір з відповідачем у позасудовому порядку. Проте, відповідні документи судом їй було повернуто без належного обґрунтування та оцінки.
Також, суд першої інстанції не врахував, що поділу підлягають не будівельні матеріали, а вже збудовані у 2001 році споруди. Вона та відповідач є власниками об'єкту незавершеного будівництва, а не будівельних матеріалів, як помилково зазначив суд в оскаржуваному рішенні. Сукупність будівельних матеріалів, що є предметом спору - це об'єкт незавершеного будівництва, тобто, вже збудовані два окремі гаражі, котрі лише потребують документального оформлення прийняття в експлуатацію. В такому стані дані гаражі перебувають з моменту підписання акту приймання-передачі, долученого до матеріалів справи, та який було досліджено судом у справі про поділ майна в 2016 році. Спільне користування спірним майном, зокрема, його реєстрація та здача в експлуатацію та оформлення права власності невиділеної частини майна, що є у спільній частковій власності, є неможливим через супротив відповідача.
Окрім того, на її думку, суд першої інстанції не взяв до уваги при вирішенні даного спору, а фактично надав його роз'яснення тому, що відповідач не заперечує факту належності їй на праві спільної власності 1/2 частини сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва гаражів № НОМЕР_2 та АДРЕСА_2 і що такі обставини були встановлені судовим рішенням у справі №274/2779/14-ц, яке набрало законної сили.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Заслухавши пояснення учасників справи, які з'явились у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Частина 1 ст. 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Стаття 76 ЦПК України регламентує, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення).
Згідно ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 13 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути позбавленим своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Поняття спільної часткової власності визначено в частині першій статті 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.
Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.
Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Статтею 367 ЦК України передбачено, що майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем, в порушення вимог ст. ст. 12-13, 76-81 ЦПК України, не надано суду жодного доказу про те, які саме будівельні матеріали та обладнання були використані під час будівництва гаражів, їх кількість та вартість. Окрім того, не зазначено, які матеріали та в якій кількості виділити їй, а в якій кількості залишити відповідачу, припинивши таким чином право спільної часткової власності на сукупність будівельних матеріалів та обладнання, яке використане під час будівництва.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 березня 2016 року в цивільній справі №274/2779/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна, позов ОСОБА_1 задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Здійснено поділ майна, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності, зокрема, на 1/2 частину сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва гаражів № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 загальною площею 48 м.кв, які розташовані по АДРЕСА_1 вартістю 10249 грн, залишено вказане майно у їх спільній частковій власності (т.1 а.с. 74-76).
Зі змісту листа виконавчого комітету Бердичівської міської ради Житомирської області від 10 квітня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 11 березня 2020 року зверталася до виконавчого комітету щодо реєстрації права власності на майно згідно рішення суду від 10 березня 2016 року. Їй було роз'яснено, що згідно ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності у Державному реєстрі речових прав здійснюється на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення (т.1 а.с.71).
З копії Акта передачі у власність гаражів по АДРЕСА_1 від 09 квітня 2001 року судом також встановлено, що на підставі рішення міськвиконкому №220 від 02 квітня 1999 року ДП «Прогрес-буд» виділено земельну ділянку для будівництва гаражів для легкових автомобілів по АДРЕСА_1 за рахунок часткової участі в будівництві. Було побудовано гараж для ОСОБА_2 , який сплатив його вартість повністю в сумі 11597 грн і гараж № НОМЕР_1 (площею 24.2 кв.м) передано в постійне користування. Також зазначено, що ОСОБА_2 зобов'язаний подати заяву в земельний відділ міськвиконкому з проханням про оформлення земельної ділянки під гараж. Аналогічний Акт було складено і відносно гаража № НОМЕР_2 площею 24 кв.м, вартістю 8901 грн (т.1 а.с. 72, 140).
З копії заяви від 03 вересня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 письмово зверталася до ОСОБА_2 з пропозицією з'явитися 17 вересня 2020 року до приватного нотаріуса Богатирчука А.М. для надання згоди на реєстрацію гаража № НОМЕР_1 , згідно рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 10 березня 2016 року (т.1 а.с.89).
Зі змісту технічного паспорту на гараж (машино-місце) № НОМЕР_2 вбачається, що він виготовлений станом на 25 січня 2021 року, замовниками технічної інвентаризації були ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Гараж розташований по АДРЕСА_1 . Загальна площа - 23,8 кв.м, побудований в 2001 році. Фундамент є бутовим, стіни з цегли, покрівля з шиферу, перекриття - з/б плити, підлога - бетон. Аналогічний технічний паспорт на гараж (машино - місце) № НОМЕР_1 (т.1 а.с.141-149).
03 лютого 2018 року ОСОБА_1 до Бердичівського ВП ГУ НП в Житомирській області було подано заяву, в якій остання зазначила, що з часу прийняття судового рішення у справі №274/2779/14-ц, а саме, з 10 березня 2016 року, вона має право власності на 1/2 частину сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва гаражів № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 загальною площею 48 кв.м, по АДРЕСА_1 , але вільно користуватися своєю власністю не може, оскільки ключів від гаражів у неї немає. Просила допомогти їй у вирішенні вказаного питання. Однак, листом від 27 лютого 2018 року їй рекомендовано звернутися до суду (т.1 а.с.150, 150 звор.).
Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Порядок набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва врегульований статтею 331 ЦК України, за приписами частини другої якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Одночасно частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.
Отже, об'єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво). Будівельні матеріали - це різні за складом, структурою, формою та властивостями речовини, застосовувані безпосередньо для будівництва споруд або для виготовлення з них збірних елементів на спеціалізованих підприємствах.
У той же час об'єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об'єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов'язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.
Визнання за судовим рішенням права власності цієї особи на об'єкт незавершеного будівництва ні за яких умов не спричиняє правового наслідку у вигляді отримання таким майном (сукупністю будівельних матеріалів) статусу новоствореного нерухомого майна (постанова Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 916/633/19).
Отже, аналіз вищевказаних норм закону вказує на те, що забудовник після завершення будівництва (створення майна) повинен останнє ввести в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно, оскільки об'єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва.
Є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що позивач має право на виділ в натурі майна, а саме, об'єкта незавершеного будівництва, власником якого вона є, відповідно до рішення суду, а не будівельних матеріалів, враховуючи наступне.
За приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.
Статтею 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Таким чином, аби новостворене майно стало об'єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація.
Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) (частина третя статті 331 ЦК України). Тобто, статтею 331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно (не введене в експлуатацію) в судовому порядку.
Як вбачається з матеріалів справи позивачка на підставі судового рішення від 10 березня 2016 року набула право власності на Ѕ частину сукупності будівельних матеріалів та обладнання, використаних під час будівництва гаражів № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 загальною площею 48 м.кв., які розташовані по АДРЕСА_1 вартістю 10249 грн. Отже, за вказаним рішенням позивачка та відповідач мають право на 1/2 каменю бут - з якого побудовані фундаменти гаражів, 1/2 цегли з якої побудовані стіни гаражів, половину шиферу яким перекриті гаражі, 1/2 бетонного покриття яким заливалися підлога в гаражах та по 1/2 на обладнання, яке використовувалося під час будівництва даних гаражів.
Копії технічних паспортів на гаражі № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 свідчать про те, що останні мають такі основні конструктивні елементи як: фундамент який є бутовим, стіни з цегли, покрівля з шиферу, перекриття - з/б плити, підлога - бетон.
Тому, наявні гаражі, є лише сукупністю будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на такі об'єкти не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в силу положень статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України.
Належних доказів того, що гаражі № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 в установленому законом порядку були здані в експлуатацію та в загальному порядку проведена державна реєстрація права власності на вказане майно, скаржником суду не надано.
Встановивши, що сторони не ввели в експлуатацію спірне нерухоме майно та не здійснили його державну реєстрацію, а судовим рішенням лише визнано за ними право власності на будівельні матеріали по Ѕ за кожним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Також слід зазначити, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 24 червня 1999 року №6-рп/99 наголосив на тому, що метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.
Отже, суди не можуть підміняти собою органи владних повноважень, приймати замість них рішення, давати вказівки щодо вирішення питань, які належать до компетенції суб'єкта владних повноважень.
Інші наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, такі доводи були предметом дослідження суду із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.
Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстав для його скасування суд апеляційної інстанції не вбачає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 березня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений 20 вересня 2021 року.