Житомирський апеляційний суд
Справа №296/8803/18 Головуючий у 1-й інст. Маслак В. П.
Категорія 63 Доповідач Галацевич О. М.
15 вересня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Галацевич О.М.,
суддів: Борисюка Р.М., Григорусь Н.Й.,
з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №296/8803/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування будинком шляхом вселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, зняття з реєстрації,
за апеляційною скаргою ОСОБА_4 ,
на рішення Корольовського районного суду м. Житомира, ухвалене 15 лютого 2021 року суддею Маслак В.П. у м. Житомирі,
У серпні 2018 року ОСОБА_4 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у якому просила вселити її до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 та зобов'язати відповідачів не чинити перешкоди у здійсненні нею права користування житловим будинком за вказаною адресою.
В обґрунтування позову зазначила, що тривалий час зі своїм сином ОСОБА_2 та колишнім чоловіком ОСОБА_3 проживали за адресою: АДРЕСА_2 . Власником даного будинку є син на підставі укладеного 10 березня 2004 року між нею та ним договору дарування частки будинку та договору купівлі-продажу частини житлового будинку і земельної ділянки. Після укладення договору дарування вона проживала у будинку як член сім'ї, користувалась половиною будинку і до цього часу зареєстрована у ньому, про що свідчить довідка Управління ДМС в Житомирській області. Проте, її колишній чоловік, який до цього часу проживає в будинку, вигнав її з даного помешкання. Син надав мовчазну на це згоду. Станом на день подання позову вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 і тимчасово проживає у літній прибудові свого зятя, яка не опалюється та в якій не має санвузла. Іншого житла для проживання немає, розмір пенсії не дозволяє їй орендувати житло. ОСОБА_5 не пускає її до спірного будинку та чинить перешкоди у користуванні ним, однак вона, як член сім'ї власника, має повне право там проживати.
В грудні 2018 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву, в якій, з урахуванням заяви від 05 грудня 2019 року, просив визнати ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_3 , зняти останню з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Зустрічний позов обґрунтував тим, що ОСОБА_4 зареєстрована, однак не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . В утриманні даного житла участі не бере, комунальні платежі не сплачує, особистих речей відповідача у будинку немає. Факт відсутності ОСОБА_4 за вказаною адресою понад 10 років підтверджується актом ТОВ КК «КомЕнерго-Житомир», а також свідками - ОСОБА_6 і ОСОБА_7 . На даний час ОСОБА_4 проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Зазначав, що він не чинив перешкод ОСОБА_4 у користуванні житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 10 грудня 2019 року зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, зняття з реєстрації прийнято до провадження та об'єднано в одне провадження із первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування будинком шляхом вселення.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 15 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково, визнано ОСОБА_4 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_3 . У решті вимог зустрічного позову - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_4 , посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове - про задоволення її позовних вимог у повному обсязі, вселивши її до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 і зобов'язавши відповідачів не чинити перешкоди у користуванні ним. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.
На думку заявника, її незаконно було позбавлено права на житло. Зокрема зазначила, що від неї до сина перейшло право власності на частину житлового будинку і останнім було надано згоду на її подальше проживання у ньому як члена сім'ї, яка є його матір'ю та особою похилого віку. ОСОБА_3 , знаючи про те, що у неї не має іншого житла, застосувавши фізичну силу та психологічний тиск, незаконно позбавив її права користування житлом. ОСОБА_2 , не виявивши розумну дбайливість про її інтереси та не з'ясувавши, чи дійсно вона відмовилася від свого права користування житловим будинком, всіляко намагався не пускати до місця проживання, уникаючи з нею зустрічей.
В апеляційній скарзі просить врахувати те, що є особою похилого віку, пенсіонером, після вчинення дарунку у 2004 році своєї 247/600 частки житлового будинку користувалась будинком за призначенням, ніколи не порушувала порядок спільного проживання з сином та колишнім чоловіком. Лише після вчинення протиправних дій з боку відповідача ОСОБА_3 , про які знав ОСОБА_2 , але ніяк не реагував, змушена була не зі своє волі покинути своє житло. Доказом створення їй перешкод у користуванні будинком свідчить кримінальне провадження за фактом самоправства відносно неї з боку колишнього чоловіка.
Окрім того, на її думку, суд першої інстанції дав неправильну оцінку показанням свідка ОСОБА_8 , яка підтвердила, що ОСОБА_3 за допомогою протиправних дій у вигляді фізичного та психологічного насильства спочатку виселив її з будинку, а при спробі вселитися, відповідачі не впускали її у будинок. При цьому, колишній чоловік силою забрав у неї ключі і до цих пір не повернув, у зв'язку із цим вона змушена жити у приміщенні, яке не пристосоване до повноцінного проживання людини. Відповідно до Інформаційної довідки з ДРРП, яка була предметом дослідження у суді першої інстанції, іншого нерухомого майна у своїй власності не має.
Також, суд не надав належної оцінки довідці про отримання нею житлової субсидії у 2018 році за адресою: АДРЕСА_1 .
В судовому засіданні ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_9 апеляційну скаргу визнали з наведених у ній підстав.
Відповідач ОСОБА_2 апеляційну скаргу не визнав, посилаючись на те, що ОСОБА_4 , яка є його матір'ю, після розлучення з його батьком, добровільно залишила будинок і проживає у своєї дочки, його сестри. У 2018 році позивачка намагалася вселитися у будинок, викликала поліцію, внаслідок чого за її заявою було порушено кримінальне провадження відносно батька, яке в подальшому було закрито.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі, який рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 29 березня 2011 року розірвано (а.с.106).
Вищевказані сторони є батьками відповідача ОСОБА_2 , які на підставі договору дарування частини житлового будинку від 10 березня 2004 року та договору купівлі-продажу частини житлового будинку і земельної ділянки від 27 травня 2008 року відчужили останньому будинок АДРЕСА_5 (а.с.10, 11, 93, 95-96).
Наведене також підтверджується інформацією з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а.с.8-9, 38).
Зі змісту листа Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Житомирській області від 01 серпня 2018 року №3/4451 вбачається, що ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12 зв.).
Згідно частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст. 321 ЦК України).
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За змістом ч.2 ст.405 ЦК України, відповідно до якої член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Згідно частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, що знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма права визначає право власника майна, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для надання захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом існування перешкод у користуванні власником своїм майном. При цьому не має значення, ким саме створюється порушення права та з яких підстав.
Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі №643/3624/16.
Обґрунтовуючи позовну заяву, ОСОБА_4 стверджувала, що між нею і ОСОБА_3 виникли неприязні стосунки, та останній «в один момент» вигнав її з спірного будинку та перешкоджав у її проживанні у цьому житлі, а син висловив мовчазну згоду на це.
Як доказ надала суду витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, з якого вбачається, що за заявою ОСОБА_4 було порушено кримінальне провадження - №12018060020003177 щодо неправомірних дій ОСОБА_3 відносно своєї колишньої дружини ОСОБА_4 (дата реєстрації провадження - 04 серпня 2018 року).
Також, в суді першої інстанції за клопотанням сторін були допитані свідки, які надали наступні пояснення:
свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_4 виселили 3 роки назад та остання проживає у доньки. Також зазначила, що була свідком того, як позивач за первісним позовом намагалась вселитися до будинку АДРЕСА_5 , однак ОСОБА_3 чинив перешкоди щодо вселення, у зв'язку з чим викликали поліцію;
свідок ОСОБА_6 , яка є невісткою позивача за первісним позовом, пояснила, що наприкінці 2009 року ОСОБА_4 сама вирішила, що їй не комфортно в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та за власною ініціативою виселилась з нього. Вказала, що остання переїхала жити до дочки на АДРЕСА_6 . Також ОСОБА_6 пояснила, що відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 ніколи не виганяв матір ОСОБА_4 із спірного будинку;
свідок ОСОБА_8 , яка є донькою ОСОБА_4 , вказала, що років 5 назад її мати проживала разом з батьком та братом у будинку АДРЕСА_5 . Після того, як відповідачі за первісним позовом вигнали ОСОБА_4 з будинку, вона забрала останню на проживання до себе. Також пояснила, що ОСОБА_4 наразі проживає у будинку зі зручностями, де здійснюється постачання природного газу на опалення приміщення, підігрів води та приготування їжі;
свідок ОСОБА_7 в засіданні суду пояснив, що позивача за первісним позовом ОСОБА_4 він не бачить років 10-11 за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до Акту від 13 червня 2018 року, складеного комісією в складі працівників ТОВ КК «КомЕнерго-Житомир»: юрисконсульта Адамович А.О., інженера ОСОБА_11 , представника ОСОБА_12 , на підставі свідчень сусідів: ОСОБА_13 , ОСОБА_7 , - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_7 , однак за даною адресою не проживає протягом 10 років (а.с.105).
Встановивши, що ОСОБА_4 не довела факт примусового виселення її з будинку АДРЕСА_5 , остання не проживає у ньому без поважних причин понад 1 рік, а інша домовленість між сторонами щодо права користування житлом відсутня, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_4 втратила право користування будинком АДРЕСА_5 , у зв'язку з чим у задоволенні первісного позову слід відмовити, а зустрічний - задовольнити.
Такий висновок суду є правильним, відповідає встановленим судом обставинам справи та нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
ОСОБА_4 не надала суду достатніх доказів на підтвердження обставин виселення її з житла поза її волею, перешкоджання їй у користуванні будинком, а також не спростувала обставин зустрічного позову щодо відсутності її у житлі без поважних причин понад один рік. У зв'язку з цим доводи апеляційної скарги щодо порушення її житлових прав є безпідставними.
Окрім того, в суді апеляційної інстанції позивачка уточнила, що не проживає у будинку близько шести років внаслідок протиправних дій її колишнього чоловіка ОСОБА_3 .
Однак, доказів, що протягом цього часу вона зверталась до відповідних органів з приводу таких дій відповідача, позивачка суду не надала.
Наданий нею витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не може бути підставою для задоволення її позову, оскільки кримінальне провадження №12018060020003177 щодо неправомірних дій ОСОБА_3 відносно своєї колишньої дружини ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ст. 356 КК України, порушено 04.08.2018 за її заявою від 31.07.2018, тобто напередодні звернення до суду. Окрім того, як встановлено в суді апеляційної інстанції, зазначене кримінальне провадження закрито постановою слідчого від 30.10.2018 у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_3 складу правопорушення (відповідну постанову було оглянуто під час апеляційного розгляду).
Надана позивачкою довідка про призначення субсидії не спростовує доводів зустрічного позову про не проживання ОСОБА_4 без поважних причин понад рік у будинку.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції правильно врахував наявність іншого житла у користуванні ОСОБА_4 , придатного для проживання, що підтвердила в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 - дочка позивачки.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень (рішення у справі Проніна проти України).
Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні.
Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 15 лютого 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений 20 вересня 2021 року.