Справа № 759/15599/18 Головуючий 1 інстанція- Притула Н.Г.
Провадження № 22-ц/824/9003/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І.
іменем України
16 вересня 2021 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Савченка С.І.,
суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,
за участю секретаря Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Головного управління Національної поліції у м.Києві на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 02 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м.Києві, третя особа Головне управління державної казначейської служби України у м.Києві про відшкодування моральної шкоди,-
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернуласядо суду із вказаним позовом,який мотивувала тим, що із 23 березня 1992 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ України на різних посадах. Службові обов'язки виконувала сумлінно, за що неодноразово заохочувалася подяками та нагородами МВС України. Вона самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_2 1996 року народження, яка навчається на денній формі навчання у вищому навчальному закладі. На її утриманні знаходилася 88-річна матір, яка померла.
06 листопада 2015 року у зв'язку з реорганізацією системи Міністерства внутрішніх справ України її було звільнено за скороченням штатів з посади начальника циклу технічної підготовки Київського училища професійної підготовки працівників поліції ГУ МВС України в м.Києві та запропоновано рівнозначну посаду в Національній поліції України, на яку її призначено наказом Головного управління Національної поліції в м.Києві від 07 листопада 2015 року.
Вказувала, що в січні 2016 року, після повідомлення її про направлення на проходження атестації, яка мала бути проведена не раніше 07 листопада 2016 року, у неї різко погіршилось самопочуття, з'явився сильний головний біль, запаморочення, виникли сильні душевні переживання, в результаті чого вона звернулась до лікаря. Із 11 по 28 січня 2016 року вона перебувала в лікарні на стаціонарному лікуванні, однак керівництво тренінгового центру № 2 ГУНП у м.Києві наполягало на проходженні співбесіди з атестаційною комісією, наголосивши, що у випадку неявки її буде звільнено без пояснення причин. Через довготривале перебування у стані стресу її лікування було продовжене у стаціонарі із 29 січня по 10 лютого 2016 року, а із 11 лютого по 24 люте 2016 року вона перебувала на амбулаторному лікуванні. 29 лютого 2016 року вона отримала інформацію від
- 2 -
інспектора відділу кадрового забезпечення тренінгового центру № 2 ГУНП у м.Києві про своє звільнення, піся чого стан її здоров'я ще більше погіршився. Зазначає, що в атестаційному листі від 14 грудня 2015 року зазначена недостовірна інформація, якою принижено її честь та гідність та завдано моральної шкоди. Вона перебувала у сильному депресивному стані, втратила апетит, зверталась до лікаря. Для необхідності лікування, та в зв'язку з відсутністю коштів позивач вимушена була позичати грошові кошти. Ці обставини змусили позивача докладати значних зусиль для організації свого життя, шукати кошти необхідні для забезпечення її сім'ї. Все зазначене призвело до моральних страждань, значного погіршення здоров'я, спричинило порушення нормальних життєвих зв'язків та породило невпевненість у майбутньому.
Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 14 листопада 2016 року у справі № 826/5209/16 визнано протиправним та скасовано наказ про її звільнення. Рішення було виконано, проте її поновлено на посаді лише з 01 березня 2017 року, а не з 15 листопада 2016 року. Вказане також відобразилось на стані її здоров'я, призвело до звернення до лікаря та амбулаторного лікування в період із 14 по 23 квітня 2017 року, а потім стаціонарного лікування до 07 червня 2017 року. В подальшому, пройшовши тривалий курс лікування та обстеження було прийнято рішення щодо її непридатності до служби в поліції і 10 липня 2017 року через хворобу її звільнено зі служби в поліції. Після звільнення і проведеного лікування їй було встановлено другу групу інвалідності, яка пов'язана зі службою в поліції. В даний час вона не може вести нормальний спосіб життя через серйозні проблеми зі здоров'ям та моральні страждання. У неї відсутній здоровий сон, порушилась душевна рівновага, порушилися зв'язки з оточуючими, стало неможливо продовжувати активний спосіб життя, вона не може належним чином піклуватися про доньку, забезпечувати їй спокійне життя. Посилаючисть на ст.56 Конституції України, ст.ст.1166, 1173 ЦК України просила стягнути з відповідача на її користь завдану моральну шкоду розмірі 600000 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 02 листопада 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто із Головного управління національної поліції в м.Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 50000 грн. Вирішено питання про судові витрати.
Не погоджуючись із рішенням, позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким її вимоги задоволити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована неврахуванням судом того факту, що вона підтвердила належними доказами, а відповідач не спростував факт проведення ним незаконної атестації та звільнення, що порушило її законні права та призвело до моральних страждань і подальшої інвалідності. Вважає, що визначений судом розмір моральної шкоди 50000 грн. не обгрунтовано належним чином, а тому він не може бути справедливим і не відповідає ступеню її моральних страждань. Вважає, що саме відповідач винен у смерті її матері, оскільки його неправомірні дії позбавили її можливості забезпечити її відповідним доглядом, привели до її інвалідності та втрати можливості і бажання продовжувати службу, позбавили її звичного ритму життя. Судом не було враховано характер і обсяг її душевних та психічних страждань, яких вона зазнала, характеру немайнових втрат, їх тривалість, вимушеність змін в життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення її попереднього стану. Вказує, що лише судовий експерт, який володіє спеціальними знаннями може об'єктивно та справедливо визначити розмір грошової компенсації за завдані страждання та моральну шкоду. А тому, сума моральної шкоди, яка була визначена судовим експертом у судовому висновку від 19 червня 2019 року №13232/19-61 у розмірі 108 мінімальних заробітних плат,
- 3 -
повиння була бути врахована судом, оскільки розрахунок моральної шкоди був здійснений на підставі офіційної методи в Україні, та яка визнана единою державною, оскільки саме судовий експерт і тільки він володіє спеціальними пізнаннями в цій області знань. Відхиляючи даний висновок суд належно це не мотивував. В матеріалах судової справи наявні її клопотання щодо стягнення з відповідача витрат на надання правової допомоги адвокатом зареєстроване під №117549 та клопотання про долучення документів до матеріалів справи зареєстроване під №117551 подані до суду 28 листопада 2019 року, які взагалі були залишені судом без уваги, чим було порушено ст. 137 ЦПК України та її права.
ВідповідачГоловне управління національної поліції в м.Києві подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що спірніправовідносини в даній справі є трудовими, а не деліктними і в трудових відносинах поновлення прав відбувається шляхом поновлення на посаді і виплати вимушеного прогулу, що є компенсацією, яка покликана відшкодувати шкоду заподіяну незаконним звільненням. Водночас чинне законодавство не передбачає відшкодування шкоди за незаконне звільнення, а тому відсутні підстави для подвійного відшкодування шкоди. З огляду на те, що поновлення позивачки на роботі було предметом розгляду в інших судах, то підстави для відшкодування моральної шкоди, пов'язаної із її атестацією і звільненням відсутні. Вказує, що під час атестування і розгляду характеристик відсутній факт поширення інформації щодо позивачки, оскільки всі відомості в процесі атестування є службовими, а сама атестація проводилась комісіями, до складу яких входили працівники ГУНП. Окрім того, особа може вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди, якщо таке її право передбачено нормативно-правовими актами, що регулюють спірні правовідносини (п.2 постанови Пленуму Верховному Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)». Однак, законодавством не передбачено можливості відшкодування моральної шкоди заподіяної атестацією, звільненням зі служби та спорів повязаних з проходженням публічної служби. Відповідно до положень ст.1174 ЦК України обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна (правова позиція Верховного Суду України в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16). Підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст.1174 ЦК України, є наявність шкоди, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою, і відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Вважає, що відсутні підстави для стягнення шкоди з відповідача за відсутності належних і допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв'язку між діями та наслідками, а тому позов є безпідставним і необгрунтованим.
Позивачка ОСОБА_3 подала відзив на апеляційну скаргу ГУ НП в м.Києві, в якому заперечила проти доводів відповідача щодо відсутності пдстав для стягнення моральної шкоди і вказала, що поновлення її на роботі та стягнення заробітку за час прогулу не пов'язане із компенсацією їй моральної шкоди і не поглинається цим фактом, просила у задоволенні апеляційної скарги ГУ НП у м.Києві відмовити, а її скаргу задоволити.
Третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у м.Києві подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , де вказала, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно задоволив позов частково з урахуванням наданих доказів та їх оцінки, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків
- 4 -
суду.
ГУ НП в м.Києві правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалося.
В суді апеляційної інстанції позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Фернега І.В. подану апеляційну скаргу підтримали, просили задоволити та скасувати рішення Шевченківського районного суду м.Києва як незаконне, проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечували.
Відповідач ГУ НП в м.Києві належним чином повідомлений про час розгляду справи, що стверджується направленими згідно ч.6 ст.128 ЦПК України на його електронну адресу та на електронну адресу представника ОСОБА_4 , вказану нею у апеляційній скарзі, судовими повістками і повідомленням про їх доставлення, до суду не з'явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що обидві апеляційні скарги не підлягають до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки наявністю передбачених законом підстав для стягнення на користь позивачки моральної шкоди. При цьому суд виходив з того, що позивачкою підтверджено факт порушення її законних прав, яке полягало в незаконному проведенні атестації і подальшому звільненні з роботи, що призвело до моральних страждань, втрати нею нормальних життєвих зв'язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя.
При визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнала позивач, характер немайнових втрат, зокрема, ураховано тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих відносинах, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і визначив суму компенсації в розмірі 50000 грн.
Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Згідно ч.1 ст.15, ч.ч.1-2 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі у спосіб відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до положень ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст.2371 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За змістом даної норми підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних
- 5 -
страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) судам роз'яснено, що згідно ст.2371 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст.2371 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, що доведено преюдиційним судовим рішенням в адміністративній справі і згідно з ч.4 ст.82 ЦПК України не підлягає доведенню, відшкодування моральної шкоди на підставі ст.2371 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 та у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц.
Відповідно до положень ст.23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно роз'яснень п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, ураховуються стан здоров'я потерпілого,
- 6 -
тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих відносинах, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачка проходила службу в органах внутрішніх справ України із 23 березня 1992 року.
06 листопада 2015 року у зв'язку з реорганізацією системи Міністерства внутрішніх справ України її було звільнено за скороченням штатів з посади начальника циклу технічної підготовки Київського училища професійної підготовки працівників поліції ГУ МВС України в м.Києві.
Наказом Головного управління Національної поліції у м.Києві № 71 о/с від 07 листопада 2015 року ОСОБА_1 (С-617065), яка мала спеціальне звання «підполковник міліції», відповідно до пунктів 9 та 12 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» у порядку переатестування призначено старшим інспектором тренінгового центру № 2, присвоївши їй спеціальне звання «підполковник поліції».
У грудні 2015 року проведено атестацію позивачки і атестаційна комісія 18 січня 2016 року прийшла до висновку, оформленого протоколом ОПН №15.00000810.0006686 від 18 січня 2016 року, що ОСОБА_1 займаній посаді не відповідає, підлягає звільненню зі служби в поліції через службову невідповідність.
Наказом Головного управління Національної поліції у м.Києві № 181 о/с від 29 лютого 2016 року підполковника поліції ОСОБА_1 , старшого інспектора тренінгового центру № 2 зі служби в поліції звільнено з посади через службову невідповідність згідно з п.5 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію».
Позивачка не погодилась із звільненням та звернулась до суду.
Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 14 листопада 2016 року, яка набрала законої сили, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення (висновок) атестаційної комісії № 4 ГУ НП у м.Києві від 18 січня 2016 року в частині невідповідності ОСОБА_1 займаній посаді та необхідності її звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність, а також визнано протиправним та скасовано наказ ГУ НП у м.Києві № 181 о/с від 29 лютого 2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції через службову невідповідність. Поновлено ОСОБА_1 на службу в ГУ НП у м.Києві, стягнуто з ГУ НП у м.Києві на користь ОСОБА_1 середньомісячне грошове утримання за час вимушеного прогулу за період з 01 березня по 14 листопада 2016 року у розмірі 56332,50 грн.
При розгляді справи про поновлення на службі адміністративний суд дійшов до висновку, що проведення атестування позивачки не відповідає вимогам Закону України «Про Національну поліцію», проведено з порушеннями, а протокол засідання атестаційної комісії та висновок (рішення) комісії не містять будь-яких відомостей про те, яким саме вимогам, що пред'являються до особи, яка перебуває на посаді, яку обіймав позивачка, вона не відповідає та у чому саме проявляється така невідповідність, а протокол атестаційної комісії ОПН №15.00000810.0006686 від 18 січня 2016 року складений неповноважним складом комісії.
Наказом ГУ НП у м.Києві № 1015 о/с від 28 грудня 2016 року ОСОБА_1 поновлено на посаді з 01 березня 2016 року.
В подальшому військово-лікарська комісія прийшла до висновку, що ОСОБА_1 непридатна до служби в поліції, що підтверджується Свідоцтвом про хворобу № 930у від 15 червня 2017 року.
Наказом № 697 о/с від 05 липня 2017 року позивачку з 10 липня 2017 року звільнено
- 7 -
зі служби в поліції згідно з п.2 (через хворобу) ч.1 ст.77 Закону України «Про національну поліцію».
11 грудня 2017 року ОСОБА_1 встановлена друга група інвалідності терміном до 11 грудня 2018 року, захворювання пов'язане з проходженням служби в поліції.
Також, судом встановлено, що позивачкою підтверджено факт порушення її законних прав, яке полягало в незаконному проведенні атестації та подальшому звільненні з роботи, що призвело до її моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя.
За таких обставин, з огляду на доведеність факту заподіяння позивачці моральної шкоди з боку відповідача, суд обгрунтовано задоволив позов частково, стягнувши моральну шкоду в розмірі 50000 грн.
При визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд врахував характер та обсяг страждань, яких зазнала позивачка, та характер немайнових втрат, зокрема, урахував тяжкість вимушених змін у її житі, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, вимоги розумності і справедливості та обгрунтовано визначив суму компенсації в розмірі 50000 грн.
Колегія суддів погоджується з такимим висновками суду і вважає їх правильними.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що визначений судом розмір моральної шкоди 50000 грн. не обгрунтовано належним чином, а тому він не може бути справедливим і не відповідає ступеню її моральних страждань, а судом не було враховано характер і обсяг її душевних та психічних страждань, яких вона зазнала, характеру немайнових втрат, їх тривалість, вимушеність змін в життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення її попереднього стану, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.
При визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд згідно приписів ст.23 ЦК України та ст.2371 КЗпП України вірно врахував характер та обсяг страждань, яких зазнала позивачка, та характер немайнових втрат, зокрема, урахував тяжкість вимушених змін у її житі, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, вимоги розумності і справедливості таобгрунтовано визначив суму компенсації в розмірі 50000 грн.
Дана сума на думку колегії суддів відповідає обставинам справи та вимогам закону і є справедливою та розумною.
Відхиляючи наведені доводи, колегія суддів враховує, що при визначенні розміру відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (правова позиція Верховного Суду у постанові від від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц п.90).
Отже, з огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, де з огляду на незаконність звільнення стягнуто з ГУ НП в Харківській області на користь позивача 2000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 490/219/17-ц, де з огляду на незаконність звільнення стягнуто з ГУ НП в Миколаївській області на користь позивача 5000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Доводи апеляційної скарги позивачки про те, що у справі була проведена судова експертизи, згідно висновку якої № 13232/19-61 від 19 червня 2019 року, визначено завдання моральної шкоди позивачці у розмірі 108 мінімальних заробітних плат, а тому саме даний
- 8 -
розмір підлягає стягненню не грунтуєтся на матеріалах справи та приписах процесуального закону.
Відповідно до приписів цивільного процесуального закону докази у процесі мають відповідати певним критеріям. Зокрема докази мають бути належними, тобто такими, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст.77 ЦПК), допустимими, тобто такими, що підтверджують певні обставини справи, які за законом не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст.79 ЦПК), достовірними, тобто такими, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи(ст.79 ЦПК) та достатніми, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування(ст.80 ЦПК).
Встановлено, що у справі проведена судово-психологічна експертиза, згідно висновку якої №13232/19-61 від 19 червня 2019 року, складеного експертом КНДІСЕ ситуація, пов'язана з незаконним звільненням ОСОБА_1 , є психотравмуючою для неї та такою, що викликала в неї суттєві психологічні страждання. Орієнтовний еквівалент грошової компенсації завданої ОСОБА_1 моральної шкоди в результаті ситуації, що досліджується за справою, складатиме 108 мінімальних заробітних плат, установлених на момент розгляду справи судом.
Тобто експертом визначено лише орієнтовний еквівалент грошової компенсації завданої ОСОБА_1 моральної шкоди. Тобто, даний розмір носить оціночний характер.
Згідно ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст.110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими ст.89 цього Кодексу.
Отже, даний висновок не є обов'язковим і має оцінюватися за загальними правилами оцінки доказів у їхсукупності, що судом і було зроблено.
Відхиляючи дані доводи, колегія суддів погоджується з тим, що при ухваленні рішення суд суд належно не мотивував відхилення висновку судової експертизи №13232/19-61 від 19 червня 2019 року, яким визначено завдання моральної шкоди позивачці у розмірі 108 мінімальних заробітних плат, що свідчить про порушення норм процесуального права (ст.110 ЦПК України).
Проте відповідно до ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни судового рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Аналогічні роз'яснення містить п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», згідно якого порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, порушення вимог ст.59 ЦПК щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (ст.60 ЦПК), порушення вимог ст.215 ЦПКщодо змісту рішення суду тощо.
Наведені скаржницею ОСОБА_1 в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду щодо правильності визначеного судом розміру завданої моральної шкоди, а відтак підстави для скасування чи зміни рішення відсутні з цих підстав відсутні.
Доводи апеляційної скарги позивачки про нерахування судом при визначенні розміру
- 9 -
моральної шкоди того факту, що відповідач винен у смерті матері позивачки, оскільки його неправомірні дії позбавили позивачку можливості забезпечити матір відповідним доглядом, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Посилаючись на вказані обставини відповідачка всупереч положенням ч.3 ст.12 ЦПК ст.81 ЦПК України, які покладають на сторону обов'язок довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не надала ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції належних, допустимих та достатніх доказів, у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які б підтверджували, що між її звільненням зі служби та смертю матері наявний причинно-наслідковий зв'язок.
Це ж стосується доводів про те, що неправомірні дії відповідача привели до її інвалідності, які є безпідставними. У справі відсутні докази про причинно-наслідковий зв'язок між звільненням позивачки і встановленням їй інвалідності.
Наведені у скарзі аргументи про те, що в результаті незаконного звільнення вона не мала можливості утримувати та піклуватися про свою повнолітню доньку, яка навчалася, бездоказові, оскільки позивачка не надала доказів про це, зокрема що вона не могла піклуватися, а бо що це призвело до утиску прав її доньки, яка на час звільнення позивачки досягла 20 років.
Щодо доводів апеляційної скарги позивачки про наявність у матеріалах судової справи клопотань позивачки про стягнення з відповідача витрат на надання правової допомоги, які взагалі були залишені судом без уваги, чим було порушено ст. 137 ЦПК України та її права, то колегія суддів зазначає, що наведені обставини не є підставою для скасування судового рішення, а є підставою для ухвалння додаткового рішення відповідно до приписів ст.270 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги ГУНП у м.Києві про те, що спірні правовідносини в даній справі є трудовими, в яких поновлення прав відбувається шляхом поновлення на посаді і оплати вимушеного прогулу, що є компенсацією, яка покликана відшкодувати шкоду заподіяну незаконним звільненням, а чинне законодавство не передбачає відшкодування моральної шкоди за незаконне звільнення, а тому відсутні підстави для подвійного відшкодування шкоди колегія суддів відхиляє як необгрунтовані.
Стягнення середнього заробітку (середньомісячного грошового утримання) за час вимушеного прогулу за своїм змістом полягає у компенсації працівнику матеріальних втрат у зв'язку із неотриманням ним заробітку внаслідок незаконного звільнення.
Водночас, моральна шкода, відшкодування якої передбачено ст.2371 КЗпП України, за своїм змістом полягає у компенсації працівнику моральних страждань, порушення його нормальних життєвих зв'язків, що вимагає додаткових зусиль для організації свого життя, завданих внаслідок незаконного звільнення.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу і моральна шкода цеокремі види компенсаційних виплат, пов'язаних із порушенням трудових прав працівника, є різними за своїм змістом способами поновлення прав і не є тожними як помилково вважає відповідач.
Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12, де Верховний Суд України зазначив, що захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.
Це ж стосується доводів відповідача про те, що під час атестування і розгляду характеристик відсутній факт поширення інформації щодо позивачки, оскільки всі відомості
- 10 -
в процесі атестування є службовими, а сама атестація проводилась комісіями, до складу яких входили працівники ГУНП., які не спростовують висновків суду про наявність підстав дял відшкодування моральної шкоди.
Відхиляючи дані доводи, колегія суддів враховує, що позивачка перебувала у трудових відносинах саме з відповідачем, який і видав наказ про звільнення, а не з атестаційною комісією.
Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що особа може вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди, якщо таке її право передбачено нормативно-правовими актами, що регулюють спірні правовідносини, однак законодавством не передбачено можливості відшкодування моральної шкоди заподіяної атестацією, звільненням зі служби та спорів повязаних з проходженням публічної служби небгрунтовані.
Положення ст.2371 КЗпП України щодо відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин, поширюються в тому числі на спірні правовідносини щодо проходження публічної служби.
Така правова позиція сформована у цілому ряді постанов Верховного Суду у спорах з вимогами працівників до органів поліції про відшкодування моральної шкоди, зокрема: від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 490/219/17-ц та від 19 лютого 2020 року у справі № 591/4825/17. У вказаних постановах Верховний Суд зазначив, що за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, що доведено преюдиційним судовим рішенням в адміністративній справі і згідно з ч.4 ст.82 ЦПК України не підлягає доведенню, відшкодування моральної шкоди на підставі ст.2371 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
Доводи відповідача у скарзі про те, що згідно ст.1174 ЦК України обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна (правова позиція Верховного Суду України в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16), безпідставні, оскільки спірні правовідносини виникли між сторонами у зв'язку із проходженням публічної служби і не носять деліктного характеру, а тому відшкодовувати моральну шкоду має саме відповідач.
Це ж стосується доводів скарги про відсутність підстав для стягнення шкоди з відповідача за відсутності належних і допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв'язку між діями та наслідками, які колегія відхиляє х викладених вище підстав. Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 14 листопада 2016 року, яка набрала законої сили, визнано протиправним та скасовано рішення (висновок) атестаційної комісії № 4 ГУ НП у м.Києві від 18 січня 2016 року в частині невідповідності ОСОБА_1 займаній посаді та наказ ГУ НП у м.Києві № 181 о/с від 29 лютого 2016 року в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції через службову невідповідність та поновлено ОСОБА_1 на службу в ГУ НП у м.Києві,
При розгляді справи про поновлення на службі адміністративний суд дійшов до висновку, що проведення атестування позивачки не відповідає вимогам Закону України «Про Національну поліцію», проведено з порушеннями, а протокол засідання атестаційної комісії та висновок (рішення) комісії не містять будь-яких відомостей про те, яким саме вимогам, що пред'являються до особи, яка перебуває на посаді, яку обіймала позивачка, вона не відповідає та у чому саме проявляється така невідповідність, а протокол атестаційної комісії ОПН №15.00000810.0006686 від 18 січня 2016 року складений неповноважним складом комісії.
Наведене переконливо доводить винність відповідача у незаконному звільненні позивачки.
- 11 -
Даючи оцінку доводам сторін, викладеним у апеляційних скаргах та відзивах, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.
Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Національної поліції у м.Києві залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 02 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий
Судді: