справа № 753/2195/20 головуючий у суді І інстанції Коренюк А.М.
провадження № 22-ц/824/10331/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
13 вересня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А.,
з участю секретаря Мариненко Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав, встановлення опіки над малолітньої особою, призначення опікуна та стягнення аліментів на утримання дитини,-
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав, встановлення опіки над малолітньої особою, призначення опікуна та стягнення аліментів на утримання дитини. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є двоюрідною бабою малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На час народження ОСОБА_3 його мати ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі не перебувала. Реєстрація народження ОСОБА_3 , його по батькові проводалась Відділом державної реєстраціїх актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві відповідно до ч.1 ст. 135 СК України, тобто відомості про батька дитини записані за вказівною матері такої дитини. ОСОБА_3 разом з матір'ю та рідною бабою ОСОБА_6 проживав у квартирі АДРЕСА_1 . Періодично у квартирі проживав і ОСОБА_2 , коли приїзжав до м. Києва на заробітки. ОСОБА_2 разом з матір'ю ОСОБА_7 зловживали спиртними напоями й належної уваги хлопчину не надавали. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 , матір ОСОБА_3 , -померла, на той час ОСОБА_3 було 6 років. Після смерті матері ОСОБА_8 залишив місце проживання дитини, дитиною не цікавився, матеріальної допомоги на його утримання не надавав та наразі не надає. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року визнано ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак, ОСОБА_2 свої батьківські обов'язки відносно сина ОСОБА_3 не виконує, має неврівноважений характер з низькою культурою взаємовідносин. ОСОБА_3 його побоюється, соромиться його і спілкуватися з ним не бажає, ховається від нього. Поведінка відповідача негативно відображається на психоемоційному стані дитини. Позивач вважає, що відповідач систематично вчиняє психологічне насильство над дитиною. У зв'язку із чим просилавідповідача позбавити батьківських прав, оскількивін не здатен забезпечити нормальні умови для проживання дитини, й бажання хлопчика залишитися проживати саме з нею. Між нею та ОСОБА_3 склались нормальні родинні відносини. Він її слухає та називає бабусею. Рідних дітей та онуків вона не має, ОСОБА_3 став для неї рідним. Вона належним чином виконувала обов'язки опікуна. Двокімнатна квартира, в якій вона з ОСОБА_3 проживає, має належні умови для проживання дитини. Оскільки нею ставилася вимога про позбавлення батьківських прав відповідача, за наслідками позбавлення відповідача батьківських прав просилапризначити опуку на ОСОБА_3 , а його опікуном призначити її, як особу, з якою дитина проживає, а також просилавирішити питання про стягнення з відповідача аліментів на утримання дитини, розмір яких визначити у прожитковому мінімумі для дитини відповідного віку до досягненням дитиною повноліття.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав, встановлення опіки над малолітньої особою, призначеня опікуна та стягнення аліментів на утримання дитини відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити своє ставлення до виховання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Покладено на орган опіки та піклування Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов'язків щодо сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_9 а подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю. При цьому зазначає, що ОСОБА_2 свої батьківські обов'язки відносно сина ОСОБА_3 не виконує і не виконуватиме надалі, має неврівноважений характер з низькою культурою взаємовідносин, вчиняє над дитиною жорстоке психологічне насильство, що відображається на психічному стані та емоціях ОСОБА_3 . Апелянт вражає, що суд першої інстанції не врахував даних наведених Київським міським центром соціальних служб у листі - повідомленні від 23.04.2021 року № 051/039-179, що ОСОБА_2 не може створити безпечного середовища для дитини та належних умов для її повноцінного розвитку та виховання. Суд, також, належним чином не врахував думку малолітнього ОСОБА_3 , який вказав, що батько не піклується про нього, матеріально не утримує, він боїться його. Тому судом безпідставно не взято до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав. На думку позивача, рішення суду першої інстанції не відповідає якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
09 липня 2021 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , згідно якого відповідач просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. При цьому зазначає, що позивачка чинить перешкоди у реалізації його прав щодо дитини. Вказує, що не відмовляється від своїх батьківських прав та обов'язків, однак через неналежну поведінку позивачки не взмозі їх виконувати.
У судовому засіданні апелянт та її представник просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Відповідач, ОСОБА_2 , в судовому засіданні просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Представник Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації в судовому засіданні просила задовольнити апеляційну скаргу, оскільки вважає доцільним позбавити відповідача батьківських прав, враховуючи його поведінку.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що малолітній ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час розгляду справи має повних 11 років.
Реєстрація народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його по батькові Відділом державної реєстраціїх актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві проведена відповідно до ч.1 ст. 135 СК України, актовий запис № 2018 від 17 жовтня 2009 року, за вказівною матері такої дитини - ОСОБА_10 (т.1,а.с. 20).
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народжений від цивільних відносин ОСОБА_10 та відповідача.
ОСОБА_10 - матір ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 43 років, актовий запис № 45, проведений Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві (т.1, а.с. 26), на час смерті матері дитини ОСОБА_3 було 6 років.
Розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 26.04.2016 року № 227 «Про призначення опіки над малолітньою дитиною-сиротою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його житлом та майном» ОСОБА_1 призначено опікуном над малолітньою дитиною ОСОБА_3 (т.1, а.с. 30 ).
ОСОБА_6 - матір ОСОБА_10 за станом здоров'я належної уваги та утримання ОСОБА_3 не могла дати, внаслідок чого ОСОБА_1 взяла дитину проживати до себе.
Матір ОСОБА_10 ОСОБА_6 (баба ОСОБА_3 ) померла ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 64 років (т.1, а.с. 27).
З березня 2016 року ОСОБА_3 постійно проживає разом з ОСОБА_1 у двокімнатній квартирі АДРЕСА_2 , яка належить їй на праві власності.
У травні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про визнання його батьком ОСОБА_3 і рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено та визнано ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 55 - 58).
19 лютого 2019 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві повторно видано свідоцтво про народження ОСОБА_3 , де батьком ОСОБА_3 зазначено ОСОБА_2 (відповідача) (т.1, а.с. 59).
Відповідно до Розпорядження Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 16.09.2019 року «Про припинення опіки над малолітньою дитиною-сиротою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його житлом та майном» було припинено опіку над малолітньою дитиною-сиротою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , його житлом та майном у зв'язку із визнанням ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року (т.1, а.с. 61).
Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації листом від 20 вересня 2019 року № 40-А-465 повідомила позивача про те, що, враховуючи рішення засідання комісії з питань захисту прав дитини при Шевченківській районній в м. Києві державній адміністрації від 14 серпня 2019 року (протокол № 16), Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації не заперечує проти тимчасового влаштування малолітнього ОСОБА_3 у сім'ю ОСОБА_1 . Малолітній ОСОБА_3 буде знаходитися на повному утриманні ОСОБА_1 до вирішення питання влаштування дитини в сімейні форми виховання. За життя та здоров'я дитини ОСОБА_1 несе повну відповідальність (т.1, а.с. 62).
На час розгляду справи, судом першої інстанції, малолітній ОСОБА_3 проживає за місцем проживання ОСОБА_1 без відповідно встановленого статусу такої дитини щодо особи ОСОБА_1 , відповідно ОСОБА_1 не є законним представником малолітнього ОСОБА_3 .
Судом встановлено, що білологічним батьком малолітнього ОСОБА_3 є ОСОБА_2 , що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 грудня 2018 року, яке набуло чинності, відповідно відповідач вжив заходів до встановлення такого факту з метою забезпечення реалізації прав та обов'язків щодо дитини, зважаючи на те, що матір ОСОБА_3 померла.
Також, встановлено, що ОСОБА_2 з часу смерті матері дитини - ОСОБА_4 , приходив до нього, як додому, так й до школи, де навчається ОСОБА_3 , проте з боку позивачки ОСОБА_2 завжди чинилися та чиняться перешкоди щодо побачень батька з сином, що не заперечувалося сторонами.
Відповідач вказує, що він бажає та здатен забезпечувати дитину, він не припиняючи дії, вживає заходів до побачень із сином, проте такі побачення, зважаючи на заборони позивачки, відбуваються на вулиці щотижнево.
Поряд з цим, під час розгляду справи судом першої інстанції було також встановлено частково винну поведінку відповідача щодо здійснення своїх батьківських прав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як батько дитини наділений правом на виховання дитини, проте своє право з часу смерті матері дитини, а саме з лютого 2016 року не міг реалізувати з підстав невиправданої поведінки позивача. Водночас, зважаючи на особу відповідача, його частково винну поведінку, вважав за необхідне відповідно до правила п. 15 Постанови № 3 від 30.03.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», зважаючи на винятковий випадок за доведеної частково винної поведінки батька з урахуванням характеру такої поведінки, особи батька, а також інших обставин справи, відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Крім того, вважав, що оскільки відсутні підстави для позбавлення відповідача батьківських прав у зв'язку невиконанням своїх батьківських обов'язків, тому немає й підстав для встановлення опіки над малолітньої особою, яка, як встановлено судом має біологічного батька в особі відповідача ОСОБА_2 , який бажає забезпечувати дитину, піклуватися про нього, бути для нього батьком. Крім того, суд зазначав, що оскільки позивачка не є законним представником неповнолітнього ОСОБА_3 , то і стягнення аліментів, відповідно до ч.5 ст.183, ч.3 ст.184 СК України є неможливим.
Оцінюючи висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Так, відповідно до ч.ч. 2 і 3 ст. 51 Конституції України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За ч.ч.1 і 2 ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Практика Європейського суду з прав людини (зокрема, справа "Хант проти України" від 7 грудня 2006 року) свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини. Позбавлення батьківських прав має бути виправдане інтересами дитини, і тоді інтереси повинні мати переважний характер над інтересами батьків, між інтересами дитини та інтересами батьків має існувати справедлива рівновага.
Також у своїй практиці, зокрема у справі "М.С. проти України" Європейський суд з прав людини наголосив, що на сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
У пунктах 47-49 справи "Савіни проти України" Європейський суд з прав людини вказує, що право батьків і дітей бути поряд одне з одним становить основоположний складник сімейного життя, а розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин.
Згідно ч.1 ст.13 СК України частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.3 ЦК Українизагальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
За ч.ч.1-3 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
За ч.5 ст.19 СК України при розгляді судом спорів щодо позбавлення та поновлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (згідно із частиною четвертою статті 19 СК України). Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Згідно ч.6 ст.19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до ч.ч.2 і 3 СК Українибатьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
За ч.ч.1, 2 та 4 ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ч.1 ст.180 СК України).
Відповідно до ч.1 ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Згідно ч.1 ст.165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ч.ч.2 і 3 ст.171 СК України).
За абз.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про охорону дитинства" забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Відповідно до ч.1 ст.12 вказаного Закону виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
В абзацах 2 і 4 п.16 постанови Верховного Суду України №3 від 30.03.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" зазначено наступне: ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Відповідно до абзацу 6 вказаного пункту: якщо позов про позбавлення батьківських прав заявлений із декількох підстав, суди повинні перевіряти та обґрунтовувати в рішенні кожну з них.
Судом першої інстанції, встановлено, що тягар утримання дитини покладений на позивача як особу, у сім'ї якої проживає дитина, повноваження позивача щодо її опіки над малолітньою дитиною припинені. Відповідач є працезданою особою, проте матеріальної допомоги на утримання дитини не надає з часу смерті матері дитини, тобто з лютого 2016 року, проте ним вживалися заходи та наразі вживаються щодо надання такої допомоги, однак позивачка відмовилась від такої допомоги, що нею визнається, не бажаючи мати будь-які відносини з відповідачем, вважаючи, що тим самим захищає права дитини. Також відповідач, зважаючи на позицію позивачки, яка не бажала отримувати від нього допомогу, через пошту направляв двічі у 2017 та 2018 роках на новий рік дитині подарунки, також він придбав для сина транспортних засіб (електробайк), який не зміг вручити дитині, зважаючи на заборону позивачки, проте останній знаходиться у нього дома, що визнається та не спростовується стронами.
Отже, суд першої інстанції під час розгляду справи встановив, що позивачка чинила перешкоди відповідачу у реалізації його обов'язків та прав як батька щодо сина.
Поряд з цим, службою у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації надано висновок органу опіки й піклування Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 24 березня 2020 року за № 101-2359/03 про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , а також орган опіки й піклування вважає, що у разі позбавлення судом ОСОБА_2 батьківських прав орган опіки й піклування вносить до суду подання від 29 жовтня 2020 року за № 101-8489/02 про призначення ОСОБА_1 опікуном над малолітнім ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с. 206 - 208, т.2, а.с.131).
Згідно ч.ч. 4, 5 статті 19 Сімейного кодексу України визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
При цьому орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Водночас у частині 6 зазначеної статті визначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що висновок органу опіки та піклування є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини, зважаючи на встановлені обставни по справі.
Так, малолітній ОСОБА_3 має біологічного батька, який з часу смерті матері дитини вживає заходів для реалізації батьківських обов'язків та прав щодо дитини. Дитина тривалий час проживає з позивачем, вплив якої може мати місце на висловленні думки дитини щодо визначення місця її проживання. Батько дитини не був заслуханий органом опіки та піклування й таким органом не враховані й не надана оцінка про вжиті батьком дитини заходи щодо доведення батьківства, його намагання щодо реалізації батьківських обов'язків.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції вірно вважав висновок від 24 березня 2020 року недостатньо обґрунтованим, таким, що суперечить інтересам дитини, спрямований на нівелювання збереження зв'язків дитини із сім'єю - батьком, й суперечить прецедентній практиці Європейського Суду з прав людини щодо вирішення питання про права дитини у родині, оскільки матір ОСОБА_3 померла.
Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що малолітній ОСОБА_3 за наявного у нього біологічного батька проживає у позивача, який не має статусу опікуна, й позивач заперечує щодо того, щоб дитина проживала з батьком та була передана в сім'ю батька дитини. Натомість, рішення суду щодо визначення місця проживання такої дитини відсутнє.
При цьому, колегія суддів бере до уваги, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема, не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Натомість апеляційним судом встановлено, що відповідач не відмовився від батьківських прав та обов'язків щодо своєї дитини, у судовому порядку він довів своє батьківство щодо дитини, з лютого 2016 року захищає свої права щодо дитини з метою реалізації батьківських обов'язків, звертаючись до органів державної влади, їх посадових та службових осіб, що підтверджується його численними звереннями.
Отже, враховуючи наявні перешкоди з боку позивачки, відповідач був позбавлений у повноцінній реалізації батьківських прав та обов'язків щодо дитини.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Колегія суддів вважає, що позивачем, в порушення ст. 81 ЦПК України не надано доказів того, що позбавлення батьківських прав відповідача є доцільним та буде відповідати інтересам дитини.
Як вже зазначалось вище, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст.166 СК України).
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи позбавити цих прав.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Саме такий висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 13.03.2019 року у справі № 631/2406/15-ц.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що у матеріалах справи відсутні беззаперечні та достатні докази, які б свідчили про свідому негативну поведінку відповідача щодо ухилення від участі у вихованні дитини, про умисне і свідоме нехтування обов'язками батька, доказів того, що змінити його поведінку у кращу сторону неможливо, матеріали справи також не містять, тому, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку щодо відсутності підстав для застосування виключної міри та позбавлення відповідача батьківських прав, саме у зв'язку з ухиленням від виконання своїх батьківських обов'язків, як підстави для позбавлення батьківських прав визначеною позивачем у позові.
Поряд з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки підстав для позбавлення відповідача батьківських прав немає, тому відсутні підстави для встановлення опіки над малолітньої особою, яка має біологічного батька, що бажає забезпечувати та виховувати дитину, піклуватися про неї.
Також апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції, що оскільки позивач не є законним представником малолітньої дитини, яка наразі тимчасово проживає у її сім'ї без будь-яких правових підстав, тому відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги в частині неналежної протиправної поведінки відповідача по відношенню до дитини, яка на думку апелянта полягає у психологічному та фізичному тиску з боку батька, неадекватному та жорстокому поводженні батька з дитиною, що вбачається з доказів наданих позивачем, то апеляційний суд беручи до уваги предмет та підстави даного позову, позбавлений у даному випадку можливості дати їм належну правову оцінку, так як ці докази не входять у предмет доказування такої підстави, як ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, передбаченою п.2 ч.1 ст. 164 СК України, оскільки жорстоке поводження з дитиною є окремою самостійною підставою для позбавлення батьківських прав, яка передбачена п.3 ч.1 ст.164 СК України. Однак з такими вимогами до суду позивач не зверталася і підстави позову в ході розгляду справи не змінювала.
Отже, доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволені позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 28 квітня 2021 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
В.А. Нежура