справа № 760/15255/19 головуючий у суді І інстанції Кушнір С.І.
провадження № 22-ц/824/9289/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
13 вересня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А.,
з участю секретаря Мариненко Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 березня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики,-
У травні2019 року ОСОБА_1 а звернуласядо суду із позовом до відповідачата просила, враховуючи заяву про зменшення позовних вимог, стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошові кошти в розмірі 61 172,39 доларів США, з яких сума основного боргу становить 52 000 доларів США, проценти за користування позикою - 3 389,42 доларів США та три відсотки річних - 5 782,97 доларів США; стягнути з відповідача на її користь судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19 вересня 2015 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір позики, відповідно до якого відповідачу була надана та, останнім, отримана грошова сума в розмірі 54 000 грн., яку відповідач зобов'язалася повернути до 31 грудня 2015 року, що підтверджується власноруч написаною та підписаною відповідачем розпискою. 04.05.2016 р. позивачем було подано позовну заяву про стягнення боргу до Солом'янського районного суду міста Києва. Після відкриття провадження по справі, відповідач запевнила позивача про реальну можливість повернення боргу найближчим часом. Після чого, позивач вирішила надати відповідачу час для добровільного виконання зобов'язання. 01.11.2016 р. Солом'янським районним судом м. Києва було постановлено ухвалу про залишення позову без розгляду. Однак, після цього, відповідач знову почала уникати зустрічі з позивачем та весь час продовжувала обумовлені строки повернення боргу. 11.05.2019 р. відповідачем було повернуто частину боргу в розмірі 2000,00 доларів США. Однак, після повернення вказаної вище суми відповідач уникає зустрічі з позивачем, борг не повернуто в повному обсязі, тому позивач звернулась до суду за захистом свого порушеного права.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 19 березня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики відмовлено.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 а подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
При цьому, зазначає, що судом всупереч висновкам Верховного Суду відмовлено у задоволені позову у зв'язку зі спливом позовної давності без вирішення питання: чи були і ким порушені, не визнані права, свободи чи інтереси. Вважає, що судом не враховано, що договірні відносини між сторонами продовжувалися, строк виконання зобов'язання пролонгувався. Вказує, що до 20 травня 2019 року позивач не вважала, що її право порушувалося відповідачем, оскільки строки виконання переносилися за усною домовленістю.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзиву до суду не надходило.
В судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовольнити.
Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з'явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, щовідповідно до розписки від 19.09.2015, ОСОБА_2 взяла в борг грошові кошти в сумі 54 000,00 дол. США у ОСОБА_1 і зобов'язалась їх повернути до 31.12.2015 року.
Позивач звернулася до суду, та посилається на те, що після настання строку повернення позики, відповідач свої зобов'язання по поверненню отриманих грошових коштів не виконала, чим порушує права позивача, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовну заяву подано з пропуском строку позовної давності.
Оцінюючи висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).
За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (статті 1047 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Судом встановлено, що відповідно до розписки від 19.09.2015 р., ОСОБА_2 взяла в борг грошові кошти в сумі 54 000,00 дол. США у ОСОБА_1 і зобов'язалась їх повернути до 31.12.2015 р..
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 02.07.2017 року у справі №6-79цс14, відповідно до норм 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
У вказаній постанові Верховний Суд України також зазначив, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що 19 вересня 2015 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, що підтверджується власноруч написаною відповідачем розпискою, сторонидійшли згоди щодо істотних умов договору та взяли на себе зобов'язання щодо виконання даного договору.
Уклавши договір позики на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов'язання виконувати умови, які були в ньому закріплені.
На підтвердження свого права на пред'явлення вимоги до відповідача про повернення грошових коштів, отриманих у позику, представником позивача надано суду оригінал розписки, що свідчать про отримання 19 вересня 2015 року відповідачем грошових коштів та їх повернення.
Отже, доводи апеляційної скарги в частині відсутності в рішенні суду висновків щодо встановлення наявності порушеного права у позивача, яке підлягає обов'язковому встановленню у разі відмови в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності є необґрунтованими.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду з позовом, сторона позивача посилається на те, що після настання строку повернення позики, відповідач свої зобов'язання по поверненню отриманих грошових коштів не виконала, чим порушує права позивача, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦПК України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Згідно розписки від 19 вересня 2015, сторони встановили строк дії позики - до 31 грудня 2015.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності до ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно із ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом вірно встановлено, що між сторонами укладено договір позики, відповідач отримавши кошти визначені у розписці свої зобов'язання за договором не виконав, грошові кошти у визначений строк не повернув.
Будь - яких доказів виконання зобов'язання чи заперечень щодо отримання зазначених у позові коштів матеріали справи не містять.
А відтак, доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не з'ясовано питання про порушення права позивача, за захистом якого той звернувся до суду, є безпідставними.
Натомість, представником відповідача під час розгляду справи було подано заяву про застосування строків позовної давності.
Оцінюючи висновки суду першої інстанції в цій частині колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідності до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Проте, відповідно до ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Згідност. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Правила переривання перебігу позовної давності суд застосовує незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу.
Судом встановлено, що 04.05.2016 року позивач звернулась до Солом'янського районного суду м. Києва з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просила стягнути борг за розпискою від 19.09.2015 в сумі 54 000,00 дол. США, а також інфляційні втрати та 3 % відсотки річних.
Пред'явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме з цією процесуальною дією пов'язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.
Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.
Відповідно до статті 265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
Ухвалою суду від 01.11.2016 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики залишено без розгляду.
Враховуючи вищевикладене, пред'явлення позову позивачем 04.05.2016 р.року, який був залишений судом без розгляду, не зупинив перебігу позовної давності, а отже висновки суду першої інстанції в цій частині є цілком законними та обґрунтованими.
Крім того, переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
Строк виконання зобов'язання за розпискою встановлений до 31 грудня 2015 року, після спливу цього строку у позивача виникло право звернення до суду за захистом свого порушеного права, враховуючи загальний трирічний строк позовної давності, таке право позивач могла реалізувати до 31 грудня 2018 року.
Таким чином, строк позовної давності сплив 31.12.2018р., запис у розписці від 11.05.2019 про часткове повернення боргу не може бути підставою для переривання перебігу строку позовної давності, оскільки вчинений поза межами трирічного строку.
А тому, отриманняОСОБА_1 11 травня 2019 року 2000,00 дол. США в рахунок повернення боргу, також не свідчить про переривання строку позовної давності у зв'язку з визнанням відповідачем свого боргу.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції в цій частині є цілком законними.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також, враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Отже, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції не встановив будь-яких доказів, які б свідчили про поважність пропуску строку позовної давності, або про наявність підстав для переривання строку позовної давності.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики, у зв'язку зі спливом строку позовної давності є вірними, доведеними та обгрунтованими.
Ухвалюючи рішення колегія суддів, крім іншого, приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволені позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Отже, доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 19 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
В.А. Нежура