Справа № 186/403/21
Провадження номер № 2/0186/227/21
20 вересня 2021 року Першотравенський міський суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді: Демиденко С.М.
секретар: Кобка Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Першотравенську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності, визнання права власності у порядку спадкування,
ОСОБА_1 звернулася до Першотравенського міського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа Перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, про визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності, визнання права власності у порядку спадкування.
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , брат позивачки та чоловік відповідачки.
Після його смерті відкрилась спадщина, яка складалась із квартири АДРЕСА_1 .
17 січня 2020 року державний нотаріус Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області видав позивачу свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно якого спадкоємцями майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 є його рідна сестра, ОСОБА_1 в розмірі 1/2 частки спадкового майна, у тому числі з урахуванням 1/2 частки у спадщині, від якої відмовився спадкоємець першої черги, син померлого ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 , спадщина, на яку у вказаних частках видано свідоцтво, складається з: ѕ часток квартири АДРЕСА_2 . Вказана частина квартири належала померлому спадкодавцю, ОСОБА_3 , на підставі: 1/ 2 частка - договору купівлі- продажу, зареєстрованого 11 листопада 1999 року Придніпровською товарною біржею, який 17.11.1999 року КП «Павлоградське МБТІ» зареєстровано у реєстрову книгу за номером 11-130, 1/4 частка - договору міни, посвідченого 16 липня 2008 року приватним нотаріусом Першотравенського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мініною С.Я. за реєстровим № 3424, який було 21 серпня 2008 року зареєстровано КП «Павлоградське МБТІ» в реєстрі прав власності на нерухоме майно за номером запису 130 в книзі 11 відповідно даних витягу про реєстрацію права власності на нерухому майно, виданого КП «Павлоградське МБТІ» за номером 190076891 (реєстраційний номер 23422262). Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку вищевказаного спадкового майна видано Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області на ім'я ОСОБА_1 . Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку вищевказаного спадкового майна Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області 16 жовтня 2018 року за реєстровим номером 1-2420 було видано на ім'я ОСОБА_2 . На 1/4 частку вищевказаної квартири 16 жовтня 2018 року Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області за реєстровим номером 1-2419 на ім'я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності. Право власності на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 підлягає державній реєстрації. Спадкова справа №298/2018, зареєстровано в реєстрі за № 1-85.
З вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом від 17 січня 2020 року слідує, що спадкодавцю на момент смерті належала квартира АДРЕСА_2 на праві власності: 1/2 частина квартири на підставі договору купівлі-продажу від 11 листопада 1999 року, 1/2 частина на підставі договору міни від 16 липня 2008 року, що також підтверджується повідомленням КП «Павлоградське МБТІ» виданого Першій Павлоградській державній нотаріальній конторі від 27.07.2018 року.
Державний нотаріус Першої Павлоградської державної нотаріальної контори 16 жовтня 2018 року при видачі ОСОБА_2 , дружині померлого чоловіка ОСОБА_3 свідоцтва про право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 виходив з того, що 1/2 частина квартири по АДРЕСА_3 придбана на підставі договору міни від 16 липня 2008 року, у період шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя і дружина померлого має право на 1/2 частку у такому майні.
ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 з 17 грудня 2005 року по день його смерті.
На час укладення шлюбу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі- продажу від 11 листопада 1999 року належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_2 , інша 1/2 частина квартири належала ОСОБА_5 (донька позивача та племінниця померлого ОСОБА_3 ).
Також ОСОБА_3 з 1998 року, до укладення шлюбу, належала на праві власності однокімнатна квартира АДРЕСА_4 .
16 липня 2008 року, у період шлюбу, ОСОБА_3 , уклав договір міни належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_4 з ОСОБА_5 на належну їй на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , після вказаного договору міни ОСОБА_3 став одноособовим власником квартири АДРЕСА_2 .
Отже, ОСОБА_3 за договором міни продав належну йому квартиру на праві приватної власності по АДРЕСА_5 та купив в рахунок такої міни 1/2 частину квартири по АДРЕСА_3 , тобто ОСОБА_3 придбав у період шлюбу частину квартири, але за рахунок продажу власного майна, придбаного до шлюбу, тому вказане майно не може бути об'єктом спільного сумісного майна подружжя.
Таким, чином, свідоцтво про право власності на 1/4 частину квартири по АДРЕСА_3 , видане Першою Павлоградською державною нотаріальною контрою на ім'я ОСОБА_2 є недійсним, оскільки не відповідає вимогам закону.
Спадщина: квартира АДРЕСА_2 , яка належала померлому спадкодавцю ОСОБА_3 , підлягає поділу між спадкоємцями позивачем та відповідачем у рівних частках по 1/2 частини вказаного майна.
Отже, свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 17 січня 2020 року на ім'я ОСОБА_1 на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 та свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 16 жовтня 2018 року ім'я ОСОБА_2 є недійсними.
Просить суд визнати недійсним свідоцтво про право власності від 16 жовтня 2018 року на 1/4 частку квартири АДРЕСА_2 видане на ім'я ОСОБА_2 ; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 жовтня 2018 року на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 видане на ім'я ОСОБА_2 ; визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 17 січня 2018 року на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 видане на ім'я ОСОБА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 ; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .
В судовому засіданні позивач та її представник адвокат Меркулова Т.П., позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав зазначених в позовній заяві. В подальшому надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, позов просять задовольнити.
Відповідач у справі ОСОБА_2 , надала суду відзив на позовну заву згідно якого прохає суд в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Відзив відповідач обґрунтовує тим, що з січня 1998 року по день укладання шлюбу 17.12.2005 року вона проживала з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, и вони вели спільне господарство, піклувались один про одного, мали спільний бюджет та побут, підтримували шлюбні стосунки. У 1998 році за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_4 .
Позивач ОСОБА_1 надала відповідь на відзив в якому зазначила, що вона не погоджується з доводами відповідача, що вона з січня 1998 року проживала без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 та квартира АДРЕСА_4 була придбана за спільні кошти, чинним на той час Кодексом про шлюб та сім'ю України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
В судовому засіданні відповідач та її представник адвокат Савченко С.А., проти позовної заяви заперечували в повному обсязі з підстав зазначених у відзиві. В подальшому надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, просять відмовити в задоволені позовної заяви.
Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
03.08.1999 року спадкодавець ОСОБА_3 розірвав шлюб з ОСОБА_6 /а.с.70/.
11.11.1999 року згідно договору купівлі-продажу за р. №11/12-НДП спадкодавець ОСОБА_3 , придбав у власть Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 .
06.12.1999 року, згідно договору купівлі-продажу від 06.12.1999 року за р. №12/2-НДП спадкодавець ОСОБА_3 , придбав у власть квартиру АДРЕСА_4 /а.с.94/.
17.12.2005 року спадкодавець ОСОБА_3 , уклав шлюб з відповідачем у справі ОСОБА_2 /а.с.82/.
16.07.2008 року спадкодавець ОСОБА_3 , уклав договір міни за р.№3424 відповідно до якого обміняв належну йому квартиру АДРЕСА_4 на Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 . Обмін був здійснений без доплати. Зі змісту цього договору міни вбачається, що спадкодавець ОСОБА_3 , підтвердив, що належна йому на час обміну квартира АДРЕСА_4 придбаним ним до шлюбу за власні кошти та не є об'єктом права спільної сумісної власності. Аналогічного змісту заява була надана нотаріусу під час здійснення обміну /а.с.90,95/.
З матеріалів спадкової справи № 298/2018 вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер спадкодавець ОСОБА_3 , заповіту не залишив. Своєчасно з заявами про прийняття спадщини до нотаріуса звернулася відповідачка ОСОБА_2 , /дружина померлого/ та ОСОБА_4 /син померлого/, який відмовився від своєї частки у спадщині на користь позивачки /сестри померлого/ /а.с.55-66/.
16.10.2018 року нотаріус Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області в межах цієї спадкової справи № 298/2018 видав відповідачу ОСОБА_2 , /дружині померлого/ Свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя р.№ 1-2419. Відповідно до якого визначила, що половина майна померлого спадкодавця ОСОБА_3 , придбана ним в період шлюбу, а це Ѕ частка квартири АДРЕСА_2 /придбана за договором міни від 16.07.2008/, належить їй, як її частка у праві спільної сумісної власності. Таким чином, ј часка спірної квартири не увійшла до складу спадкової маси /а.с.60/.
16.10.2018 року нотаріус також видав відповідачу ОСОБА_2 , /дружині померлого/ Свідоцтво про право на спадщину за законом № 1-2420 на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 /а.с.61/.
17.01.2020 року нотаріус видав позивачу ОСОБА_1 /сестрі померлого/ Свідоцтво про право на спадщину за законом № 1-85 на 3/8 частки квартири АДРЕСА_2 /а.с.65/.
Таким чином, спадщина була поділена між позивачем та відповідачем у рівних частках, окрім ј частки квартири, яка вибула зі спадкової маси в наслідок видачі нотаріусом 16.10.2018 року відповідачу ОСОБА_2 , /дружині померлого/ Свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя р.№ 1-2419 /а.с.60/.
Позивач не погодився з цим та звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з наступного.
Згідно ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
В той же час п. 3 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України містить виключення з загального правила та визначає, що майно, набуте одним з подружжя за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження 61-35779ск18).
Судом встановлено, що померлий спадкодавець ОСОБА_3 , в період зареєстрованого шлюбу з відповідачкою ОСОБА_2 , /який зареєстровано 17.12.2005 року/ 16.07.2008 року уклав договір міни за р.№3424 відповідно до якого обміняв належну йому квартиру АДРЕСА_4 на Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 . Обмін був здійснений без доплати. Зі змісту цього договору міни вбачається, що спадкодавець ОСОБА_3 , підтвердив, що належна йому на час обміну квартира АДРЕСА_4 придбаним ним до шлюбу за власні кошти та не є об'єктом права спільної сумісної власності. Аналогічного змісту заява була надана нотаріусу під час здійснення обміну /а.с.90,95/.
Квартира АДРЕСА_4 , яка була об'єктом договору міни, була придбана спадкодавцем 06.12.1999 року, згідно договору купівлі-продажу від 06.12.1999 року за р. №12/2-НДП, тобто майже за шість років до укладення шлюбу з відповідачкою ОСОБА_2 /а.с.94/.
Враховуючи вищезазначене та встановлені судом обставини суд приходить до висновку, що Ѕ частка квартири АДРЕСА_2 придбана спадкодавцем 16.07.2008 року за договором міни за р.№3424 є його особистою приватною власністю та входить до складу його спадщини.
Заперечуючи проти позову відповідачка ОСОБА_2 , посилалась на те, що з січня 1998 року по день укладання шлюбу 17.12.2005 року вона проживала з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, и вони вели спільне господарство, піклувались один про одного, мали спільний бюджет та побут, підтримували шлюбні стосунки. У 1998 році за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_4 .
З цього приводу суд зазначає, що квартира АДРЕСА_4 була придбана спадкодавцем 06.12.1999 року, згідно договору купівлі-продажу від 06.12.1999 року за р. №12/2-НДП. На час придбання права власності на цю квартиру спадкодавцем правовідносини регулювалися ЗУ «Про власність».
Згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо:
1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету);
2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим /Постанова ВС у справі 280/489/15/.
Згідно ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України /далі ЦПК України/ кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст.ст. 78,89 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку наданим відповідачкою письмовим заявам сусідів з будинку АДРЕСА_6 та ФОП ОСОБА_7 , /а.с.80,81/ про те, що відповідачка в період з 1999 року проживала однією сім'єю з померлим спадкодавцем та мала дохід за який вони спільно придбали квартиру, суд їх оцінює критично, оскільки вони не є належними та достатніми доказами того, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Враховуючи, що 03.08.1999 року спадкодавець ОСОБА_3 розірвав попередній шлюб з ОСОБА_6 /а.с.70/, а вже 06.12.1999 року придбав у власть квартиру АДРЕСА_4 /а.с.94/.
Оскільки відповідачка ОСОБА_2 , не має права на частку у праві спільної сумісної власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_2 , яка була придбана спадкодавцем 16.07.2008 року за договором міни за р.№3424 позивні вимоги в частині визнання недійсним Свідоцтва про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя р.№ 1-2419 підлягають задоволенню.
В задоволені іншої частини позивних вимог, про визнання недійсними виданих нотаріусом позивачу та відповідачу свідоцтв про право на спадщину та визнання за позивачем та відповідачем права власності на Ѕ частку спірної квартири за кожним, слід відмовити виходячи з наступного.
Спадкове право характеризується цілою низкою спеціальних способів захисту прав та інтересів судом. Серед таких способів захисту у ст. 1301 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК) виокремлено визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. Так, свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Свідоцтво про право на спадщину - це правовстановлюючий документ, що посвідчує виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується процес оформлення спадкових прав.
Як зазначено у ст. 1296 ЦК, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняли кілька спадкоємців, то свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Водночас відсутність такого свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Особливість визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину як спеціального способу захисту спадкових прав судом зумовлена сутністю свідоцтва про право на спадщину, що за своєю правовою природою не є правочином. Як наголошено у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 р. (судова справа № 916/780/18) свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє права та обов'язки, тобто не є правочином. Однак свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину, і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі.
Оскільки свідоцтво про право на спадщину не має правочинного характеру, воно не може визнаватися недійсним із посиланням на ст. ст. 203, 215-236 ЦК.
У законі міститься відкритий перелік підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним. Основною підставою визначено те, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо (п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7).
Визнати свідоцтво про право на спадщину недійсним може лише суд.
Вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, як правило, поєднуються з іншими позовними вимогами, зокрема з вимогами, вирішення яких створює підстави для визнання свідоцтва недійсним - про визнання заповіту недійсним, усунення від права на спадкування, визнання недійсною відмови від прийняття спадщини тощо. Проте не виключається звернення до суду із позовом, що містить лише вимогу про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.
При цьому слід звернути увагу, що у книзі 6 ЦК «Спадкове право» визначений ще один спеціальний спосіб захисту спадкових прав - внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, що досить часто ототожнюється у судовій практиці з визнанням такого свідоцтва недійсним. Хоча між цими двома способами захисту існує істотна різниця, невипадково вони розміщені в окремих статтях глави 89 ЦК.
Відповідно до ч. 2 ст. 1300 ЦК на вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.
Зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться без визнання попереднього свідоцтва про право на спадщину недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.
При цьому слід враховувати правову позицію Верховного Суду, який в постанові від 13.11.2019 р. (судова справа № 758/5329/15, провадження № 61-18376св18) відзначив, що передбачений ст. 1300 ЦК порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців. У разі настання підстав для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину законом не обумовлюється, що зміни до нього повинні вноситись внаслідок визнання попереднього свідоцтва недійсним.
Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину в судовому порядку може мати місце у разі, коли відсутня згода спадкоємців на внесення змін до свідоцтва, а також існують інші обставини, що позбавляють можливості внести такі зміни в нотаріальному порядку.
Важливо розрізняти застосування таких спеціальних способів захисту прав спадкоємців, як визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним та внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.
Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним в тому випадку, коли спадкоємець, якому таке свідоцтво видане, не має права на спадкування. Йдеться про випадки, коли відпала підстава закликання відповідача до спадкування.
Позивач звертаючись до суду з вимогами про визнання раніше виданих свідоцтв про право на спадщину недійсними, не врахувала те, що вона та відповідач у спірних правовідносинах не позбавляються права на спадкування, проте їхні частки змінюються. Таким чином у спірних правовідносинах визнання свідоцтв про спадщину недійсними є неналежним способом захисту своїх прав, а тому в задоволені позовних вимог в цій частині слід відмовити.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).
Стосовно позовної вимоги про визнання права власності на спадкове майно (1/2 частку спірної квартири) суд зазначає.
Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У пунктах 106-107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) вказано, що «відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права».
Суд прийшов до висновку, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають, а позивач не довела, що втрачена можливість щодо оформлення цього права у нотаріальному порядку, а тому звернення до суду із даним позовом є передчасним. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1300 ЦК на вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. Зміни до свідоцтва про право на спадщину вносяться без визнання попереднього свідоцтва про право на спадщину недійсним. У такому випадку нотаріус повинен вилучити у спадкоємців раніше видані свідоцтва та замість них видати нові, з актуальною інформацією.
Таким чином, зверненню до суду з позовом про визнання права власності має передувати вирішення питання про видачу спадкоємцю нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину (постанова Верховного суду від 16.01.2019 р. у справі № 2-390/2006, від 24.07.2019 у справі № 2-6322/04). Враховуючи вищезазначене позовні вимоги про визнання права власності на спадкове майно задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 Цивільного процесуального кодексу України /далі ЦПК України/ судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина друга статті 141 ЦПК України).
За змістом частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Так, відповідачем заявлено клопотання про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 6000 грн, які згідно Акту приймання-передачі послуг від 12.08.2021 року складаються: з підготування заперечень; підготування клопотань; ознайомлення зі справою; участі в судових засіданнях; витрат на транспортні послуги. Загальна сума 6000 грн.
На підтвердження реальності зазначених витрат суду надано Розписку від адвоката про отримання 1000 грн від 12.08.2021 року, копію квитанції до прибуткового касового ордера №09/04/2021 від 09.04.2021 року на суму 2000 грн, копію квитанції до прибуткового касового ордера №15/01/2021 від 15.01.2021 року на суму 3000 грн та копію Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №2242.
У відповіді на відзив на позовну заяву позивач заперечував проти відшкодування витрат на правничу допомогу та заявив клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно ч. 4-5 ст.137 ЦПК України Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Статтею 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Так, судом встановлено, що позивач звернулась до суду з цим позовом 22.03.21 року, після усунення недоліків провадження у цій справі було відкрито ухвалою суду від 31.03.2021 року, таким чином надана відповідачем копія прибуткового касового ордера №15/01/2021 від 15 січня 2021 року на суму 3000 грн не є належним доказом, який підтверджує, що ці витрати пов'язані з розглядом цієї справи, а тому суд відмовляє в їх відшкодуванні.
Також, враховуючи обставини зазначені в ч.4 ст.137 ЦПК України суд на підставі ч. 5 ст. 137 ЦПК України прийшов до висновку про зменшення розміру витрат на правничу допомогу з 3000 грн до 2000 грн. Такого висновку, суд прийшов враховуючи складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Розподіл судових витрат зі сплати судового збору слід здійснити відповідно до ст. 141 ЦПК України та стягнути з відповідача ОСОБА_2 , на користь позивача ОСОБА_1 , в рахунок відшкодування витрат на сплату судового збору 908 грн.
При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Керуючись ст.ст. 12, 13, 200, 206, 207, 259 ЦПК України, - суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Перша Павлоградська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та свідоцтва про право власності, визнання права власності у порядку спадкування - задовольнити частково.
Визнати недійсним свідоцтво про право власності від 16 жовтня 2018 року видане Першою Павлоградською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області на ім'я ОСОБА_2 зареєстроване у реєстрі за №1-2419.
В задоволені іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 1092 /одна тисяча дев'яносто дві/ гривні в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи через Першотравенський міський суд Дніпропетровської області.
Суддя: С.М. Демиденко