07 вересня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/3503/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Головка А.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання - Ель Яагубі О.В.,
представника відповідача - Заїки О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання вчинити певні дії.
07 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затрики розрахунку при звільненні за період з 03.09.2019 року по 29.03.2021 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби у вересні 2019 року не нараховано та не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2016-2019 роки, а її виплату проведено на виконання рішення суду 29 березня 2021 року. З цих підстав позивач вважає, що відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на одержання середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних при звільненні сум за період з 03.09.2019 по 29.03.2021. Відповідач не виплатив позивачу таку компенсацію, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 12 квітня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/3503/21, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
28 квітня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача просить відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі, посилаючись на те, що оскільки на час звільнення з військової служби позивача спору про розміри належних йому (нарахованих) сум грошового забезпечення (грошової компенсації за додаткову відпустку) не існувало, тому відсутні підстави для стягнення на користь позивача з військової частини середнього заробітку за час затримки розрахунку згідно статті 117 КЗпП України. Вважає, що військова частина НОМЕР_1 не порушувала прав позивача та не може бути відповідачем у справі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 09 червня 2021 року суд вирішив перейти до розгляду справи №440/3503/21 за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче судове засідання, витребував докази від відповідача військової частини НОМЕР_1 .
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач в судове засідання повторно не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки в судове засідання не повідомив. У матеріалах справи міститься заява позивача про розгляд справи за його відсутності.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до частини 1 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 2 частини 3 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки.
Зважаючи на вищевикладене, суд вирішив розглянути справу за відсутності позивача.
Суд, заслухавши вступне слово представника відповідача, дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини та спірні правовідносини.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом військової частини НОМЕР_1 №225 від 03 вересня 2019 року молодшого сержаната військової служби за контрактом ОСОБА_1 , начальника навчального автодрому Навчально - тренувального комплексу, звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 03 вересня 2019 року № 68-РС з військової служби у запас за підпунктом "й" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", виключено з 03 вересня 2019 року зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення, з продовольчого забезпечення з 04 вересня 2019 року і направлено для зарахування на військовий облік до Хорольського РВК Полтавської області.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2020 року у справі №440/4069/20, яке набрало законної сили 29 січня 2021 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 03 вересня 2019 року. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення на день звільнення з військової служби 03 вересня 2019 року.
На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду 04 вересня 2020 року у справі №440/4069/20 військовою частиною НОМЕР_1 виплачено позивачу 29 березня 2021 року грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 19934,82 грн., що підтверджується платіжним дорученням №473 від 26 березня 2021 року.
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум, а саме грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2019 роки, по день фактичного розрахунку 29 березня 2021 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За приписами статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Переданим на розгляд суду у цій справі питанням є наявність чи відсутність підстав для застосування статей 116, 117 КЗпП України у разі несвоєчасної виплати військовослужбовцю при звільненні з військової служби грошової компенсації за додаткову відпустку.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам суд враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, згідно з яким під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, компенсація за невикористані дні відпустки належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
При цьому, оскільки спеціальним законодавством, яким урегульовано порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні з військової служби, суд вважає за можливе застосувати до спірних відносин норми статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
З урахуванням наведеного, доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є необґрунтованими.
Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України - в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Аналогічні висновки щодо правозастосування у спірних відносинах викладені у постанові Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №400/3365/19, що враховується судом з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 КАС України.
Крім того, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у пунктах 58-61 постанови від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 дійшов таких висновків.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
За обставин цієї справи суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
У цій справі позивач звільнений з військової служби з 03.09.2019, на дату звільнення зі служби не мав претензій до роботодавця щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2016 - 2019 роки.
Звернення позивача до суду з позовом про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку учаснику бойових дій є наслідком ухвалення Верховним Судом рішення від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, що залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 04.09.2020 у справі №440/4069/20 добровільно виконане відповідачем 29 березня 2021 року.
На виконання рішення суду позивачу нарахована грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій за 2016-2019 роки загалом у розмірі 19934,82 грн.
Правомірність розрахунку суми грошової компенсації позивачем не оспорюється.
Строк затримки повного розрахунку при звільненні з 03.09.2019 по 28.03.2021 складає 572 дня.
Середньоденне грошове забезпечення позивача за останньою займаною посадою на день звільнення з військової служби становить 362,25 грн.
Отже, середній заробіток за період з 03.09.2019 по 28.03.2021 становитиме (572*362,25) 207207,00 грн, що значно перевищує суму нарахованої на виконання рішення суду у справі №440/4069/20 компенсації.
Зважаючи на вищенаведені фактичні обставини цієї справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України.
Визначаючи обґрунтований та співмірний розмір відшкодування, суд виходить з таких міркувань.
З урахуванням правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 24.10.2011 № 6-39цс11, від 27.04.2016 по справі № 6-113цс16, від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, а також постановах Верховного Суду від 04.04.2018 по справі № 524/1714/16-а, від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18, при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Отже, частина компенсації за невикористану відпустку, яка припадає на кожен місяць року, в якому надається відпустка, в даному випадку за 2016-2019 рік складає 415,30 грн. (19934,82 грн : 48 місяці (4 роки)). В порівнянні з середньомісячним грошовим забезпеченням позивача, складає у процентному виразі 3,76% (415,30 грн :11048,72 грн х 100).
Беручи до уваги неістотність суми компенсації за невикористану відпустку, що припадає на 1 місяць року, відносно розміру середньомісячного грошового забезпечення позивача, враховуючи позицію Верховного Суду, викладену у зазначених вище постановах, суд вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та зменшити розмір відшкодування працівнику заробітку за час затримки розрахунку.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, виходячи з того, що середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку за 2016-2019 роки за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 207207,00 грн, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що стягненню підлягають кошти в сумі 7790,98 грн (3,76% від суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку).
З урахуванням наведеного вище, позовні вимоги ОСОБА_1 належить задовольнити частково.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 7790,98 грн. (сім тисяч сімсот дев'яносто гривень дев'яносто вісім копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 20 вересня 2021 року.
Головуючий суддя А.Б. Головко