Україна
Донецький окружний адміністративний суд
20 вересня 2021 р. Справа№200/9086/21
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Арестової Л.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Міністерства юстиції України (місцезнаходження: вул. Архітектора Городецького, буд. 13, м. Київ, Київська область; код ЄДРПОУ: 00015622) про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії,
21 липня 2021 року на адресу Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про:
- визнання протиправними дії Міністерства юстиції України, що виявилася у наданні неповної інформації ОСОБА_1 на його запит на отримання публічної інформації № 22/01-12 від 22 січня 2021 року;
- зобов'язання Міністерство юстиції України повторно розглянути запит ОСОБА_1 на отримання публічної інформації №22/01-12 від 22 січня 2021 року, з урахуванням висновків суду, наведених у рішенні;
- стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України судові витрати;
- допущення до негайного виконання рішення, прийняте в цій адміністративній справі.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач звернувся до відповідача з запитом на отримання публічної інформації про державне майно, які знаходяться у службовому кабінеті, який займає заступник Міністра юстиції України, на який отримав неповну відповідь.
Зазначає, що запитувана інформація не є інформацією з обмеженим доступом, у листі відповіді відсутнє посилання на будь-яку підставу, визначену у пунктах 1-4 частини 1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» для відмови у наданні позивачу інформації про інвентарний номер, рік введення в експлуатацію, вартість кожної одиниці майна, з підсумком загальної кількості та вартості такого майна, розміщеного у службовому кабінеті заступника Міністра юстиції України. Тобто, надана інформація не відповідає критеріям точності.
За таких обставин просить суд визнати протиправними дії відповідача щодо ненадання повної інформації на його запит та зобов'язати його повторно розглянути.
Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що публічна інформація повинна володіти такими складовими: - бути готовим продуктом інформації, заздалегідь відображеною або задокументованою, знаходиться у володінні суб'єкта владних повноважень, не може бути публічною. Визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях і знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. Запит на інформацію, для розгляду якого виникає потреба попередньої перевірки, аналізу запитуваної інформації та створення не підпадає під ознаки публічної інформації, а надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.
Для підготовки відповіді на запит позивача була потреба у вжитті ряду заходів, зокрема пошуку, виокремлення інформації серед значної кількості документів, обробці та її створення, що не відповідає основним засадам Закону України «Про доступ до публічної інформації», відтак відповідь містила перелік майна, його найменування та кількість, що є правомірними діями.
Вказує, що позивач не навів реальних доводів та обґрунтувань, які б слугували підставою для встановлення факту протиправності дій Міністерства Юстиції, а дії щодо надання інформації не повинні покладати на державу надмірне навантаження та паралізувати роботу державних органів, ніхто не може зловживати своїми правами на шкоду іншим.
Щодо позовної вимоги повторно розглянути запит позивача зазначає, що чинним законодавством не передбачено повторного розгляду запитів, на які заявникові вже була надана відповідь.
Зазначає, що заявлені судові витрати на правничу допомоги є завищеними, належним чином не обґрунтованими.
За таких обставин просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, у якому зазначив, що кожному гарантується право на захист порушених прав в судовому порядку, а метою Закону України «Про доступ до публічної інформації» є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації прав кожного на доступ до публічної інформації та не ним не заборонено повторно розглянути запит на публічну інформацію, у тому числі і на виконання рішення суду.
Зазначає, що нормативно правові акти, які регулюють організацію, ведення бухгалтерського обліку, складання фінансової звітності, облік списання та проведення інвентаризації активів та зобов'язань, які є обов'язковими для використання у діяльності Міністерства юстиції України, надавали можливість відповідачу, як розпоряднику інформації, надати позивачу запитувану ним інформацію про інвентарний номер, рік введення в експлуатацію, вартість кожної одиниці майна, з підсумками загальної кількості та вартості такого майна.
Щодо тверджень відповідача про те, що сума витрат на правову допомогу є безпідставно завищеною зазначає що відповідач не надав доказів на таке завищення та що розмір винагороди адвоката не перевищують середні розміри винагороди адвоката України, а відносно міста Харкова та Києва є значно меншим.
Просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 липня 2021 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
20 вересня 2021 року ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального провадження.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.
22 січня 2021 року ОСОБА_1 направив до Міністерства юстиції України запит на отримання публічної інформації № 22/01-12, яким просив надати йому інформацію про державне майно (матеріальні цінності), які знаходяться у службовому кабінеті, який займає заступник Міністра юстиції України Висоцька Олена Володимирівна. В інформації просив зазначити найменування майна, кількість, інвентарний номер, рік введення в експлуатацію, вартість кожної одиниці майна, з підсумком загальної кількості та вартості такого майна.
Листом від 27 січня 2021 року №3642/ПІ-Т-353/15.2 Міністерство юстиції України надало ОСОБА_1 перелік державного майна, розміщеного у службовому кабінеті заступника Міністра юстиції Висоцької О.В.
До листа долучено перелік майна, розміщеного в кабінеті заступника Міністра юстиції України Висоцької О.В.:
1. Стіл 2-тумбовий;
2. Стіл офісний;
3. Стіл комп'ютерний;
4. Шафа для документів 4- дверна - 2 шт;
5. Шафа 2-дверна для одягу;
6. Тумба приставна;
7. Крісло офісне Самба;
8. Стілець офісний iso чорний - 6 шт.;
9. Дошка-фліпчарт на тринозі - 2 шт.;
10. Дошка-фліпчарт настінна;
11. Знищувач паперу Веллнер.
Спірною обставиною в рамках вказаної справи є факт надання відповідачем не повної інформації, яку запитував позивач .
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України “Про інформацію” кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про інформацію” від 02.10.1992 №2657-XII (далі - Закон України “Про інформацію”) інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно зі статтею 5 Закону “Про інформацію” кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права інтереси юридичних осіб.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон України “Про доступ до публічної інформації” від 13.01.2011 №2939-VІ (далі - Закон №2939-VІ), відповідно до статті 1 якого публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні, про що зазначено в частині першій статті 19 Закону №2939-VІ. Крім того, даною статтею визначено порядок оформлення запитів на інформацію.
Так, запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга). Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (частина третя вказаної статті) та має містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі (частина п'ята).
Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (пункт 2 частини першої статті 5 Закону №2939-VІ).
Розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність і об'єктивність наданої інформації та оновлювати оприлюднену інформацію (пункт 6 частини першої статті 14 Закону №2939-VІ).
Відповідно до частини першої статті 6 Закону №2939-VІ інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Частиною другою статті 6 цього Закону №2939-VІ визначено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:
1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;
2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;
3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Пунктом 2 частини першої статті 15 Закону №2939-VІ передбачено, що розпорядники інформації зобов'язані оприлюднювати нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності.
Відповідно до частини третьої статті 10 Закону №2939-VІ розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані:
1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;
2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;
3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;
4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.
Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 Закону №2939-VІ розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Відповідно до частини 2 статті 20 Закону України “Про інформацію” будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 20 Закону України “Про доступ до публічної інформації” розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.
Вичерпний перелік випадків, коли розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту про надання інформації, установлений нормами частини першої статті 22 Закону №2939-VІ. Такими випадками є:
1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;
2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього закону;
3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком;
4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього закону.
Відповідно до частин другої-п'ятої статті 22 Закону №2939-VІ відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.
Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено:
1) прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації;
2) дату відмови;
3) мотивовану підставу відмови;
4) порядок оскарження відмови;
5) підпис.
Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі.
Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що публічна інформація як вид інформації виокремлена з-поміж інших за такими ознаками: вона має бути відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях; вона отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством; вона перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації. Відсутність якоїсь із цих ознак має означати, що така інформація не є публічною. При цьому означення “публічна” не звужено повною відкритістю, доступністю інформації. Створені в процесі діяльності суб'єкта владних повноважень документи можуть містити як відкриту інформацію, так і інформацію з обмеженим доступом, яка, однак, не втрачає у зв'язку із цим ознаки публічної. Обов'язок розпорядника інформації надати на запит інформацію, яка є в його володінні, презюмується.
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VІ відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою. Тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, встановлених шляхом застосування “трискладового тесту”, передбаченого частиною другою статті 6 Закону №2939-VI.
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових, передбачених частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI, означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права в подібних відносинах викладений у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №9901/510/18, від 30.01.2020 у справі №806/1959/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №9901/249/19.
Положеннями статті 23 Закону України “Про доступ до публічної інформації” встановлено, що запитувач має право оскаржити, зокрема: відмову в задоволенні запиту на інформацію; ненадання відповіді на запит на інформацію; надання недостовірної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, в пункті 1 Постанови Пленум Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року №10 “Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації” зазначено, що визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях та знаходилась у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти.
Якщо запит стосується інформації, яка міститься в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям “відображеності та задокументованості” і є публічною.
Велика палата Європейського суду з прав людини у рішенні від 8 листопада 2016 року у справі “Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary” (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати у кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин. Для цього, серед критеріїв, має бути оцінено чи є інформація готовою та доступною. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.
З наведеного слід дійти висновку, що запитувана інформація повинна бути готовою та доступною, міститься, принаймні, в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти.
Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні.
Статтею 1 вказаного Закону визначено, що він поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність, а також на операції з виконання державного та місцевих бюджетів і складання фінансової звітності про виконання бюджетів з урахуванням бюджетного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою: створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користувачів; удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звітності.
Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері бухгалтерського обліку, затверджує національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку в державному секторі, інші нормативно-правові акти щодо ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності.
Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством, або власник відповідно до законодавства та установчих документів (ч. 1, 3 ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 10 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка. Об'єкти і періодичність проведення інвентаризації визначаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим згідно з законодавством. Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані проводити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка.
Об'єкти і періодичність проведення інвентаризації визначаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим згідно з законодавством.
Наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879 затверджено «Положення про інвентаризацію активів та зобов'язань», яке застосовується юридичними особами, створеними відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також представництвами іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства).
Відповідно до п. 4, 5, 6 розділу 1 вказаного положення проведення інвентаризації забезпечується власником (власниками) або уповноваженим органом (посадовою особою), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів (далі - керівник підприємства), який створює необхідні умови для її проведення, визначає об'єкти, періодичність та строки проведення інвентаризації, крім випадків, коли проведення інвентаризації є обов'язковим. У цих випадках визначені на підприємстві строки проведення інвентаризації не можуть перевищувати строків, визначених цим Положенням.
Інвентаризація проводиться з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства. Під час інвентаризації активів і зобов'язань перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан, відповідність критеріям визнання і оцінка.
Суцільною інвентаризацією охоплюються всі види зобов'язань та всі активи підприємства незалежно від їх місцезнаходження, у тому числі предмети, що передані у прокат, оренду або перебувають на реконструкції, модернізації, консервації, у ремонті, запасі або резерві незалежно від технічного стану. Також інвентаризації підлягають активи і зобов'язання, які обліковуються на позабалансових рахунках, зокрема цінності, що не належать підприємству, але тимчасово перебувають у його користуванні, розпорядженні або на зберіганні (об'єкти оперативної (операційної) оренди основних засобів, матеріальні цінності на відповідальному зберіганні, переробці, комісії, монтажі), умовні активи і зобов'язання (непередбачені активи та зобов'язання) підприємства (застави, гарантії, зобов'язання тощо), бланки документів суворої звітності, інші активи.
Згідно до п. 1, 5, 6 розділу 2 Положення про інвентаризацію активів та зобов'язань для проведення інвентаризації на підприємстві розпорядчим документом керівника підприємства створюється інвентаризаційна комісія з представників апарату управління підприємства, бухгалтерської служби (представників аудиторської фірми, централізованої бухгалтерії, суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, яка здійснює ведення бухгалтерського обліку на підприємстві на договірних засадах) та досвідчених працівників підприємства, які знають об'єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (інженери, технологи, механіки, виконавці робіт, товарознавці, економісти, бухгалтери). Інвентаризаційну комісію очолює керівник підприємства (його заступник) або керівник структурного підрозділу підприємства, уповноважений керівником підприємства.
До складу робочих інвентаризаційних комісій включаються представники апарату управління, бухгалтерської служби та досвідчені працівники підприємства, які знають об'єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (інженери, технологи, механіки, виконавці робіт, товарознавці, економісти, бухгалтери).
Інвентаризаційні описи застосовуються для фіксування наявності, стану та оцінки активів підприємства та тих активів, які належать іншим підприємствам і обліковуються поза балансом. В акті інвентаризації фіксуються наявність готівки, грошових документів, бланки документів суворої звітності, фінансових інвестицій, а також повнота відображення грошових коштів на рахунках у банку (реєстраційних рахунках), дебіторської та кредиторської заборгованостей, зобов'язань, коштів цільового фінансування, витрат і доходів майбутніх періодів, забезпечень (резервів), які створюються відповідно до вимог національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку, національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку у державному секторі, міжнародних стандартів та інших актів законодавства.
В інвентаризаційному описі активи наводяться за найменуваннями в кількісних одиницях виміру, прийнятих в обліку, окремо за місцезнаходженням таких цінностей та особами, відповідальними за їх зберігання, з можливим виділенням за субрахунками та номенклатурою.
Відповідно до Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку в державному секторі 121 «Основні засоби» (Наказ міністерства фінансів від 12.10.2010 № 1202).
Згідно пункту 4 розділу 1 Національного положення (стандарту) 121, яким визначаються терміни, встановлене наступне: основні засоби - матеріальні активи, які утримуються для використання їх у виробництві/діяльності або при постачанні товарів, виконанні робіт і наданні послуг для досягнення поставленої мети та/або задоволення потреб суб'єкта державного сектору або здавання в оренду іншим особам і використовуються, за очікуванням, більше одного року; суб'єкти державного сектору - розпорядники бюджетних коштів, Державна казначейська служба України та фонди загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування.
Положеннями підпункту 3.1.6 пункту 3 розділу 2 Національного положення (стандарту 121 передбачено, що до основних засобів належать інструменти, прилади, інвентар.
Наказом Міністерства фінансів України від 13.09.2016 року № 818 затверджений порядок складання типових форм з обліку та списання основних засобів суб'єктами державного сектору, який застосовується при складанні типових форм з обліку та списання основних засобів розпорядниками бюджетних коштів, Державною казначейською службою України та фондами загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування (далі - суб'єкти державного сектору).
Так, відповідно до вказаного наказу, інформація про основні засоби вноситься до акта введення в експлуатацію основних засобів із зазначенням назви об'єкта, інвентарного (номенклатурного) номера, первісної і ліквідаційної вартості, строку корисного використання, року випуску (побудови), номера паспорта, короткої характеристики об'єкта та інших відомостей. В акті, складеному на об'єкт основних засобів, що був в експлуатації, наводиться сума зносу. За відсутності даних у відповідних графах проставляється прочерк.
Відповідно до п. 9 наказу, інвентарна картка обліку об'єкта основних засобів є регістром аналітичного обліку основних засобів і відкривається на об'єкт основних засобів бухгалтерською службою в одному примірнику та заповнюється на підставі акта введення в експлуатацію основних засобів, акта приймання-передачі основних засобів, технічної та іншої супровідної документації, а також інших первинних документів.
Інформація про основні засоби вноситься до інвентарної картки із зазначенням назви об'єкта, інвентарного (номенклатурного) номера, року випуску (побудови), паспорта (моделі, типу, марки), місцезнаходження об'єкта при оприбуткуванні, первісної, ліквідаційної вартості та вартості, яка амортизується, строку корисного використання, короткої характеристики об'єкта, зміни у вартості об'єкта, нарахованої амортизації та інших відомостей. На основний засіб, що був в експлуатації, наводиться сума накопиченого зносу.
Коротка характеристика об'єкта основних засобів містить якісні показники, не наведені у технічній документації, пристосування і приладдя, що належать до об'єкта основних засобів, а також дані щодо дорогоцінних металів.
У разі якщо відбулись зміни у вартості об'єкта основних засобів, зміни в характеристиці об'єкта основних засобів після проведення робіт з реконструкції (реставрації), модернізації, добудови, дообладнання тощо та інформація щодо руху об'єкта основних засобів, до інвентарної картки вносяться записи на підставі відповідних документів.
Сума нарахованої амортизації зазначається на зворотному боці інвентарної картки.
Якщо в інвентарну картку неможливо внести всі зміни, які відбуваються з об'єктом основних засобів, її доповнюють новою. На зворотному боці інвентарної картки робиться відмітка про відкриття нової інвентарної картки.
Інвентарна картка відкривається бухгалтерською службою в одному примірнику.
У разі автоматизованого ведення бухгалтерського обліку інвентарна картка друкується за вимогою.
Таким чином, запитувана інформація позивачем має знаходитись у позивача, оскільки Міністерство юстиції України є державним органом, і, відповідно, керується у своїй діяльності вказаними вище приписами законодавства.
Отже, надання інформації з цього приводу відносить до компетенції відповідача.
Наказом Міністерства юстиції України від 14.04.2017 року № 1277/5 затверджено перелік відомостей, що становлять службову інформацію в Міністерстві юстиції України.
До вказаного переліку відноситься, зокрема, номенклатура секретних справ Міністерства юстиції України на відповідний рік.
Таким чином, запитувана позивачем інформація не є службовою інформацією, інформація щодо інвентарного номеру, рік введення в експлуатацію, вартість кожної одиниці майна є такою, що має бути задокументована. Наведення загальної кількості та вартості майна не потребує значних арифметичних ти інтелектуальних зусиль.
Суд не приймає до уваги твердження відповідача, що така інформація не узагальнена, а тому не відповідає критеріям “відображеності та задокументованості”, оскільки, якщо запит стосується інформації, яка міститься в кількох документах і може бути зібрана і надана без значних інтелектуальних зусиль (наприклад, без проведення додаткового змістовного аналізу), то така інформація відповідає критеріям “відображеності та задокументованості” і є публічною.
Суд вважає, що зібрання такої інформації не містить значних інтелектуальних зусиль.
Вказане підтверджує, що у відповідача наявна запитувана ОСОБА_1 інформація.
Велика Палата ЄСПЛ у рішенні від 8 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини»(«Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary») (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати в кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (пункт 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (пункт 158-170):
- мета запитувача. Необхідно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії з суспільно важливих питань і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;
- характер запитуваної інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;
- особлива роль запитувача інформації в отриманні та поширенні її серед громадськості. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть насамперед журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов'язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;
- готовність і доступність запитуваної інформації. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання й обробки даних.
Доведення дотримання вказаних критеріїв покладається на позивача - запитувача інформації. Особа, у розпорядженні якої знаходиться відповідна інформація та якій адресований запит на інформацію, має перевірити останній на предмет наявності в ньому відповідного обґрунтування.
Частинами першою - другою статті 19 Закону № 2939-VI визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту, але з дотриманням, зокрема, пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 2939-VI.
Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону (частина перша статті 22 Закону № 2939-VI).
Відмова в задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою (пункт 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VІ), тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав для обмеження в доступі до публічної інформації, встановленого шляхом застосування «трискладового тесту», передбаченого частиною другою статті 6 Закону № 2939-VI.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (частина друга статті 6 Закону № 2939-VI).
Обмеження доступу до конкретної інформації, яка є в її розпорядника, допускається за умови застосування цим розпорядником вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VІ у сукупності. Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова в доступі до публічної інформації є необґрунтованою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 9901/510/18 та від 10 грудня 2019 року у справі № 9901/249/19).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що розпорядник публічної інформації має обов'язок надати ту публічну інформацію, якою він володіє і яка певним чином задокументована/відображена на матеріальних носіях. Вжиття заходів для того, щоб створити інформацію, якої у володінні розпорядника немає, але щодо якої подано інформаційний запит, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації. Тому розпорядник не може нести тягар відповідальності за ненадання запитувачу інформації, якої нема в його володінні (див. близькі за змістом висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 9901/925/18).
Крім того, суд зазначає, що в межах розгляду цієї справи судом не досліджується питання чи є Міністерство юстиції України розпорядником запитуваної інформації, оскільки саме вказаний орган 27 січня 2021 року надав відповідь на запит позивача про надання публічної інформації без жодних зазначень, що повна інформація відсутня у його розпорядженні та повідомлення про належного розпорядника інформації або про його відсутність.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до ч. 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Крім того, згідно ч. 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оцінюючи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо звернення рішення до негайного виконання.
Відповідно до приписів частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених пунктами 1, 5 частини першої статті 263, пунктами 1-4 частини першої статті 283 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.
Таким чином, рішення суду у цій справі підлягає негайному виконанню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частин першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи задоволення позовних вимог у повному обсязі та сплату позивачем суми судового збору при поданні позовної заяви, суд вбачає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача суму судового збору.
Керуючись статтями 32, 139, 243 - 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Міністерства юстиції України (місцезнаходження: вул. Архітектора Городецького, буд. 13, м. Київ, Київська область; код ЄДРПОУ: 00015622) про визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Міністерства юстиції України, що виявилася у наданні неповної інформації ОСОБА_1 на його запит на отримання публічної інформації № 22/01-12 від 22 січня 2021 року.
Зобов'язати Міністерство юстиції України повторно розглянути запит ОСОБА_1 на отримання публічної інформації №22/01-12 від 22 січня 2021 року, з урахуванням висновків суду, наведених у рішенні.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень 00 копійок.
Допустити негайне виконання рішення суду.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 20 вересня 2021 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Л.В. Арестова