Справа № 2а-4126/11 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Колесник О.М., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
16 вересня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» (далі по тексту - відповідач) в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо постановки на облік позивача та надання безоплатної медичної допомоги;
- зобов'язати Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» поставити на облік ОСОБА_1 та надавати безоплатну медичну допомогу у ньому.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року в задоволенні значеного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 2 ст. 309 КАС України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.
Пунктом 1 статті 6 ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини та основних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.
Згідно п. 26 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень ухвалення рішення в розумні строки відповідно до статті 6 Конвенції також можна вважати важливим елементом його якості. Проте можливе виникнення суперечностей між швидкістю проведення процесу та іншими чинниками, пов'язаними з якістю, такими як право на справедливий розгляд справи, яке також гарантується статтею 6 Конвенції. Оскільки важливо забезпечувати соціальну гармонію та юридичну визначеність, то попри очевидну необхідність враховувати часовий елемент слід також зважати й на інші чинники.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про продовження строку розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року на розумний строк.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , починаючи з 01.08.1991 року до 01.12.2010 року проходив службу у Збройних Силах України.
На підставі наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 23.11.2010 року №1341, відповідно до ч.6 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у запас за пунктом «г» (у зв'язку із скороченням штатів) і виключено із списків особового складу Департаменту міжнародного оборонного співробітництва Міністерства оборони України 01.12.2010 року (а.с.56).
10.02.2011 року ОСОБА_1 звернувся листом до начальника Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» з проханням повідомити, чи має він можливість, в силу Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», обслуговуватись у вказаному закладі охорони здоров'я (а.с.57).
Листом від 12.03.2011 року відповідач повідомив позивача, що він має право на користування закладами охорони здоров'я МО України, але право на безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України надано тільки ветеранам військової служби, про що вказано в. п. 1 ст. 6 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей». Для постановки на облік позивача для безоплатного користування медичною допомогою у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь», йому необхідно отримати у військкоматі за місцем обліку посвідчення ветерана військової служби (а.с.61).
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відмова Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» щодо безоплатного обслуговування позивача у закладах охорони здоров'я Міністерства оборони України є правомірною, оскільки останній не є ветераном військової служби.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто в редакції від 01.01.2011 року) ветеранами військової служби, ветеранами органів внутрішніх справ, ветеранами податкової міліції, ветеранами державної пожежної охорони, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранами служби цивільного захисту, ветеранами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України визнаються громадяни України:
1) які бездоганно прослужили на військовій службі, в органах внутрішніх справ, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга у календарному обчисленні) і звільнені в запас або у відставку відповідно до законодавства України або колишнього Союзу РСР чи держав СНД;
2) інваліди I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби чи при виконанні службових обов'язків по охороні громадського порядку, боротьбі із злочинністю та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
3) інваліди I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, і які мають вислугу військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 20 років і більше;
4) військові пенсіонери, нагороджені медаллю «Ветеран Збройних Сил СРСР» за законодавством колишнього Союзу РСР;
5) які бездоганно прослужили на військовій службі 20 і більше років у календарному або 25 та більше років у пільговому обчисленні і звільнені з військової служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ, ветеранам податкової міліції, ветеранам державної пожежної охорони, ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранам служби цивільного захисту, ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України надаються такі пільги, зокрема:
- безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань.
Отже, безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України передбачене для ветеранів військової служби.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас за пунктом «г» (у зв'язку із скороченням штатів), вислуга військової служби складає 19 років 3 місяці, тобто позивач не має статусу ветерана військової служби.
Нормативно-правовим актом, який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них, є Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Згідно з ст.4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто в редакції від 01.01.2011 року) ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що ОСОБА_1 не є особою, що має право на безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України, через те, що у позивача відсутній статус, ветерана війни (військової служби), відповідно до норм чинного законодавства.
Щодо висновків Конституційного Суду України, які викладені у рішенні від 29 травня 2002 року № 10-рп/2002, відповідно до яких положення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.
Частинами 1-3 ст. 49 Конституції України передбачено, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Отже, Конституцією України передбачено право всіх громадян, незалежно від їх статусу та інших чинників, на безоплатну медичну допомогу.
Водночас, позивач у цій справі визначив предмет позовних вимог, як оскарження бездіяльності відповідача щодо надання ОСОБА_1 безоплатного медичного обслуговування саме у Національному військовому медичному клінічному центрі «Головний військово-клінічний госпіталь», покликаючись на те, що він має на це законне право .
Між тим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
ОСОБА_1 має право, передбачене Законом, як громадянин України, на користування послугами поліклінік та госпіталів, до яких він був прикріплений за попереднім місцем роботи, проте без зазначення того, що таке користування здійснюється на безоплатній основі.
Крім того, позивач не наводить доводів та не надає доказів того, що порушено його право, як громадянина України, передбачене ст. 49 Конституції України на отримання безоплатної медичної допомоги. Таке Конституційне право позивача жодним чином не заперечується і відповідачем.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.05.2020 року по справі № 826/15359/16.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких підстав, колегія суддів доходить висновку, що відповідачем у спірних правовідносинах не допущено протиправної бездіяльності відносно прав та законних інтересів позивача.
Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України а правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 16.09.2021 року