Справа № 420/10571/21
14 вересня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко О.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича, Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії
До Одеського окружного адміністративного суду 22 червня 2021 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича, в якій позивач просить суд:
1. Визнати протиправною бездіяльність директора Територіального, управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича по неподанню публічної інформації на запит на інформацію ОСОБА_1 від 20 грудня 2020 року про надання копій посадових інструкцій начальника слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві та його заступника;
2. Зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві надати ОСОБА_1 копії посадових інструкцій начальника слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві та його заступника станом на дату запиту і з дня набрання судовим рішенням законної сили надати до суду звіт про виконання судового рішення.
Ухвалою суду від 24 червня 2021 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ; відкрито провадження у адміністративній справі; ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Позовні вимоги ОСОБА_2 обгрунтовує тим, що 22 грудня 2020 року він звернувся до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві (далі - ТУ ДБР у м.Миколаєві) із запитом, у якому просив надати копії посадових інструкцій начальника слідчого управління ТУ ДБР у м.Миколаєві та його заступника, проте, станом на момент подання позовної заяви такої інформації не отримав, що, на його думку, є порушенням Закону України «Про доступ до публічної інформації».
20 липня 2021 року від ТУ ДБР у м.Миколаєві на адресу суду (вх.№38855/21) надійшов відзив на позовну заяву у якій відповідач зазначає, що позовні вимоги вважає необгрунтованими та вказує, що запитувана інформація, а саме відомості, що містяться в посадових інструкціях працівників, є інформацією з обмеженим доступом.
26 липня 2021 року від позивача на адресу суду (вх.№40263/21) надійшла відповідь на відзив у якій зазначається, що зміст повноважень начальника слідчого управління та його заступника не є інформацією з обмеженим доступом. Вказує, що тягар доведення того, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації, чого у даному випадку не відбулось.
09 серпня 2021 року від ТУ ДБР у м.Миколаєві на адресу суду (вх.№43502/21) надійшли заперечення, де відповідач наполягає, що аналізуючи запитувані посадові інструкції та беручи до уваги зміст запитуваної позивачем інформації, остання підпадає під зміст критеріїв обмеження, а саме до інформації для службового користування.
Станом на дату вирішення даної адміністративної справи інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, іншими заявами по суті справи, що надійшли до суду, якими сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення, та перевіривши їх наданими доказами, судом встановлено наступне.
22 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ТУ ДБР у м.Миколаєві із листом (вх.№175-ПІ) (а.с.30) у якому просив «надати на адресу електронної пошти та на домашню адресу копії посадових інструкцій начальника слідчого управління ТУ ДБР у м.Миколаєві та його заступника».
На вказаний лист від 22.12.2020 ТУ ДБР у м.Миколаєві надало відповідь від 24.12.2020 №175-ПІ/16-01-02/20 (а.с.28-29) де повідомлено, що відповідно до п.1.10, п.1.14 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 20.08.2020 №434, відомості про штат, штатну чисельність, фактичну укомплектованість за штатом підрозділу органу ДБР, штатний розпис, а також відомості, що містяться в посадових інструкціях працівників, які здійснюють досудове розслідування становлять інформацію з обмеженим доступом. Вказано, що враховуючи вищевикладене, інформація, що запитується позивачем, належить до категорії інформації з обмеженим доступом, тому, з посиланням на п.2 ч.1 ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ТУ ДБР у м.Миколаєві відмовлено у задоволенні запиту на інформацію.
Зазначений лист підписаний заступником директора ТУ ДБР у м.Миколаєві Сергієм Іванченко.
Вважаючи ненадання запитуваної інформації зі сторони директора ТУ ДБР у м.Миколаєві Титора Дмитра Павловича протиправною бездіяльністю, позивач звернувся до суду з позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Відповідно до ст.40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації», суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Відповідно до п.1 ч.1 та ч.4 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Згідно зі статтею 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Відповідно до ч.1 ст.14 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядники інформації зобов'язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Відповідно до ч.2 ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Згідно з ч.6 ст.19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» з метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.
Статтею 20 зазначеного Закону визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.
Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (стаття 21 Закону України «Про інформацію»).
Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (стаття 5 Закону України «Про інформацію»).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Частиною першою статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, зокрема, в таких випадках: розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит (пункт 1); інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону (пункт 2).
За правилами частини першої статті 6 цього Закону інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (частина друга статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).
Стаття 9 зазначеного Закону до службової відносить інформацію:
1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці (частини перша цієї статті).
Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону (частина друга статті 9Закону).
Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі (частина третя статті 9).
Таким чином, нормами Законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію» передбачено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
До таких випадків закон відносить, зокрема, службову інформацію.
Так, нормами статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено коло інформації, яка відноситься до службової, та сукупність ознак, які дозволяють кваліфікувати таку інформацію як службову.
Така інформація, зокрема: 1) має міститися в документах суб'єктів владних повноважень, якщо вони пов'язані з:
а) розробкою напряму діяльності установи;
б) здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади
в) процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.
До документів, які можуть містити таку інформацію, законодавець відносить, зокрема, доповідні записки, рекомендації, документи, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію.
При цьому слід зазначити, що належність запитуваної інформації до службової на підставі статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не є єдиною підставою для обмеження доступу до неї. Обмеження доступу до конкретної інформації допускається за умови застосування її розпорядником у сукупності вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Відповідно до п.1.14 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 20.08.2020 № 434, службову інформацію становлять, окрім іншого, відомості про режимно-секретні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування, що містяться в положеннях про зазначені підрозділи та посадових інструкціях / службових обов'язках працівників цих підрозділів.
Відповідно до п.7 Інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, затвердженої наказом Державного бюро розслідувань №435 від 20.08.2020, документам, що містять службову інформацію присвоюється гриф «Для службового користування».
Проте, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, що посадовій інструкції начальника слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві та його заступника в цілому присвоєний гриф «Для службового користування».
Отже, з зазначеного випливає, що у посадових інструкціях начальника слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві та його заступника службову інформацію становлять відомості про режимно-секретні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування.
В свою чергу, відповідно до пункту 85 Типової інструкції про порядок ведення обліку, зберігання, використання і знищення документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 № 736, у разі надходження до установи запиту на інформацію, що міститься у документі, якому присвоєно гриф «Для службового користування», здійснюється з урахуванням вимог пункту 87 цієї Інструкції перегляд такого документа з метою перевірки відповідності запитуваної інформації сукупності вимог, передбачених частиною другою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»”, щодо обмеження доступу до інформації на момент надходження запиту. Авторові запиту надається інформація в тій частині, доступ до якої відповідно до зазначеного Закону не обмежено.
За наявності в запитуваному документі інформації з обмеженим доступом для надсилання запитувачеві виготовляється його копія, в якій слова, речення чи зображення, що містять інформацію з обмеженим доступом, ретушуються у спосіб, який виключає подальше відтворення ретушованого. З такої копії документа виготовляється інша копія, яка надсилається запитувачеві. Копія запитуваного документа, що ретушувалася, зберігається разом з документами з відповідного запиту та може використовуватися повторно в разі надходження до установи іншого запиту на інформацію, що міститься у такому документі.
Відтак, надаючи оцінку запиту позивача, відповідач як розпорядник інформації з обмеженим доступом мав провести трискладовий тест на наявність сукупності підстав для обмеження доступу до запитуваної позивачем інформації, визначених в п.п. 1-3 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про інформацію» та надати оцінку, чи є підстави та в якому обсязі для обмеження доступу до інформації відповідно до вимог ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Проте, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем вказаного аналізу проведено не було, а фактично було надано формальну відмову, без обґрунтування наявності підстав для обмеження в доступі, чим порушено вимоги Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Закону України «Про інформацію».
Так, у разі наявності підстав для обмеження доступу до інформації - відповідачу належало надати її запитувачу обґрунтовану та мотивовану відмову про неможливість її надання або відповідь про надання її частково.
При цьому обов'язковою умовою, у разі відмови в задоволенні запиту є наведення обґрунтованих підстав такої відмови. У разі неправомірної відмови - суд може визнати такі дії протиправними та зобов'язати її надати.
Саме такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у низці судових рішень (наприклад, рішення від 25 червня 2019 року по справі № 9901/924/18, провадження № 11-309заі19).
Суд також вважає за необхідне зазначити, що міжнародні стандарти і практика свідчать про важливість забезпечення права доступу до інформації, що перебуває у володінні органів публічної влади. Так, згідно із Рекомендацією № R (81) 19 Комітету Ради Європи широкий доступ до офіційних документів на основі рівноправності та відповідно до чітких правил: дозволяє громадянам виробити адекватне бачення та сформувати критичні погляди щодо стану суспільства, у якому вони живуть, та щодо органів влади, які ними керують, сприяє більшій дієвості та ефективності адміністративних органів і допомагає підтримувати їх цілісність, усуваючи ризик корупції, є чинником, що підтверджує легітимність органів управління як державних служб і посилює довіру громадськості до органів державної влади.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях підтвердив, що поняття «свободи одержувати інформацію» охоплює право на доступ до інформації» (рішення у справі «Youth Initiative for Human Rights v. Serbia» від 25.06.2013, а відмова у наданні доступу до інформації у відповідь на запит є втручанням у право, передбачене статтею 10 Конвенції (рішення у справі OVESSG проти Австрії від 28.11.2013). При цьому ЄСПЛ визнавав можливість порушення Конвенції за статтею 10 стосовно надання доступу до інформації у випадках, коли йшлося про запитування інформації журналістами або громадськими організаціями, які виконують функцію суспільного контролю і збирають інформацію, що може бути використана для наступного інформування громадськості з питань суспільного інтересу.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відмова ТУ ДБР у м.Миколаєві в наданні запитуваної інформації не ґрунтується на вимогах Закону України «Про доступ до публічної інформації», є неправомірною та порушує права позивача на доступ до інформації.
З огляду на встановлені в ході розгляду справи обставини, суд приходить до висновку, що ТУ ДБР у м.Миколаєві не доведено вчинення ним дій щодо належного розгляду запиту позивача про надання доступу до публічної інформації у спірній частині, не обґрунтовано наявність передбачених законом підстав для обмеження в доступі до запитаної інформації.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку про протиправну бездіяльність ТУ ДБР у м.Миколаєві по ненаданню публічної інформації позивачу на його запит від 22.12.2020 у відповідності з діючим законодавством.
При цьому, позивачем не наведено, а судом не встановлено, що саме бездіяльність директора Територіального, управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича призвела до порушення його прав щодо доступу до інформації.
Згідно з пунктами 2, 3, 4 частини 2 статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання акту, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною 4 цієї статті передбачено, що суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
На підставі викладеного, беручи до уваги необхідність ефективного захисту прав та інтересів позивача, що ґрунтується на чинному законодавстві України, суд вважає необхідним здійснити такий захист шляхом зобов'язання ТУ ДБР у м.Миколаєві повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 22.12.2020, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
З урахуванням викладеного, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.
Отже, вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Суд звертає увагу, що відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у п. 110 рішення від 23.07.2002 у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції Суд визначив, що …адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління. У відзиві на адміністративний позов відповідач фактично продублював викладені в акті перевірки обставини та жодним чином не спростував доводи позивача, викладені в адміністративному позові, отже, не довів правомірності оскаржених рішень.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Щодо вимог позивача стягнути з відповідачів на його користь 5434,00 грн витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною четвертою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).
Суд зазначає, що відповідачем не було подано до суду відповідного клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Таким чином, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У рішенні ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певну суму, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (269).
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Зазначена позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 вересня 2019 року по справі № 810/2760/17.
На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано до суду:
1) договір №14 про надання правничої (правової) допомоги від 20.06.2021 (а.с.69-71), який укладено між адвокатом Єрмолатіним Віктором Івановичем (адвокат) та Тутевичем Олександром Анатолійовичем (Клієнт), відповідно до п.4.1.1 якого, за здійснення комплексу послуг щодо розгляду позовів у суді першої інстанції Клієнт сплачує гонорар у гривневому еквіваленті 200 доларів США (до двох відповідачів);
2) акт про надання правничої (правової) допомоги від 19.08.2021 (а.с.68) на суму послуг 5434,00 грн;
3) ордер серії ВН №1048854 від 20.06.2021 (а.с.6).
Дослідивши вищезазначені заяву та докази, суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вказана позиція узгоджується з позицією, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та постанові Верховного Суду від 03.08.2021 у справі №480/3172/20.
Таким чином, на підставі вищенаведеного, враховуючи обсяг виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на виконання відповідних робіт, значення справи для позивача, предмет позову та обсяг задоволених позовних вимог, те, що дана справа відноситься до категорії справ незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження у порядку статті 263 КАС України у письмовому провадженні, суд доходить висновку, що заявлений представником позивача до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу є завищеним та таким, що підлягає зменшенню.
Відтак, суд вважає клопотання представника позивача про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу частково обґрунтованим та що його слід задовольнити в частині стягнення з ТУ ДБР у м.Миколаєві за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача 1000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Щодо клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у даній справі, яке зазначено у позовній заяві суд зазначає наступне.
Приписами 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Позивачем належним чином не обґрунтовано необхідність зобов'язання відповідача подати звіт про виконання даного рішення.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
Відповідно до ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 1 статті 120 КАС України визначено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ч.4 та ч.5 ст.120 КАС України останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний день, вважається цей день. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Враховуючи строки розгляду даної справи, визначені ст.258 КАС України, у зв'язку із перебуванням головуючого судді Вовченко О.А. у відпустці, в силу положень ст.120 КАС України, рішення суду складено 14.09.2021 (перший робочий день).
Керуючись ст.ст. 7, 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 262, 295, КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві по неподанню публічної інформації на запит на інформацію ОСОБА_1 від 20 грудня 2020 року про надання копій посадових інструкцій начальника слідчого управління ТУ ДБР у м. Миколаєві та його заступника.
Зобов'язати Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Миколаєві повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 22.12.2020, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 1000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання до П'ятого апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідачі:
- директор Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві Титора Дмитра Павловича (вул.Погранична, 9, м.Миколаїв, 54020);
- Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Миколаєві (вул.Погранична, 9, м.Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 42341034).
Суддя Вовченко О.А.