Справа№380/7354/21
15 вересня 2021 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сасевича О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державної фіскальної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання до вчинення дій, -
на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області із вимогами:
-визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Львівській області щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з інвалідністю в сумі 315300 грн.;
-стягнути з Головного управління ДФС у Львівській області на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з інвалідністю в сумі 315300 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ДФС України та ГУДФС у Львівській області виконали рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16.03.2020 у справі №380/882/20 та призначили ОСОБА_1 виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 315300, 00 грн. Проте, у встановлений п.10 Порядку №850 строк одноразова грошова допомога не виплачена. На адвокатський запит від 07.04.2021 Головне управління ДФС у Львівській області листом від 16.04.2021 №456/10/13-97-08 повідомило, що відділом фінансово-бухгалтерського забезпечення ГУДФС у Львівській області надіслано до ДФС України лист від 04.11.2020 №23/8/13-97-08 про виділення коштів для виплати даної допомоги. Так як у 2020 році кошти для виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням інвалідності з бюджету не виділялись, то відповідно виплата не проводилась. 14.01.2021 надіслано повторний лист до ДФС України №36/8/13-97-08 про виділення кошторисних призначень для виплати одноразової грошової допомоги, станом на 14.04.2021 кошти з бюджету не виділено, відповідно допомога не виплачена. Вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, у зв'язку з чим просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою судді від 17.05.2021 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами.
Відповідач правом на подання відзиву передбаченим статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України не скористався, свою позицію стосовно позову не висловив. Відповідно до ч. 4 ст. 159 КАС України, оскільки суб'єкт владних повноважень не подав відзиву на позов без поважних причин, суд кваліфікує це як визнання позову.
Частиною 6 ст. 162 КАС України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Третя особа пояснення на адміністративний позов не подала.
Розглянувши позов, відзив на позовну заяву, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Судом встановлено, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16.03.2020, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.08.2020 року, позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Львівській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій задоволено повністю.
Визнано протиправними дії Державної фіскальної служби України та Головного управління ДФС у Львівській області щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, у зв'язку із інвалідністю, що настала в період проходження служби в податковій міліції, відповідно до Закону України «Про міліції» (в редакції від 13.02.2015 року).
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної фіскальної служби України від 11.01.2020 року №27/С/99-99-04-04-02-14 щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, у зв'язку із інвалідністю, що настала в період проходження служби в податковій міліції, відповідно до Закону України «Про міліції» (в редакції від 13.02.2015 року).
Зобов'язано Державну фіскальну службу України та Головне управління ДФС у Львівській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, у зв'язку із інвалідністю, що настала в період проходження служби в податковій міліції, відповідно до ст.23 Закону України «Про міліції» (в редакції від 13.02.2015 року) в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.
Листом від 16.04.2021 ГУ ДФС у Львівській області повідомило представника позивача, що останнім скеровано до ДФС України висновок про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 в сумі 315300,00 грн. Зазначений висновок погоджено керівництвом ДФС та затверджено виконуючим обов'язків голови ДФС України С. Солодченком.
Відділом фінансово-бухгалтерського забезпечення ГУ ДФС у Львівській області надіслано до ДФС України лист від 04.11.2020 №23/8/13-97-08 про виділення коштів для виплати даної допомоги. Так як у 2020 році кошти для виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням інвалідності з бюджету не виділялись, то відповідно виплата не проводилась. 14.01.2021 надіслано повторно лист до ДФС України №36/8/13-97-08 про виділення кошторисних призначень для виплати одноразової грошової допомоги. Станом на 14.04.2021 кошти з бюджету не виділено, відповідно допомога не виплачена.
Позивач не погодився з такою бездіяльністю відповідача, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 356.1 статті 356 Податкового кодексу України держава гарантує правовий та соціальний захист осіб начальницького і рядового складу податкової міліції та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені статтями 20-23 Закону України “Про міліцію” від 20.12.1990р. № 565-XII та Законом України від 24.03.1998р. №203/98-ВР “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист”.
Частиною 6 статті 23 Закону України “Про міліцію” (в редакції Закону від 13.02.2015р. №208-VIII) встановлено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов'язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності I групи, 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності II групи, 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності III групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
07.11.2015р. втратив чинність Закон України “Про міліцію” від 20.12.1990р. №565-ХІІ та набрав чинності Закон України “Про Національну поліцію” від 02.07.2015р. №580-VIІI.
Пунктом 15 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №580-VIІI передбачено, що право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України “Про міліцію”, зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України “Про Національну поліцію”.
Такий порядок визначався частиною 6 статті 23 Закону України “Про міліцію”, якою було встановлено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов'язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності І групи, 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності II групи, 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності ІІІ групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Визначення ступеня втрати працездатності працівником міліції у період проходження служби в органах внутрішніх справ у кожному випадку ушкодження здоров'я здійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства.
На виконання зазначених положень, постановою Кабінету Міністрів України №850 від 21 жовтня 2015 року було затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції (далі - Порядок №850).
Цей Порядок та умови визначав механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції (п. 1 Порядку №850).
Відповідно до п. 2 Порядку №850 днем виникнення права на отримання грошової допомоги у разі встановлення працівнику міліції інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.
Згідно п. 9 Порядку №850, МВС в місячний строк після надходження зазначених у пункті 8 цих Порядку та умов документів приймає рішення про призначення або у випадках, передбачених пунктом 14 цих Порядку та умов, про відмову в призначенні грошової допомоги і надсилає його разом із зазначеними документами керівникові органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, для видання наказу про виплату такої допомоги, або у разі відмови - для письмового повідомлення осіб із зазначенням мотивів відмови.
Відповідно до п. 10 Порядку №850 грошова допомога виплачується в порядку черговості відповідно до дати прийняття МВС рішення про її призначення, але не пізніше двох місяців із дня прийняття зазначеного рішення в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання МВС.
З аналізу вищезазначеного положення №850 встановлено, що грошова допомога виплачується в порядку черговості відповідно до дати прийняття рішення про її призначення в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання ДФС, однак містить застереження щодо строку її виплати, а саме не пізніше двох місяців із дня прийняття рішення про призначення грошової допомоги.
Враховуючи, що Головним управлінням ДФС у Львівській області складено, а ДФС України затверджено висновок щодо призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в сумі 315300,00 грн., однак у двомісячний строк з моменту прийняття вищевказаного рішення не було здійснено її виплати позивачу, відповідачем вчинено бездіяльність щодо не виплати позивачу одноразової грошової допомоги, тому позовні вимоги підлягають до задоволення.
Також, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на те, що така грошова допомога позивачу може бути виплачена лише після надходження виділених коштів оскільки нормативно-правовими актами, що регулюють дані правовідносини, органам не надано повноважень порушення встановленого максимального строку виплати одноразової грошової допомоги.
При вирішенні справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а не проведення виплати такої соціальної виплати порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном.
Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок чи компенсацій, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.
Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення Європейського суду у справі “Кечко проти України” від 08 листопада 2005 року).
Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 07 грудня 2012 року у справі №21-977во10, від 03 грудня 2010 року у справі № 21- 44а10).
Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
При цьому суд звертає увагу на підвищені гарантії соціальної захищеності осіб, що перебувають на службі в органах внутрішніх справ, з боку держави, що повинні бути реалізованими у комплексі заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку.
Вказана правова позиція також узгоджується з правовою позицією, яка викладена Верховним судом України в постанові від 07.03.2018 по справі №464/5571/16-а.
Також, відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі “ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ” (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява № 28924/04) констатував: “50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах “Мултіплекс проти Хорватії” (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та “Кутіч проти Хорватії” (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II) ”.
Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо стягнення із відповідача на користь позивача суми одноразової грошової допомоги є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
З огляду на встановлені у ході судового розгляду обставини та норми законодавства, які їх регулюють суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Відповідно до частин першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст. ст. 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 262, п.п. 15.5 п. 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України, суд -
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДФС у Львівській області щодо невиплати ОСОБА_1 у строк, встановлений п.10 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого Постановою КМ України від 21.10.2015 №850 одноразової грошової допомоги у зв'язку з інвалідністю в сумі 315300,00 грн.
Стягнути з Головного управління ДФС у Львівській області (ЄДРПОУ 39462700) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) одноразову грошову допомогу у зв'язку із інвалідністю в сумі 315 300 (триста п'ятнадцять тисяч триста ) грн., 00 коп.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби України у Львівській області (місцезнаходження: вул. Стрийська, 35, м. Львів, 79003; код ЄДРПОУ: 39462700) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 3153 (три тисячі сто п'ятдесят три) гривень 00 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Сасевич О.М.