Справа № 344/4241/21
Провадження № 2/344/2365/21
10 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого судді Польської М.В.
секретаря судового засідання Федоришин М.З.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Івано-Франківського міського суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТзОВ «Веллфін» про визнання договору недійсним, -
Позивач в березні 2021 року звернулася в суд з позовом до ТзОВ «Веллфін» про визнання договору №724980 від 31.01.2019р. недійсним.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 31.01.2019р. між ОСОБА_1 та ТзОВ «Веллфін» був укладений Договір №724980 про надання кредитних коштів за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи, однак такий договір позивач не підписувала в письмовій формі, так як прийнято пропозицію відповідача укласти електронний договір (акцепт) шляхом зазначення у чек боксі галочки на сторінці сервісу з надання онлайн позик без заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття пропозиції в електронній формі, що не відповідає положенням абз.3 ч.6 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію», не дотримано норми ч.1 ст.12 цього закону. Відповідач також не надав необхідну інформацію щодо умов договору за ч.2,3 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування» і через брак знань для підписання цього договору вона була введена в оману відповідачем. Відсутня розписка чи інший документ отримання коштів, укладений договір містить ознаки кредитного, а отже мав бути укладений письмово, не вказана в договорі ціна та сукупна вартість кредиту, внаслідок чого нараховано більший відсоток, а неустойка є явно завищеною та не відповідає п.6 ст.3, ч.3 ст.509, ч.1,1 ст.627 ЦК України, як наслідок даний правочин здійснений з використанням нечесної підприємницької практики, порушено принцип рівності сторін.
Позивач подала разом з позовом заяву про розгляд справи за її відсутності, за наявними матеріалами справи.
Відповідач в судові засідання не з'являвся, про день та час слухання справи був повідомлений відповідно до вимог закону, повістки отримав (а.с.15,22,32). Про судове засідання відповідач повідомлений також шляхом розміщення оголошення на сайті «Судова влада» (а.с.21). Причину неявки суду не повідомив, відзив на позов не подавав, на виконання ухвал суду про витребування доказів - оспорюваного договору, які отримано відповідачем, жодні докази не надав. З врахуванням вимог п.1 ч.3 ст.223 ЦПК України за неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки, суд розглядає справу за відсутності учасника справи в заочному порядку за згодою позивача, та з врахуванням строків розгляду справи.
З урахуванням положень ст. 280 ЦПК України, суд ухвалив провести заочний розгляд справи.
Відповідно до ч.2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, оцінюючи всі докази в сукупності, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, оскільки доводи позивача про не укладення цього спірного договору та не отримання нею кредитних коштів не спростовано відповідачем, який такий договір на вимогу суду не надав.
Відповідно до частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
Водночас, позивач в позові доводила, що такий договір позивач не підписувала в письмовій формі, так як було прийнято пропозицію відповідача укласти електронний договір (акцепт) шляхом зазначення у чек боксі галочки на сторінці сервісу з надання онлайн позик, без заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття пропозиції в електронній формі, що не відповідає положенням абз.3 ч.6 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію».
Так, згідно ч.3-6 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч.3-4).
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них. Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним (ч.5).
За ч.6 на яку посилалась позивач, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
Отже, з даної норми є три альтернативні види прийняття акцепту, а не тільки один з видів на який покликається позивач - заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону.
Також за ч.7-8, 10-13 ст.11 цього ж закону, електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним таГосподарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) або електронний договір повинні містити інформацію щодо можливості отримання стороною такої пропозиції або договору у формі, що унеможливлює зміну змісту. Якщо покупець (споживач, замовник) укладає електронний договір шляхом розміщення замовлення за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, продавець (виконавець, постачальник) зобов'язаний оперативно підтвердити отримання такого замовлення. Замовлення або підтвердження розміщення замовлення вважається отриманим у момент, коли сторона електронного договору отримала доступ до нього (ч.8).
У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Інформаційна система суб'єкта електронної комерції, який пропонує укласти електронний договір, має передбачати технічну можливість особи, якій адресована така пропозиція, змінювати зміст наданої інформації до моменту прийняття пропозиції.
Момент виконання продавцем обов'язку передати покупцеві товар визначається згідно з положеннями Цивільного кодексу України про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі якщо предметом електронного договору є надання послуг у сфері електронної комерції, обов'язок постачальника перед споживачем вважається виконаним у момент, коли надана постачальником послуга відповідає властивостям, визначеним договором або законодавством. Електронним договором може бути визначено інший момент виконання зобов'язань між сторонами.
Покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов'язку передати покупцеві товар. Дія цього положення не поширюється на електронні правочини, пов'язані з одноразовим наданням інформаційних електронних послуг або послуг проміжного характеру в інформаційній сфері, оплата яких здійснюється дистанційно. Постачальник таких послуг має надати змогу споживачеві ознайомитися з найменуванням постачальника, його місцезнаходженням та порядком прийняття претензії щодо послуги.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Електронні документи (повідомлення), пов'язані з електронним правочином, можуть бути подані як докази сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Докази, подані в електронній формі та/або у формі паперових копій електронних повідомлень, вважаються письмовими доказами згідно із статтею 64 Цивільного процесуального кодексу України (ч.13).
Отже, твердження позивача про те, що оспорювання договір позивач не підписувала в письмовій формі, так як прийнято пропозицію відповідача укласти електронний договір (акцепт) шляхом зазначення нею у чек боксі галочки на сторінці сервісу з надання онлайн позик, без заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття пропозиції в електронній формі, що не відповідає положенням абз.3 ч.6 ст.11 Закону України «Про електронну комерцію», не є на переконання суду вірним.
Водночас, і за ст.205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Отже, форму договору вибирають саме його сторони в тому числі й електронну форму, яка прирівнюється до письмової. А тому, доводи позивача про те, що укладений договір містить ознаки кредитного, а отже мав бути укладений письмово, що недотримано в даному спорі, є також недоведеним перед судом з врахуванням вищезазначеного.
Що стосується доводів про те, що відповідачем не дотримано норми ч.1 ст.12 цього ж закону про електронну комерцію.
Підпис у сфері електронної комерції, врегульовано ст.12 Закону України «Про електронну комерцію». Так, якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
В позові позивач на арк.3 останнього абзацу зазначає, що прийняття пропозиції на укладення електронного договору здійснена нею у чек боксі галочки на сторінці сервісу з надання онлайн позик та введення одноразового ідентифікатора. Отже, підпис позивача-позичальника проведено у відповідності до ч.1 ст.12 закону - як електронний одноразовим ідентифікатором, а доводи про невідповідність підписання за цією нормою, є безпідставним.
За статтею 13 Закону України «Про електронну комерцію» ( в редакції діючій на час укладення оспорюваного договору) розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України. Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України. Способи, строки та порядок розрахунків у сфері електронної комерції визначаються в електронному договорі з урахуванням вимог законодавства України.
Позивач також зазначила в позові про те, що відсутня розписка чи інший документ отримання нею кредитних коштів. Такі доводи не спростовані стороною відповідача, який позов та повістки отримав, жодних доказів про факт надання позивачу коштів суду не надав, як і не надав інших доказів наявності будь якої заборгованості позивача перед відповідачем.
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19) вказує, що тлумачення статей 215, 216 ЦК України та статей 651 - 653 ЦК України свідчить, що законодавець розмежовує конструкції «недійсність договору» та «розірвання договору», як за підставами, так і за своїми правовими наслідками. Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору.
А отже, факт виконання чи невиконання умов договору сторонами після його укладення не може бути застосований судом як доведення обґрунтування вимог про недійсність самого правочину.
ОСОБА_1 також доводила в змісті позову й те, що відповідач також не надав необхідну інформацію щодо умов договору за ч.2,3 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування» і через брак знань для підписання цього договору вона була введена в оману відповідачем, не вказана в договорі ціна та сукупна вартість кредиту, внаслідок чого нараховано більший відсоток, а неустойка є явно завищеною та не відповідає п.6 ст.3, ч.3 ст.509, ч.1,1 ст.627 ЦК України, як наслідок даний правочин здійснений з використанням нечесної підприємницької практики, порушено принцип рівності сторін. Щодо цього суд зазначає таке.
Презумпція правомірності правочину у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зазначає, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: 1) пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; 2) наявність підстав для оспорення правочину; 3) встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Як слідує з норм ст.1 Закону України «Про споживче кредитування» споживач - фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит; споживче кредитування - правовідносини щодо надання, обслуговування та повернення споживчого кредиту; споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; загальна вартість кредиту для споживача - сума загального розміру кредиту та загальних витрат за споживчим кредитом; загальний розмір кредиту - сума коштів, які надані та/або можуть бути надані споживачу за договором про споживчий кредит; загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.
Позивач доводила, що такий договір є споживчим кредитуванням, відповідач дані доводи не спростував.
Так, за ст.9 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції на час укладення договору) кредитодавець розміщує на своєму офіційному веб-сайті інформацію, необхідну для отримання споживчого кредиту споживачем. Така інформація повинна містити наявні та можливі схеми кредитування у кредитодавця. Споживач перед укладенням договору про споживчий кредит має самостійно ознайомитися з такою інформацією для прийняття усвідомленого рішення.
До укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті.
Інформація, що надається кредитодавцем споживачу, зазначена у частині другій цієї статті, має містити відомості про: 1) найменування та місцезнаходження кредитодавця та його структурного підрозділу, через який надається споживчий кредит, реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру банків чи Державного реєстру фінансових установ; 2) тип кредиту (кредит, кредитна лінія, кредитування рахунку тощо); 3) суму кредиту, строк кредитування, мету отримання та спосіб надання кредиту; 4) тип процентної ставки (фіксована, змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок її зміни, а також індекси, що застосовуються для розрахунку змінюваної процентної ставки. Індекс, що застосовується для розрахунку змінюваної процентної ставки, повинен відповідати вимогам, встановленим Цивільним кодексом України; 5) види забезпечення за кредитом, необхідність проведення оцінки предмета забезпечення за кредитом та про те, за чий рахунок така оцінка проводиться; 6) реальну річну процентну ставку та орієнтовну загальну вартість кредиту для споживача на дату надання інформації виходячи з обраних споживачем умов кредитування. Якщо кредитодавець пропонує різні способи надання кредиту, надана споживачу інформація має містити застереження про те, що використання інших способів надання кредиту може мати наслідком застосування іншої реальної річної процентної ставки. Якщо платежі за послуги кредитодавця, пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, є періодичними, надана споживачу інформація має містити застереження про те, що витрати на такі послуги можуть змінюватися протягом строку дії договору про споживчий кредит; 7) необхідність укладення договорів щодо додаткових чи супутніх послуг третіх осіб, які є обов'язковими для отримання кредиту, перелік осіб, яких кредитодавець визначив для надання відповідних послуг (за наявності). Споживач має бути письмово проінформований про те, що вартість послуг третіх осіб установлюється виключно такими особами, відповідно кредитодавець не здійснює інформування про розмір відповідних витрат та/або їх зміну протягом строку дії договору про споживчий кредит і не включає їх до розрахунку реальної річної процентної ставки та загальної вартості кредиту для споживача; 8) порядок повернення кредиту та сплати процентів за користування споживчим кредитом, включно із кількістю платежів, їх розміром та періодичністю внесення, у вигляді графіка платежів (у разі кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії графік платежів може не надаватися); 9) попередження про наслідки прострочення виконання зобов'язань зі сплати платежів, у тому числі розмір неустойки, процентної ставки, інших платежів, які застосовуються чи стягуються при невиконанні зобов'язання за договором про споживчий кредит; 10) порядок та умови відмови від надання та одержання кредиту; 11) порядок дострокового повернення кредиту; 12) у разі укладення договору про споживчий кредит у формі кредитування рахунку - відомості про те, що від споживача може вимагатися повне повернення суми кредиту в будь-який час, строк попередження про таку вимогу.
Інформація про платежі, що надається споживачу кредитодавцем відповідно до частин другої та третьої цієї статті, обов'язково має включати базу розрахунку платежів (суму, на підставі якої робиться відповідний розрахунок, зокрема суму наданого кредиту, суму непогашеного кредиту тощо). Споживач зобов'язаний надати кредитодавцю підтвердження про ознайомлення з інформацією, надання якої передбачено частинами другою та третьою цієї статті, у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України "Про електронні документи та електронний документообіг"). У разі ненадання визначеної у цій статті інформації або надання її в неповному обсязі чи надання недостовірної інформації кредитодавець або кредитний посередник несе відповідальність у порядку та розмірі, визначених законом. Споживач, який внаслідок ненадання йому визначеної у цій статті інформації або надання її в неповному обсязі чи надання недостовірної інформації уклав договір на менш сприятливих для себе умовах, ніж ті, що передбачені у цій інформації, має право вимагати приведення укладеного договору у відповідність із зазначеною інформацією шляхом направлення кредитодавцю відповідного письмового повідомлення. Кредитодавець зобов'язаний привести договір у відповідність з умовами, зазначеними у наданій інформації, протягом 14 днів з дати отримання такого повідомлення.
Також, за ст.13 вищезазначеного закону договір про споживчий кредит, договори про надання додаткових та супутніх послуг кредитодавцем і третіми особами та зміни до них укладаються у письмовій формі (у паперовому або електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством). Кожна сторона договору отримує по одному примірнику договору з додатками до нього. Примірник договору, що належить споживачу, має бути переданий йому невідкладно після підписання договору сторонами. Примірник укладеного в електронному вигляді договору про споживчий кредит та додатки до нього надаються споживачу у спосіб, що дозволяє встановити особу, яка отримала примірник договору та додатків до нього, зокрема шляхом направлення на електронну адресу або іншим шляхом з використанням контактних даних, зазначених споживачем під час укладення договору про споживчий кредит. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору (змін до договору) був переданий споживачу, покладається на кредитодавця.
Позивач зазначила про відсутність у неї як примірника електронного договору, так і не дотримання вимог відповідачем щодо надання інформації про платежі, що надаються споживачу кредитодавцем за ст.9, 13 закону, що через брак знань для підписання цього договору вона була введена в оману відповідачем, так як не була вказана в договорі ціна та сукупна вартість кредиту, як наслідок даний правочин здійснений з використанням нечесної підприємницької практики, чим порушено принцип рівності сторін.
Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
Згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а сааме зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вичинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; не може суперечити правам та інтересам осіб. Правочин може визнаватись недійсним за наявності дефектів у будь-якому елементі правочину.
Позивач, звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору, посилається на положення ст.ст. 203, 229, 230 ЦК України та ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», мотивуючи тим, що при укладенні договору працівники відповідача ввели її в оману щодо природи укладеного договору
Згідно п. 2 ч.1 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» вважається нечесною підприємницькою практикою і забороняється будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Згідно ч.2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору
За змістом ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Цим самим Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає у введенні в оману споживачів.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман , що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частини першої статті 229 ЦК України).
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
На переконання суду, в позові наведено достатньо обставин що вказують на помилку з її сторонни при укладенні правочину, відповідач натомість жодного спростування на такі доводи не надавав.
За позицією Об'єднаної палати КЦС ВС сформульовану в постанові від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), Суд зазначив, що недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів недопустиме.
Визнання кредитного договору недійсним має наслідком двосторонню реституцію (ст. 216 ЦКУ), тобто обов'язок повернення кожною зі сторін у натурі всього, що вона одержала на виконання правочину.
Отже, у разі визнання кредитного договору недійсним боржник зобов'язаний повернути банку лише суму, яка, з огляду на практику, визначається позичальником, але затверджується судом. Водночас, позивач доводила те, що вона кредитні кошти так і не отримувала, а відповідач жодного доказу, отримавши позов та неодноразові повістки, суду не надав, оте суд не вбачає підстав для застосування ст.216 ЦК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтовані, а позовні вимоги щодо визнання недійсним правочину слід задовольнити.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно із ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Позивачем не оплачено судовий збір у зв'язку із спором про захист прав споживачів. Тому, слід стягнути з відповідача на користь держави 908,00 грн. судового збору за подання позовної заяви.
На підставі викладеного, відповідно до ст.ст. 16, 203, 215, 229, 230, 626, 1054 ЦК України, Законом України «Про електронну комерцію», Закону України «Про захист прав споживачів'ст.ст. 4, 12, 13, 76-81,128, 141, 247 ЦПК України, керуючись ст. ст. 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
Позов задовольнити.
Визнати договір №724980 від 31.01.2019р. про надання кредитних коштів, укладений між ОСОБА_1 та ТзОВ «Веллфін», недійсним.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЛФІН» (код ЄДРПОУ 39952398, вул.Героїв Севастополя, 48, м.Київ) на користь держави (в спеціальний фонд Державного бюджету України з зарахуванням на рахунок: UA908999980313111256000026001, отримувач коштів ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106, код за ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), код класифікації доходів бюджету 22030106) - 908,00 грн. (дев'ятсот вісім гривень 00 коп.) судового збору.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Мирослава ПОЛЬСЬКА
Повний текст рішення складено та підписано 16.09.2021 року.