Провадження № 11-кп/803/1708/21 Справа № 204/2543/21 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
08 вересня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали провадження за апеляційною скаргою засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2021 року щодо
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, якою відмовлено у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про приведення вироку у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнення з місць ув'язнення у зв'язку із фактичним відбуттям строку покарання, ВСТАНОВИЛА:
Засуджений ОСОБА_8 в апеляційній скарзі та в доповненні до апеляційної скарги просить скасувати ухвалу суду як незаконну і необґрунтовану, та постановити нову ухвалу, якою визнати призначене йому вироком Дніпропетровського обласного суду від 14.11.2000 року покарання у виді довічного позбавлення волі катуванням, нелюдським, принижуючим гідність поводженням та покаранням, яке порушує ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі Конвенція); привести вирок Дніпропетровського обласного суду від 14.11.2000 року у відповідність з вимогами чинного законодавства України, шляхом заміни незаконного покарання у виді довічного позбавлення волі на певний строк та звільнити його з місця ув'язнення у зв'язку з фактичним відбуттям строку покарання; встановити суму матеріальної компенсації завданої йому його незаконним покаранням у виді довічного позбавлення волі шкоди, та зобов'язати уповноважений державний орган України виплатити йому встановлену суму коштів.
В обґрунтування своїх вимог зазначає, що Законом України № 1483-ІІІ «Про внесення змін до кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового кодексів України» (надалі Закон), який набрав законної сили 22.03.2000 року, було введено новий вид покарання - довічне позбавлення волі, яке призначалося за вчинення особливо тяжкого злочину, однак зазначене не було узгоджено зі ст.7-1 КК України в ред. 1960 року, яка містила вичерпний перелік тяжких злочинів, до якого входила ст.93 КК України.
До прийняття КК України 2001 року суди не мали права застосовувати новий вид покарання - довічне позбавлення волі до злочинів, які не були визначені Законом як особливо тяжкі.
З 29.12.1999 року (часу скасування смертної кари) по 29.03.2000 року (часу набрання чинності Закону, яким було введено довічне позбавлення волі), максимальною мірою покарання, передбаченого кримінальним законодавством України було 15 років позбавлення волі.
Довічне позбавлення волі є більш суворим покарання у порівнянні з 15 роками позбавлення волі, а отже Закон, яким введено довічне позбавлення волі, згідно із ч.1 ст.58 Конституції України, не має зворотньої сили, та відповідно застосування довічного позбавлення волі за злочин, передбачений ст.93 КК України, в редакції 1960 року, який ним було вчинено 22.11.1999 року, тобто до скасування смертної кари, є безпідставним, оскільки не могло перевищувати 15 років позбавлення волі.
Вказує на те, що судом першої інстанції питання правової визначеності призначеного йому покарання за ст.93 КК України в ред. 1960 року у виді довічного позбавлення волі, в порушення ст. 2, ч.1 ст. 7, 8, 9, 94 КПК України, взагалі не були розглянуті, досліджені та оцінені.
Стверджує, що покарання у виді довічного позбавлення волі йому було призначено незаконно, з огляду на рішення ЄСПЛ, а саме: “Петухов проти України” від 12.03.2019 року, “Старишко проти України” від 15.10.2020 року, “Лопата та інші проти України” від 10.12.2020 року, “Дембо та інші проти України” від 11.03.2021 року, “П'ятаченко та інші проти України” від 15.04.2021 року, якими встановлено, що довічне позбавлення волі в Україні, у такому вигляді, у якому воно існує станом на сьогодні, тобто таке, яке неможливо скоротити, саме по собі є катуванням та нелюдським покаранням, яке порушує ст.3 Конвенції.
Також, зважаючи на те, що в результаті призначення йому незаконного покарання у виді довічного позбавлення волі, що потягло за собою істотне порушення його прав людини та законних інтересів, він має право на відшкодування матеріальної компенсації завданої йому державними органами України шкоди за весь період його незаконного відбування покарання.
Зазначає, що ухвала суду не відповідає вимогам ст.372 КПК України, оскільки не вказано день, місяць, рік його народження, місце його народження та проживання, тобто його особа як заявника не була належним чином встановлена, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Також, в порушення вимог ч.2 ст.376 КПК України, суд першої інстанції при проголошенні 19.04.2021 року резолютивної частини ухвали не вказав про час оголошення повного тексту ухвали, що може вказувати на те, що прилюдного оголошення судового рішення не відбулося.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про приведення вироку у відповідність з вимогами чинного законодавства України та звільнення з місць ув'язнення у зв'язку із фактичним відбуттям строку покарання.
Відповідно до ухвали суду, яка оскаржується, вироком Дніпропетровського обласного суду від 14.11.2000 року ОСОБА_8 призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, яке замінено на підставі Закону України № 1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» в частині зміни виду покарання з «смертної кари» на «довічне позбавлення волі» від 22.02.2000 року покарання, передбачене санкцією статті, що діяла на момент вчинення ним злочинів у виді смертної кари.
З рішення Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 вбачається, що наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що КК України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94 КК України в редакції 1960 року). Проте, законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.
Окрім того, новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом України № 1483, - довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.
Таким чином, довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена Кодексом 1960 року на час вчинення ОСОБА_8 особливо тяжких злочинів. Положення КК України 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище ОСОБА_8 , а його посилання на те, що він в даний час отримав право на пом'якшення йому міри покарання на 15 років позбавлення волі є необґрунтованими.
Також зазначено, що чинним законодавством передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.
Заслухавши доповідь судді, думку засудженого та його захисника, які підтримали доводи апеляційної скарги засудженого, думку прокурора, яка заперечувала щодо задоволення вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга засудженого не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів провадження, вироком Дніпропетровського обласного суду від 14.11.2000 року ОСОБА_8 засуджено за ст.93 п.п. “б”, “г”, “з”, ст.ст. 17 ч.2, 93 п.п. “б”, “г”, “з”, ст.145 ч.1, ст.42 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Ухвалою Верховного Суду України від 16 січня 2001 року вказаний вирок суду залишено без зміни. Вирок набрав законної сили 16 січня 2001 року.
Постановою Староміського районного суду м. Вінниці від 22.10.2010 року вирок Дніпровського обласного суду від 14.11.2000 року було приведено у відповідність до Кримінального кодексу України (в редакції 2001 року) та виключено ч.1 ст.145 КК України.
Доводи засудженого щодо порушення принципів правової визначеності та верховенства права не можуть бути взяті до уваги, оскільки зводяться до власного обгрунтування вказаних принципів.
Застосування судом першої інстанції рішень Конституційного Суду України відповідає положенню п. “в” п.п. 4 ч.1 ст.89 Закону України “Про Конституційний Суд України”, відповідно до якого, рішення Суду є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Кримінальний кодекс 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання, в тому числі в санкціях статей Особливої частини, що передбачали відповідальність за умисні вбивства, вчинені за обтяжуючих обставин (статті 58, 59, 60, 93, 190-1). При цьому зазначені санкції статей Особливої частини КК 1960 року мали альтернативний характер: поряд із смертною карою як видом покарання вони передбачали і позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Такі санкції, встановлені Верховною Радою України, були співмірними з особливою тяжкістю вказаних злочинів та підвищеною суспільною небезпекою осіб, які їх вчиняли.
З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29.12.1999 року № 11-рп/99 (справа про смертну кару) і до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 року № 1483 (далі - Закон № 1483), яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року, стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання.
Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали покарання лише у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).
Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дають підстав для призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі строком на певний строк, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
Такі висновки узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) та з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року, заява № 10249/03).
В частині 4 ст. 5 КК України (2001 року) зазначено, що якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
Тобто, виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується, через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Як зазначив Конституційний Суд України про зворотну дію кримінального закону в часі, «зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статті 6 Кодексу дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи».
Таким чином, рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 року №11-рп/99, яким визнано неконституційною смертну кару в України, не є новим законом, що пом'якшив кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.
При цьому, колегія суддів вважає, що новий вид кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, оскільки при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом.
У санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, які вчинені за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі, як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК України в редакції 1960 року на час вчинення ОСОБА_8 особливо тяжкого злочину, то положення КК України в редакції 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та покращують його правове становище, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються і на засудженого, який вчинив особливо тяжкий злочин, відповідальність за які передбачена КК України в редакції 1960 року особливо тяжких злочинів до набрання чинності зазначеним законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлена новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. (Рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви № 9852/03, № 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).
При цьому, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2020 року (справа 1-42/2004): “а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув'язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.
Також санкцією ч. 2 ст. 115 КК України передбачено покарання за аналогічний злочин у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому п. 6 ч. 2 цієї статті.
Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для визнання призначеного ОСОБА_8 покарання у виді довічного позбавлення волі таким, що порушує ст.ст. 3, 7 Конвенції та заміни ОСОБА_8 покарання з довічного позбавлення волі на певний строк, оскільки призначене засудженому покарання відповідає вимогам законодавства, а тому не може вважатися таким, що вказаним покаранням засуджений був підданий катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню.
З урахуванням наведеного, вимоги засудженого щодо встановлення суми матеріальної компенсації завданої йому його незаконним покаранням у виді довічного позбавлення волі шкоди, та зобов'язання уповноваженого державного органу України виплатити йому встановлену суму коштів є безпідставними.
Посилання засудженого на те, що ухвала суду першої інстанції не містить день, місяць, рік його народження, місце його народження та проживання підтверджується матеріалами провадження, та не є істотним порушенням вимог КПК України, та не може бути підставою для скасування ухвали, оскільки відповідно до технічного запису судового засідання 19.04.2021 року судом першої інстанції було встановлено особу засудженого ОСОБА_8 .
Твердження засудженого про те, що суд першої інстанції при проголошенні 19.04.2021 року резолютивної частини ухвали не вказав про час оголошення повного тексту ухвали, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки вказана обставина жодним чином не вплинула на законність і обґрунтованість ухваленого рішення.
За таких обставин апеляційна скарга засудженого ОСОБА_8 не підлягає задоволенню, а рішення суду є обґрунтованим і скасуванню або зміні не підлягає.
Керуючись ст. ст. 405, 407, 537, 539 КПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2021 року - залишити без задоволення.
Ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2021 року щодо засудженого ОСОБА_8 - залишити без змін.
Ухвала набирає чинності з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді:
_____________ _________ __________
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4