Справа № 442/3303/20 Головуючий у 1 інстанції: Хомик А.П.
Провадження № 22-ц/811/1655/21 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.
Категорія: 1
02 вересня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Савуляка Р.В.,
суддів: Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.,
за участі секретаря: Савчук Г.В.,
з участю ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання майна спільною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя,-
У червні 2020 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна спільною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя.
Позовні вимоги мотивувала тим, що 04 вересня 2004 року вона уклала шлюб з відповідачем.
Під час спільного проживання у них народились діти: син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і які проживають разом з нею.
В подальшому, 06 квітня 2020 року заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області шлюб між ними було розірвано.
Разом з цим, під час перебування з відповідачем у шлюбі ними, за спільні кошти, на відведеній для цієї цілі земельній ділянці площею 0,12га (кадастровий номер: 4621284900:01:001:0386 ) був побудований житловий будинок АДРЕСА_1 , який зареєстрований за колишнім чоловіком - ОСОБА_5 .
На даний час ОСОБА_5 не визнає її права на вищевказаний будинок, вважає, що такий належить тільки йому, а тому змушена звернутись до суду з даним позовом.
З урахуванням наведеного просила визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та просила поділити його, визнавши за нею право власності на Ѕ частину вказаного будинку.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року позов задоволено.
Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_5 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 4069,13 грн. понесених судових витрат.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_5 .
В апеляційній скарзі посилається на те, що жодних власних коштів для будівництва спірного будинку ні батько позивачки, ні позивачка не вкладали, усі кошти були особистими коштами відповідача.
Зазначає, що виникнення права спільного сумісного майна не може ґрунтуватися на підставі показань свідків, яких активно пропонував для допиту в суді представник позивачки, оскільки такі свідки були найманими працівниками і виконували будівельні роботи на замовлення та не знали про власника забудови.
Стверджує, що у матеріалах справи відсутні докази того, що джерелом коштів на придбання будівельних матеріалів та здійснення будівельних робіт були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Відображені в оскаржуваному рішенні показання свідків також не містять конкретної і вичерпної інформації на підтвердження фактів придбання будівельних матеріалів позивачкою чи її батьком за кошти позивачки.
Звертає увагу на те, що усі дії позивачки, що стосувалися оформлення документів на здачу спірного будинку в експлуатацію та інші дії, що так чи інакше стосувалися будівництва спірного будинку, позивачка вчиняла виключно від імені відповідача та виключно за особисті кошти відповідача на підставі виданої ним довіреності, які він відкликав у 2019 році.
Зазначає, що між сторонами було укладено договір суперфіцію, відповідно до якого ОСОБА_3 , як власник земельної ділянки передала йому на невизначений строк право користування земельною ділянкою та виключні права забудови такої ділянки за його власні кошти.
Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, пояснення ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, з 04 вересня 2004 року по 06 квітня 2020 року ОСОБА_9 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі (копія свідоцтва про шлюб Серія НОМЕР_1 ).
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 квітня 2020 року шлюб між сторонами розірвано.
Згідно Свідоцтва про шлюб Серія НОМЕР_2 , ОСОБА_9 18 липня 2020 року уклала шлюб з ОСОБА_10 та змінила прізвище на ОСОБА_11 .
Згідно до ч.1 ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Також положення ч.2 ст. 60 СК України гарантує подружжю, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Така норма закону встановлює презумпцією права спільної сумісної власності на майно, набуте за час перебування в шлюбі.
Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 лютого 2020 року за ОСОБА_5 02 травня 2018 року зареєстровано на праві власності житловий будинок на АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці кадастровий номер: 4621284900:01:001:0386, власником якої є ОСОБА_9 . Підстава виникнення іншого речового права: договір про право забудови земельної ділянки (договір суперфіцію) серія та номер: б/н, виданий 27 червня 2016 року, видавник: ОСОБА_9 , ОСОБА_5 .
Згідно з договором про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови від 27 червня 2016 року, ОСОБА_9 як власник земельної ділянки кадастровий номер: 4621284900:01:001:0386, розташованої в АДРЕСА_1 надала в користування ОСОБА_5 вищевказану земельну ділянку з метою будівництва житлового будинку та господарських споруд (п.1), а після закінчення будівництва землекористувач ( ОСОБА_5 ) зобов'язується ввести збудовані ним об'єкти в експлуатацію та оформити право власності на них ( п.8).
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача на те, що спірний будинок є його особистою власністю згідно договору про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (договору суперфіцію), оскільки останнім не передбачено право особистої власності відповідача на збудоване на ньому майно, а лише встановлюється право користування земельною ділянкою, призначеною для будівництва житлового будинку.
Частиною 1 ст.57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Як зазначає Пленум Верховного Суду України у пункті 23 постанови від 21.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60, 69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України), відповідно до ч.ч.2,3 ст.235 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року №6-2333цс15).
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач підтвердила належними та допустимими доказами, що спірний будинок був збудований в період шлюбу та за спільні кошти подружжя.
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України , у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідач, заперечуючи належність спірного будинку сторонам на праві спільної сумісної власності, не надав суду належних, допустимих та достовірних письмових доказів про те, що будинок є його особистою власністю, тобто презумпцію права спільної сумісної власності майна колишнього подружжя відповідачем не спростовано, в суді першої та апеляційної інстанції.
З урахуванням зазначених обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірний будинок є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , а сам по собі факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя (відповідача) не означає, що воно належить лише цій особі. Майно і в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Також, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема у справі «Гарсіа Руіз проти Іспанії (Garcia Ruiz v. Spain) від 21.01.1999 року (заява 30544/96), п. 26: «…при відхиленні скарги апеляційний суд може в принципі просто схвалити обґрунтування рішення суду нижчого суду…».
Зважаючи на вказане колегія суддів вважає за можливе в цілому схвалити мотиви суду першої інстанції щодо розгляду усіх позовних вимог, викладені в оскаржуваному рішенні із викладеним вище своїм додатковим обґрунтуванням, вважаючи такі належними та відповідними до встановлених обставин, що мають значення та вимог закону, без додаткового дублювання.
Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 10 вересня 2021 року.
Головуючий: Савуляк Р.В.
Судді: Мікуш Ю.Р.
Приколота Т.І.