Справа № 463/11877/20
Провадження № 2/463/612/21
30 серпня 2021 року Личаківський районний суд м. Львова
в складі:
головуючого судді Гирич С. В.
з участю секретаря судового засідання Попович Х.І.
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представника відповідачаОСОБА_3 ОСОБА_4
в м. Львові
у відкритому судовому засіданні,
розглянувши справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу,
позивач звернувся до суду із позовом до відповідачів, в якому просить визнати недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 15.04.2020, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який зареєстрований в реєстрі за №311.
Позов мотивує тим, що 11 лютого 2020 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно якого позичальник отримав на термін до 11.04.2020 включно грошові кошти в готівковому вигляді у сумі 8 336 392,00 грн., що станом на дату укладення договору становить 340 000 доларів США. Відповідно до п.10 Договору сторони погодили, що у разі якщо позичальник своєчасно та в повній мірі не поверне позичені грошові кошти, порушить строк повернення позики вказаний в п.2 цього Договору, а також порушить основне зобов'язання та/або договір іпотеки, укладені з ОСОБА_6 позикодавець починаючи з моменту такого порушення має право, за згодою іпотекодержателя від імені та в інтересах боржника відчужити предмет іпотеки та погасити заборгованість, згідно наступної черговості вимог: в першу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість іпотекодержателя ОСОБА_6 , в тому числі сума основного зобов'язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно умов договору позики та договору іпотеки; в другу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість позикодавця ОСОБА_7 , в тому числі сума основного зобов'язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно умов цього договору позики; залишок грошових коштів отриманих після задоволення вимог кредиторів підлягають негайному повернення позичальнику.
На час дії цього договору, до повного виконання зобов'язань позичальник зобов'язується не передавати, дарувати, заповідати, передавати іпотеку, заставу, наступну іпотеку. заставу чи будь-яким іншим способом повністю або частково відчужувати чи обтяжувати належне на праві власності йому майно, шо знаходиться в нього чи третіх осіб, а вкладення вказаних правочинів без посередньої письмової згоди позичальника будуть трактуватися як такі, що спрямовані на ухилення від виконання зобов'язання за цим договором возики як наслідок є нікчемними та підлягають скасуванню (припиненню/ розірванню). Відповідачем порушено взяті на себе зобов'язання згідно договору позики, оскільки станом на дату звернення з позовом до суду розрахунок не проведено, заборгованість не погашена, розписку не було надано позивачем відповідачу. Жодних дій на для повернення коштів вчинено не було.
Так, 06.12.2020 року позивачем встановлено, що будинок та земельна ділянка, яка належала відповідачу, була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 на підстав договору купівлі-продажу. Отже відповідачем ОСОБА_2 всупереч вимогам закону та договору позики від 11.02.2020 було відчужено житловий будинок з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, місце розташування якої: АДРЕСА_1 , надані позивачу в забезпечення виконання зобов'язань щодо повернення суми боргу в розмірі 18 366 392 грн., яку відповідачем повернуто не було.
Оскільки договір купівлі-продажу фактично спрямований на припинення права власності на об'єкт нерухомого майна у відповідача ОСОБА_2 і виникнення права власності у відповідача ОСОБА_3 . При цьому, предмет оспорюваного договору є об'єктами нерухомого майна, за рахунок якого можливо виконати грошові зобов'язання відповідача ОСОБА_2 перед позивачем, а іншої можливості їх виконати, зокрема за рахунок інших джерел не мав, а відтак відповідачем було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки з метою ухилення від виконання цивільно-правових зобов'язань перед позивачем.
Ухвалою від 11 грудня 2020 року у справі було відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив. Відповідач вважає обґрунтування позову ОСОБА_7 надуманими та безпідставними.
Так, безпосередньо за змістом договору позики від 11.02.2020 відсутня заборона на укладення саме договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , оскільки за змістом п.13 договору позики від 11.02.2020 заборона стосувалася укладення договорів позики, застави, іпотеки поруки, лізингу тощо. Під визначення «тощо» не підпадає правочин у формі договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, оскільки усі згадані в тексті п.13 договору позики від 11.02.2020 правочини стосуються виникнення фактично боргових (кредитних) зобов'язань, натомість договір купівлі-продажу має цілковиту відмінну правову природу у порівнянні із договорами позики, застави, іпотеки поруки, лізингу. Крім того за змістом згаданого п.13 договору позики від 11.02.2020 заборона на укладення договорів визначалася в першу чергу, терміном дії самого договору позики, який формально завершився 11.04.2020, тоді як договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 було укладено 15.04.2020. Положення п. 15 договору позики від 11.02.2020 щодо заборони вчиняти правочини без попередньої письмової згоди позикодавця фактично містить обмеження конституційних прав на вільне володіння, користування і розпорядження належним майном, тому такі положення договору позики від 11.02.2020 є нікчемними, отже не можуть породжувати жодних правових наслідків. При укладенні договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 відповідач не повідомляв ОСОБА_6 і ОСОБА_3 про укладення договору позики від 11.02.2020 із ОСОБА_7 , оскільки вважав, що жодних перешкод для укладення вказаного договору вищезазначений договір позики від 11.02.2020 не містить. Твердження позивача про те, що всупереч вимогам закону та договору позики від 11.02.2020 відповідач відчужив житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , які згідно договору позики від 11.02.2020 надані позивачу в забезпечення виконання зобов'язань, щодо повернення суми боргу в розмірі 8 366 392,00 грн. є безпідставними, оскільки за змістом вказаного договору позики, жодного правочину щодо безпосередньо передання позичальнику, в забезпечення виконання зобов'язання за договором позики від 11.02.2020, яких не будь прав на нерухоме майно не має, факт оформлення на ім'я позивача довіреності від його імені на розпорядження нерухомим майном не можна і розцінювати, як правочин з приводу передання прав на це майно уповноваженій довіреністю особі. Крім того жодних правовстановлюючих документів на будинок та земельну ділянку ОСОБА_7 не передавалось, оскільки такі на той час знаходилися у іпотекодержателя - ОСОБА_6 , таким чином жодних реальних повноважень щодо розпорядження належним майном на користь позивача за змістом договору позики від 11.02.2020 передано не було.
За змістом договору позики від 11.02.2020 (п.8) відповідач повідомив позикодавця - ОСОБА_7 про те, що належне йому нерухоме майно: земельна ділянка, кадастровий номер: 4610137200:01:003:0050, площею 0,0463 га та житловий будинок, загальною площею 411,2 м.кв., житлова площа 188,7 м.кв., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , перебувають в іпотеці згідно Договору іпотеки № 1035 укладено 20.11.2019 між мною та ОСОБА_6 , в якості забезпечення виконання зобов'язань за Договором позики укладеного 20.11.2019, між мною та ОСОБА_6 , розмір заборгованості -10 487 233,15 грн., що на дату укладання договору позики становило 433 286,00 дол. США., також за змістом договору позики від 11.02.2020 сторонами було встановлено черговістю задоволення вимог, відповідно до вказаної черговості в першу чергу задовольняються вимоги забезпечені іпотекою, а саме вимоги ОСОБА_6 , від так з метою задоволення вимог іпотекодержателя відповідач був вимушений відчужити на користь ОСОБА_3 належне йому нерухоме майно. Крім того, вартість вказаного майна, яка визначалася згідно висновку експерта від 10.02.2020 в сумі 19 663 520 грн., виявилася значною мірою завищеною, оскільки згідно висновку про ринкову вартість вказаних об'єктів нерухомості складеного ТзОВ «Галтекс-Плюс» така вартість складала лише 11 974 300 грн. Також іпотекодавець - ОСОБА_6 надав згоду на відчуження будинку виключно на користь ОСОБА_3 , на користь інших осіб відчужувати вказане майно ОСОБА_6 згоди не давав. Таким чином оформлення оспорюваних позивачем угод відбулося внаслідок реалізації прав іпотекодержателя на розпорядження переданим йому в іпотеку нерухомим майном.
На час оформлення договору позики від 11.02.2020 жодних коштів від ОСОБА_7 він не отримував. Він не ухиляється від виконання умов договору позики від 11.02.2020, частково здійснює погашення заборгованості на користь ОСОБА_7 , що підтверджується відсутністю на даний час позовів з приводу не виконання умов договору позики від 11.02.2020. Враховуючи вищевикладене, просить суд відмовити у задоволенні позову.
Від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив, в якому зазначає, що на час укладення оспорюваного ОСОБА_7 договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 не був обізнаний про обставини укладення між ним та ОСОБА_2 договору позики від 11.02.2020. Згідно даних державних реєстрів станом на той час жодних заборон чи обтяжень щодо вказаного у договорі нерухомого майна зареєстровано не було, тому нотаріус засвідчив дану угоду без жодних застережень. Таким чином, жодних вимог закону, при укладенні вказаного договору, всупереч твердженням позивача, порушено не було. Крім того за змістом п. 3.4. договору купівлі-продажу ОСОБА_2 ствердив, що відчужуване ним майно не перебуває в заставі, іпотеці, а також не обтяжено правами третіх осіб (в т.ч. не зареєстрованими у встановленому законом порядку), від так не мав жодних підстав ставити під сумнів правомірність укладеного із ОСОБА_2 договору.
Також, до дня укладення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від
15.04.2020 дане майно перебувало в іпотеці на підставі нотаріально посвідченого договору від 20.11.2019, таким чином жодні інші правочини, в т.ч. договір позики від 11.02.2020, не могли стосуватися вказаного майна, оскільки положення ст. 575 ЦК України та ст.ст. 1, 9 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що передане в іпотеку майно залишається лише у володінні і користуванні іпотекодавця, таким чином не допускається жодних інших дій іпотеко давня із розпорядження таким майном, в т.ч. шляхом встановлення обмежень щодо цього майна, визначення його, як джерела погашення заборгованості тощо, за іншими угодами, укладеними після державної реєстрації іпотечного договору. Отже сторони договору позики від 11.02.2020, будучи достовірно обізнаними про перебування будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 в іпотеці та не отримавши письмової згоди від іпотекодержателя визначили у цьому договорі умови, які очевидно виходять за межі правовідносин за договором позики у визначенні ст. 1046 ЦК України та зазначили у цьому договорі положення, які фактично є умовами іпотечного договору(п.п. 10, 13, 15, 16 договору позики) не оформляючи при цьому безпосередньо іпотечного договору - встановили черговість погашення заборгованості та обмеження у розпорядженні майном щодо позичальника - ОСОБА_2 , який на час укладення договору позики не мав жодних прав на розпорядження цим майном, цілковито знехтувавши при цьому, як приписами ст.ст. 1046, 1052 ЦК України так і правами іпотекодержателя, які у відповідності до приписів ст.ст. 1, 3 Закону України «Про іпотеку» є пріоритетними в порівнянні із усіма правами інших кредиторів. Таким чином положення договору позики від 11.02.2020, які визначають обмеження щодо ОСОБА_2 у розпорядженні будинком та земельною ділянкою по АДРЕСА_1 ум. Львові є нікчемними і не можуть породжувати жодних правових наслідків, отже твердження позивача про передачу в забезпечення договору позики від 11.02.2020 вказаних об'єктів нерухомості є безпідставним - жодних визначених чинним законодавством дій спрямованих на передачу в забезпечення договору позики від 11.02.2020 вказаних об'єктів нерухомості сторони договору позики не вчинили, а домовленості між ними викладені в цьому договорі носять виключно декларативний характер і не можуть породжувати жодних реальних правових наслідків.
Крім того фактичною метою укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 було саме погашення заборгованості за договором позики від 20.11.2019 укладеного ним із ОСОБА_6 , який забезпечувався іпотечним договором від 20.11.2019. Сторони договору позики від 11.02.2020, в т.ч. позивач, за змістом п. 10 цього договору визначили, що в першу чергу за рахунок належного ОСОБА_2 майна погашається саме заборгованість перед ОСОБА_6 , що і було зроблено, отже із цих мотивів оскарження договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 з боку ОСОБА_7 є безпідставним.
Наведена у позові ОСОБА_7 правова аргументації вимоги щодо недійсності договору купівлі- продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 не містить посилання на жодну спеціальну норму, якою позивач обґрунтовує саме таку свою вимогу. Наведені у його позові покликання на приписи ст. 203 ЦК України в частині спрямованості на реальне настання правових наслідків правочину можуть бути аргументом щодо визнання недійсним саме договору позики від 11.02.2020, оскільки сторони договору позики домовилися про умови - задоволення вимог позичальника за рахунок нерухомого майна, яке перебувало в іпотеці у іншої особи, а такі умови очевидно не могли мати реальних правових наслідків. Щодо укладеного договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 позовна заява ОСОБА_7 не містить жодного посилання на спеціальну норму, що могла б стосуватися недійсності саме цього правочину, так само цей позов не містить переконливої фактичної аргументації підставності цієї позовної вимоги.
Також позивач погодився із фактом продажу ОСОБА_8 на його користь будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , що підтверджується фактом укладення ОСОБА_7 з ним попереднього договору купівлі - продажу вказаного нерухомого майна, який був нотаріально посвідчений 24.04.2020 - після укладення договору позики від 11.02.2020, за змістом вказаного попереднього договору ОСОБА_9 визнав, що ОСОБА_3 є власником будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі- продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 та зобов'язався придбати це майно за ціною - 13 506 850 грн. у строк - до 02.10.2020. У визначений термін ОСОБА_7 основного договору зі мною не уклав з причин, що цілковито залежали від нього - не передав мені обумовленої п. 2.1. попереднього договору від 24.04.2020 грошової суми, оскільки зажадав від відповідача продати йому це майно за меншою сумою, на що відповідач не погодився, тому вважає, що самим своїм зверненням до суду із позовом ОСОБА_7 намагається здійснити на тиск з метою примусити продати належні йому будинок та ділянку за нижчою ціною. З огляду на ці обставини також сумнівною є визначена у договорі позики від 11.02.2020 вартість будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 - 19 663 520 грн., оскільки в усіх інших договорах, які стосувалися даного майна - договорі іпотека від 20.11.2019, договорі купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020, а також у вказаному попереднього договорі від 24.04.2020 зазначена значно менша ціна цього майна. Отже твердження позивача про отримання інформації щодо укладеного договору купівлі - продажу від 15.04.2020 лишу в грудні 2020 року є неправдивими, в даному випадку ОСОБА_7 свідомо вводить суд в оману.
Також, визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 не призведе до автоматичного погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_7 , більше того розірвання даного договору фактично призведе до необхідності відновлення договору іпотеки від 20.11.2019, що очевидно унеможливить задоволення вимог ОСОБА_7 за рахунок спірного майна. Крім того сама вимога про визнання недійсним зазначеного правочину базується фактично на припущенні позивача про неможливість одержання задоволення за договором позики від 11.02.2020 іншим шляхом, окрім звернення стягнення на це майно, твердження позивача про «стійкі побоювання» не є належним доказом у розумінні вимог ЦПК України, при цьому позивач не зазначає, що на час його звернення із даним позовом є невиконаним судове рішення про стягнення з ОСОБА_2 на його корить грошових коштів за вказаним ним договором, відповідного рішення не існує, а відтак доводи про неможливість задоволення його вимог іншим чином є безпідставними, а позов - передчасним.
Таким чином позивачем на час звернення до суду із позовом не доведено факту порушення його прав як позикодавця через укладення оспорюваного ним договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020, окрім цього обрано неналежний спосіб захисту. Враховуючи вищевикладене, просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_7 .
Від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якому зазначає, що при укладанні договору сторони погодили всі його істотні умови, а тому посилання відповідача про те що погоджені умови, а саме п. 15 Договору, не можуть нести правових наслідків є безпідставними. Разом з тим, безпідставним також є посилання про те що відповідачем не було повідомлено ОСОБА_6 та ОСОБА_3 про укладення договору позики від 11.02.2020, оскільки останній вважає що жодних перешкод в укладенні договору купівлі- продажу, договір позики не містить. Відповідно до п. 19 Договору позики позичальник зобов'язаний повідомити Іпотекодержателя - ОСОБА_6 про умови цього договору та свої обов'язки за ним, протягом 15-ти днів з моменту укладення цього договору, однак як підтверджує відповідач при укладенні договору купівлі-продажу від 15.04.2020 ОСОБА_6 було невідомо про існування договору позики від 11.02.2020, що є також порушенням вимог даного договору. Також відповідач зазначає, що заборона укладення договорів стосується терміну дії самого договору позики, який формально закінчився 11.04.2020, а тому останній мав право на укладення договору купівлі-продажу. Однак, зі змісту договору позики вбачається, що підтвердження повернення позики в строк визначений цим договором підтверджується розпискою позикодавця про підтвердження отриманих грошових коштів. Копії розписки Відповідачем надано не було, а тому зобов'язання не виконані. Відтак відповідачем ОСОБА_2 було порушено умови договору позики та не виконано покладені на нього зобов'язання, а тому останній не мав права укладати договір купівлі-продажу, оскільки договір позики виконано не було.
Також, ОСОБА_2 було порушено умову договору позики щодо передачі документів позивачу.
Твердження відповідача ОСОБА_2 про те, що останній кошти не отримував не відповідає дійсності, так само, які і твердження про те, відсутній позов до нього з приводу невиконання умов договору Позики від 11.02.2020 оскільки в матеріалах справи міститься розписка відповідача про отримання ним коштів; позивач звернувся до Личаківського районного суду м. Львова з позовом про стягнення коштів за невиконання умов договору позики від 11.02.2020 (справа №463/12615/20), в якій вже визначений склад суду. Доказів підтвердження часткових погашень заборгованості, відповідачем також не було надано. Однак, це також не свідчить про виконання зобов'язання.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, надав пояснення аналогічні, викладеним у позовній заяві та запереченні на відзив.
Представник відповідача ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позову заперечили, надали пояснення, аналогічні тим, що викладені в відзивах на позов. При цьому представник доповнив, що відповідач ОСОБА_2 та 3-я особа ОСОБА_6 є давні друзі і відповідач ОСОБА_2 тривалий час намагався за згодою 3-ї особи продати будинок та земельну ділянку, щоб повернути йому борг, але ніяк не міг найти покупців. Коли постала проблема у отриманні коштів 3-ю особою, вони зустрілися і обговорили можливість продажу іпотечного майна сину 3-ї особи відповідачу ОСОБА_3 , який має будівельний бізнес і можливо його зацікавить цей варіант нерухомості. Син дійсно погодився придбати, але з певною вигодою для себе, тому вони обумовили ціну об'єкту і за згодою іпотеко держателя уклали договір купівлі-продажу майна. Про існування договору позики між позивачем і відповідачем ОСОБА_2 ні відповідач ОСОБА_3 , ні 3-я особа не знали. Через деякий час до відповідача ОСОБА_3 звернувся позивач і повідомив про наявність боргу ОСОБА_2 перед ним. Сам відповідач запропонував викупити у нього спірне майно і визначив його вартість. Оскільки ця пропозиція влаштувала відповідача ОСОБА_3 т.я. він мав заробіток на цій угоді, вони 24.04.2020 уклали нотаріально посвідчений попередній договір купівлі - продажу вказаного нерухомого майна, за змістом якого ОСОБА_7 визнав, що ОСОБА_3 є власником будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі- продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 та зобов'язався придбати це майно за ціною - 13 506 850 грн. у строк - до 02.10.2020. У визначений термін ОСОБА_7 основний договір не уклав та не передав мені обумовленої п. 2.1. попереднього договору від 24.04.2020 грошової суми. При цьому просить врахувати, що вартість об'єкту, за яку він погодився придбати вказане майно є значно меншою від тієї, яку вказував відповідач у договорі позики, який укладений між позивачем і відповідачем ОСОБА_2 . Тому вважає, що позивач намагається зменшити ціну продажу, в тому числі шляхом тиску на нього за рахунок поданого позову.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).
Судом встановлено, що 15 квітня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено оспорюваний договір купівлі-продажу житлового будинку з приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, місце розташування якої: АДРЕСА_1 , на якій знаходиться вказаний вище будинок.
Окрім цього, 11 лютого 2020 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно якого позичальник отримав на термін до 11.04.2020 включно грошові кошти в готівковому вигляді у сумі 8 336 392,00 грн., що станом на дату укладення договору становить 340 000 доларів США. Відповідно до п.10 Договору сторони погодили, що у разі якщо позичальник своєчасно та в повній мірі не поверне позичені грошові кошти, порушить строк повернення позики вказаний в п.2 цього Договору, а також порушить основне зобов'язання та/або договір іпотеки, укладені з ОСОБА_6 позикодавець починаючи з моменту такого порушення має право, за згодою іпотекодержателя від імені та в інтересах боржника відчужити предмет іпотеки та погасити заборгованість, згідно наступної черговості вимог: в першу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість іпотекодержателя ОСОБА_6 , в тому числі сума основного зобов'язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно умов договору позики та договору іпотеки; в другу чергу погашенню підлягає підтверджена заборгованість позикодавця ОСОБА_7 , в тому числі сума основного зобов'язання, неустойка (пеня, штраф) та інші платежі, розраховані згідно умов цього договору позики; залишок грошових коштів отриманих після задоволення вимог кредиторів підлягають негайному повернення позичальнику.
Як підставу визнання недійсним оспорюваного договору позивач посилається на положення ч.1 ст.215 ЦК України, оскільки вважає, що договір купівлі-продажу фактично спрямований на припинення права власності на об'єкт нерухомого майна у відповідача ОСОБА_2 і виникнення права власності у ОСОБА_3 , за рахунок якого можливо виконати грошові зобов'язання відповідача ОСОБА_2 перед ОСОБА_7 .
Відповідно до положень ч.1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно ст.1052 ЦК України законодавець в якості забезпечення виконання зобов'язання позичальником визначає лише право позикодавця вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Як вбачається із матеріалів справи, зокрема договору позики від 11 лютого 2020 року, вказані вище об'єкти нерухомого майна перебувають в іпотеці згідно договору іпотеки №1035, укладеного 20.11.2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в якості забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, укладеного 20.11.2019 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , розмір заборгованості 10 487 233,15 грн., що на дату укладання договору позики становить 433 286,00 доларів США. Вказані обставини сторони в судовому засіданні не заперечили.
Як вбачається із договору позики, в такому дійсно зазначено про належність позичальнику нерухомого майна, та порядок погашення заборгованості перед кредиторами ОСОБА_2 .
Разом з тим, суд погоджується із доводами відповідачів щодо того, що даний договір позики від 11.02.2020 не містить заборони на укладення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 і по своїй суті договір позики не може виконувати функції забезпечення виконання зобов'язань, а тим більше обмежувати право власності позичальника на розпорядження майном, яке йому належить на праві приватної власності без укладення окремого договору в порядку визначеному главою 49 ЦК України.
Окрім цього, дійсно згідно ст. 14 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації. Обтяжувач за вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет іпотеки.
Також, згідно положень ст.9 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 , суду пояснив, що коли у відповідача ОСОБА_2 постала проблема у поверненні коштів 3-й особі, відповідач ОСОБА_2 та його батько, який був іпотекодержателем спірного майна, запропонували йому придбати спірне майно, щоб повернути борг батькові. Він погодився на такий варіант, оскільки в такий спосіб повертався борг батькові, а він маючи будівельний бізнес, заінтересувався розбудовою цього об'єкту нерухомості. Про існування договору позики між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 ні він, ні батько на той час не знали.
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 по справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) суд зробив наступний правовий висновок: «Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.».
Суд погоджується із доводам відповідача, що наведена у позові ОСОБА_7 правова аргументації вимоги щодо недійсності договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 не містить посилання на жодну спеціальну норму, а відповідно правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. При цьому суд вважає, що укладення спірного договору купівлі-продажу майна зі згоди іпотекодержателя з метою повернення йому боргу від ОСОБА_10 не вказує на те, що такий направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника з метою невиконання кредитного договору укладеного між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , оскільки невиконання зобов'язання ОСОБА_2 не тягне обов'язкове звернення стягнення на спірне майно, яке перебувало у іпотеці.
Окрім цього, у постанові від 29.05.2019 по справі № 362/3810/16-ц (провадження № 61-816св19) Верховний Суд, оцінюючи правомірність обраного позивачем способу захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу зазначив: «При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити ефективне поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Тлумачення частини четвертої статті 362 ЦК України свідчить, що при визнанні недійсним договору купівлі продажу, який порушує переважне право, жодним чином не відновлюються інтереси особи, переважне право якої порушене. Переважне право за таких умов і не може бути захищеним, оскільки, визнання правочину недійсним вчиненого з порушенням переважного права не відновлює порушенного переважного права, тому що договір купівлі-продажу не завжди є наслідком реалізації переважного права і немає будь-яких передумов для зобов'язання співвласника для укладення договору. Також відсутні гарантії для покупця частки (депозит при переведенні прав та обов'язків) щодо отримання сплачених коштів.»
Також і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 в справі №909/337/19 (провадження № 12-35гс20) вказала: «Для захисту переважного права наймача (орендаря), який належним чином виконує свої обов'язки відповідно до умов договору та закону, у разі продажу речі, переданої у найм (оренду), належним способом захисту є переведення на наймача (орендаря) прав та обов'язків покупця відповідної речі. Вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника - до суду із новим позовом.».
Таким чином, дійсно визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 15.04.2020 не призведе до автоматичного погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_7 , тобто відновлення порушеного права позивача, більше того розірвання даного договору фактично призведе до необхідності відновлення договору іпотеки від 20.11.2019, що очевидно унеможливить задоволення вимог ОСОБА_7 за рахунок спірного майна.
Відповідно до положень ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з вимогами ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
З врахуванням наведеного вищу, суд приходить до переконання про безпідставність позовних вимог позивача, а тому в задоволенні позову слід відмовити.
Окрім цього, відмовляючи у задоволенні позову, слід також вирішити питання скасування заходів забезпечення позову, застосовані ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 11 грудня 2020 року.
Керуючись ст.ст. 2, 81, 141, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд
в задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 15.04.2020, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Михайленко О.В., який зареєстрований в реєстрі за №311 - відмовити за безпідставністю.
Скасувати заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 11 грудня 2020 року у виді:
заборони ОСОБА_3 (зареєстрований та проживає: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження земельної ділянки, кадастровий номер 4610137200:01:003:0050 та житлового будинку, загальною площею 411,2 м.кв., які належать на праві власності ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу №311 від 15.04.2020, та знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
заборони будь-яким суб'єктам державної реєстрації прав та державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки, кадастровий номер 4610137200:01:003:0050 та житлового будинку, загальною площею 411,2 м.кв., які належать на праві власності ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу №311 від 15.04.2020, та знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили вказаним рішенням суду.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга протягом 30 днів з часу складання повного судового рішення через місцевий суд до Львівського апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
позивач: ОСОБА_7 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
відповідач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
третя особа: ОСОБА_6 , місце проживання: місце проживання: АДРЕСА_2 .
Дата складення повного тексту рішення суду - 10 вересня 2021 року.
Суддя: Гирич С. В.