Справа № 340/138/19
Провадження № 22-ц/4808/1192/21
Головуючий у 1 інстанції Бучинський А. Б.
Суддя-доповідач Девляшевський
07 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Девляшевського В.А.,
суддів: Бойчука І.В., Фединяка В.Д.,
секретаря Пацаган В.В.,
з участю: апелянта ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Ільцівська сільська рада Верховинського району Івано-Франківської області, орган опіки та піклування - Верховинська районна державна адміністрація Івано-Франківської області, Верховинська селищна рада Верховинського району Івано-Франківської області про усунення перешкод в користуванні житловим будинком, виселення без надання іншого житла, зобов'язання зняти відповідачів з реєстрації місця проживання; зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відшкодування суми, на яку збільшилась вартість поліпшеного майна, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Верховинського районного суду, ухвалене головуючим суддею Бучинським А.Б. 27 травня 2021 року, повний текст якого складено 07 червня 2021 року,
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до відповідачів та просила усунути їй перешкоди в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 та залишити будинок в такому стані, як є на даний час. Зокрема: залишити 2 печі, 4 дерев'яних дверей, 6 дерев'яних вікон; виселити відповідачів з житлового будинку без надання іншого житла із покладенням обов'язку на Ільцівську сільську раду Верховинського району Івано-Франківської області, зняти відповідачів з реєстрації місця проживання. Позовні вимоги мотивовано тим, що у власності позивача знаходиться вищезазначений житловий будинок та земельні ділянки, одну із яких площею 0,06 га вона 26.07.2006 на підставі договору дарування подарувала відповідачці ОСОБА_3 . Вказала, що земельна ділянка подарована відповідачці на тих умовах, що вона буде здійснювати догляд за нею та її чоловіком, який являється інвалідом ІІ групи. Також ОСОБА_1 зробила заповітне розпорядження на користь ОСОБА_3 та дозволила останній з сім'єю проживати в належному їй житловому будинку. Однак, відповідачі без її відома знищили майно та зробили переобладнання в будинку. З приводу таких дій вона зверталася до поліції, однак безрезультатно. Зазначає, що всі роботи були зроблені без її відома, і про такі вона дізналася під час проведення обстеження житлового будинку за участі представників сільської ради. Вказала, що вони з чоловіком мають намір переїхати на постійне проживання в даний будинок, однак відповідачі добровільно не бажають знятися з реєстрації місця проживання та звільнити його. Крім того, позивач змінила своє заповітне розпорядження стосовно належного їй майна та заповіла його своїм племінницям. Зазначає, що відповідачі ОСОБА_7 та ОСОБА_5 не проживають в житловому будинку, відповідач ОСОБА_5 зареєстрований в житловому будинку свого батька в селищі Верховина. Оскільки відповідачі систематично нищать та псують її житло, а заходи громадського впливу є безрезультатними, на думку позивача, є всі підстави для їх виселення без надання іншого житлового приміщення на підставі ч.1 ст. 116 ЖК України.
У серпні 2019 відповідач ОСОБА_3 подала до суду зустрічний позов, в якому з урахуванням уточнених вимог просила стягнути з відповідача ОСОБА_1 кошти на відшкодування здійснених витрат, які збільшили вартість майна у сумі 159 115,25 грн. В обґрунтування вимог зустрічного позову вказала, що з липня 2005 року вона з сім'єю проживають в спірному житловому будинку зі згоди відповідача ОСОБА_1 , яка в подальшому у 2006 році склала на неї заповіт, а у 2011 році дозволила зареєструвати місце проживання в будинку її сім'ї. Зазначила, що позивач ОСОБА_1 в спірному житловому будинку ніколи не проживала. На час її вселення будинок перебував у непридатному до проживання стані, потребував проведення капітальних ремонтних робіт, проти проведення яких відповідач не заперечувала. Так, за час проживання в житловому будинку її сім'єю проведено реконструкцію будинку, а саме в усіх кімнатах вирівняно та заново відновлено стелю та стіни, відремонтовано підлогове покриття, яке також покрито лінолеумом та ковроліном, замінено всі старі міжкімнатні дерев'яні двері та вікна на нові. У 2012-2013 в будинку встановлено пічне опалення, відновлено постачання електромережі, проведені фасадно-оздоблювальні роботи в будинку, проведено роботи з благоустрою будинковолодіння, а саме встановлений декоративний квітник, проводилось утримання в належному стані криниці та огорожі. Крім того, проведено відновлення таких споруд як погріб (замінено стелю), хлів (замінено підлогове покриття). Таким чином, на проведення всіх ремонтних робіт, нею та її сім'єю витрачено власні кошти, розмір яких згідно висновку експерта, становить 159115,25 грн, які просила стягнути з ОСОБА_1 .
Рішенням Верховинського районного суду від 27 травня 2021 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині відмови в задоволенні первісного позову, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає оскаржене рішення незаконним і необґрунтованим. Апелянт з посиланням на ст. 263 ЦПК України вказала, що відповідач ОСОБА_3 визнала в судовому засіданні, що вона разом з сім'єю в період з 2007 по 2015 роки знищили належне ОСОБА_1 майно, а саме: замінено усі старі дерев'яні двері (4 шт.) на нові, усі старі дерев'яні вікна (6 шт.) на нові, знищено 2 цегляні печі-лежанки в двох кімнатах, які були придатні для випікання хліба та споруджено 2 нові печі, які придатні тільки для обігріву. Відповідачі знесли прибудований до житлового будинку ґанок та побудували новий, який на даний час забрали, пошліфували стіни в будинку, знесли в кімнатах сволоки без її відома. Крім того, повністю знищили двоє дерев'яних ліжок, дві старовинні лавиці, дві кухонні шафи, чотири дерев'яні полиці. Апелянт вважає, що відповідачі через систематичне руйнування та псування її житлового приміщення підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення. Зазначила, що на даний час на подарованій нею ОСОБА_3 земельній ділянці відповідачі побудували житловий будинок, в якому облаштовані дві кімнати, придатні для проживання. На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги акти обстеження матеріально-побутових умов, якими встановлено наведені вище обставини щодо переобладнання будинку відповідачами, а також покази свідків. ОСОБА_1 зазначила, що не може безперешкодно користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі поміняли вхідні двері та замки. Також вказує, що відповідачу ОСОБА_5 на праві власності належить житловий будинок в АДРЕСА_2 , а тому твердження суду про неможливість виселити неповнолітню дитину із спірного будинку вважає безпідставним. Враховуючи наведене, просила оскаржене рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю, в частині відмови в задоволенні зустрічного позову залишити рішення без змін.
У надісланому на адресу апеляційного суду відзиві ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги заперечила, оскільки вважає її необґрунтованою, недоведеною, а викладені в ній вимоги надуманими. Зазначила, що акти обстеження матеріально-побутових умов були здійснені у 2018 році та можуть фіксувати лише стан нерухомого майна на момент його огляду. Допитані за клопотанням ОСОБА_1 свідки надали суду однотипні показання, одночасно зазначили обставини, які викликають сумнів в можливості їх обізнаності щодо таких обставин, а тому суд критично оцінив покази свідків. Вважає, що місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що позивачем не представлено належних доказів про те, в якому стані перебував спірний будинок на момент вселення сім'ї відповідача. Сам факт заміни певних елементів чи предметів інтер'єру, проведених ремонтних робіт не може підтверджувати доводів ОСОБА_1 , що її сім'єю вчинялися дії із систематичного руйнування чи псування житлового приміщення. На думку ОСОБА_3 , наявність конфлікту та неприязні стосунки між сторонами не можуть тягнути за собою визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Крім того, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що можуть підтвердити вчинення перешкод у проживанні та про пошкодження майна ОСОБА_1 . Також просить взяти до уваги, що на даний час вона хворіє, з нею проживають неповнолітні діти, ремонтні роботи в спірному будинку проведені за власні кошти відповідача-позивача, іншого належного для проживання будинку у сім'ї немає. Просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржене рішення залишити без змін.
Відповідачі та представники третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Ільцівської сільської ради Верховинського району, органу опіки та піклування - Верховинська районна державна адміністрація, Верховинської селищної ради в судове засідання, будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, не з'явились, що відповідно до статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності.
В засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та її представник доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити.
Згідно положень статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про відшкодування суми, на яку збільшилась вартість поліпшеного майна, не оскаржується, а тому в силу частини 1 статті 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги з наступних підстав.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судове рішення в даній справі відповідає.
Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 не доведено перед судом належними доказами факт систематичного псування чи руйнування відповідачами належного їй нерухомого майна, систематичність протиправних дій відповідачів щодо порушення правил співжиття і безрезультатність застосування до них заходів попередження і громадського впливу. Суд вважав, що виселення їх зі спірного житлового будинку є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла та призведе порушення прав неповнолітньої дитини, та не перебуває в площині співмірності із реалізацією у такий спосіб права власності позивача на нерухоме майно, а тому дійшов висновку по відмову в задоволенні первісного позову за недоведеністю позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у приватній власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №1065 від 29.12.1983 перебуває будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т.1 а.с.44).
Згідно з технічної документації на спірне будинковолодіння будинок складається з чотирьох приміщень, а саме житлової, площею 13,8 м.кв., коридору, площею 16,0 м.кв., кухні, площею 13,4 м.кв., коридору, площею 11,9 м.кв. (т.1 а.с.242-243).
У згаданому житловому будинку зареєстровані троє осіб, які являються знайомими власника, а саме ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 згідно з довідкою Ільцівської сільської ради №02.2-18/535 від 05.06.2018 про склад сім'ї ОСОБА_1 (т.1 а.с.8).
Встановлено також, що між сторонами систематично виникають суперечки з приводу проживання відповідачів за первісним позовом у спірному житловому будинку. На підтвердження вказаного ОСОБА_1 надано суду скарги на неправомірні дії відповідача ОСОБА_3 та інформацію з Верховинського ВП Косівського ВП ГУНП в Івано-Франківській області. При цьому, за результатами розгляду таких заяв, Верховинським ВП Косівського ВП ГУНП в Івано-Франківській області, було проведено профілактичну роботу та роз'яснено про порядок вирішення даних питань в судовому порядку. Ознак адміністративного чи кримінального правопорушень у діях ОСОБА_3 не було виявлено (т.1 а.с. 29-35,9-10).
Доказів на підтвердження того, що позивач ОСОБА_1 зверталася із скаргами до правоохоронних органів щодо порушення іншими відповідачами ОСОБА_5 , ОСОБА_8 правил співжиття апелянтом не надано та судом першої інстанції не встановлено.
Звертаючись до апеляційного суду ОСОБА_1 вказувала на те, що відповідачі за час проживання у її будинку та без її відома знищили належне їй майно, здійснили переобладнання будинку та поміняли вхідні двері та чинять їй перешкоди у користуванні майном. Це тривало у період з 2005 по 2013 роки, що, на думку позивачки, свідчить про систематичне руйнування та псування її майна.
Заперечуючи проти вказаного, ОСОБА_3 зазначила, що вона разом з сім'єю з липня 2005 року проживають у спірному будинку зі згоди ОСОБА_9 . На час вселення відповідачів будинок перебував у непридатному для проживання стані, потребував ремонтних робіт, проти яких відповідач не заперечувала. Жодних перешкод в користуванні будинком відповідачі не чинять, оскільки позивач після успадкування спірного будинку там не проживає і ніколи не проживала.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В силу частини 2 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
За змістом даної норми власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (ЦК України чи іншим актом цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини чи договором.
Згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Правова позиція Європейського суду з прав людини полягає в тому, що відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Відповідно до статті 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Частиною третьою статті 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За приписами статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Згідно статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів.
Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору. Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.
З урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством засад (принципів) змагальності і диспозитивності при зверненні до суду позивачі самостійно обирають спосіб захисту порушеного права та обґрунтовують доказами.
Таким чином, принцип диспозитивності відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України не дозволяє суду вийти за межі вимог, заявлених позивачем.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що відповідачі систематично руйнують житловий будинок, чинять їй перешкоди в користуванні своєю власністю, що є підставою для виселення згідно статті 116 ЖК УРСР.
Даних про те, що позивач у цій справі зверталась до суду з письмовою заявою про зміну підстав позову, немає.
В силу статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Вказаний позов про виселення стосується усунення перешкод у користуванні майном, тобто є негаторним позовом.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Вказані висновки містяться в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.
Судом першої інстанції встановлено і це не заперечується сторонами по справі, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 разом з дитиною ОСОБА_7 ( ОСОБА_6 ) вселилися в житло за адресою: АДРЕСА_1 у 2005 році зі згоди власника ОСОБА_1 . Пізніше у відповідачів в 2006 році народилася ще одна дитина ОСОБА_4 . Відповідачі ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 зареєстровані в такому житловому будинку з 2011 року, з них ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з цього часу постійно проживають в ньому. Відповідач ОСОБА_6 ( ОСОБА_7 ) у зв'язку з укладенням шлюбу змінила місце проживання та в житловому будинку не проживає з вересня 2017 року. Відповідач ОСОБА_5 забезпечений зареєстрованим місцем проживання в Україні за іншою адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до частини1 статті 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК Української РСР вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.
У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Як роз'яснено у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів.
Крім того, виходячи з офіційного характеру заходів запобігання і громадського впливу, які мають передувати виселенню наймача або членів його сім'ї на підставі статті 116 ЖК без надання іншого жилого приміщення, факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, виконавчими комітетами, іншими уповноваженими органами, а заходів громадського впливу - органами самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети, тощо), повинні підтверджуватися письмовими доказами. Неправомірна поведінка правопорушника повинна створювати об'єктивну, а не суб'єктивну неможливість спільного проживання. Тому незначні порушення, а також порушення, що є таким лише на думку окремих осіб у силу їх суб'єктивного сприйняття, продиктованого певним ставленням до правопорушника чи властивостями характеру, не повинні спричиняти виселення. Для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.
Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За приписами частин 1, 2 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Як на підставу систематичного руйнування відповідачами свого житла ОСОБА_1 посилається на висновок експертизи, а також акти обстеження житлово-побутових умов (т.1 а.с. 11-13).
Згідно висновку, проведеного СП «Західно-Український Експертно-Консультативний Центр» висновку експерта №505 в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , експертом за участю сторін визначено перелік ремонтних робіт, що був проведений у будинку та розраховано їх вартість, що становить 159115,25 грн (т.2 а.с.73-87).
Разом з тим, даних про те в якому стані перебував вказаний житловий будинок на момент вселення відповідачів, його конструктивні елементи, предмети інтер'єру, сам по собі факт заміни певних елементів, чи предметів інтер'єру, проведення тих чи інших ремонтних робіт, поєднаних із значними фінансовими витратами для благоустрою будинку, як правильно зазначено місцевим судом, не може підтверджувати доводи позивача за первісним позовом про те, що відповідачами вчиняються дії із систематичного руйнування чи псування жилого приміщення.
Не можуть підтверджувати вказану позивачем обставину з тих самих підстав і надані нею акти обстеження житлово-побутових умов від 03.05.2018, 02.07.2018 і 13.12.2018, оскільки ними зафіксовано стан нерухомого майна на момент його огляду.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач ОСОБА_1 не довела, що відповідачі систематичного руйнують чи псують житлове приміщення; використовують його не за призначенням; систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим для них проживання з нею в цьому будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Також не надано доказів на підтвердження того, що останні перешкоджають власнику вселитись до спірного будинку.
Матеріалами справи доведено, що між сторонами склались неприязні стосунки. Проте зазначені обставини не є підставою для висновку про існування підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР.
Надані в обґрунтування позову скарги на неправомірні дії відповідача ОСОБА_3 та інформація з Верховинського ВП Косівського ВП ГУНП в Івано-Франківській області вказані обставини не підтверджують.
Оцінюючи ці докази, колегія приходить до висновку, що вони не містять жодної інформації про те, що відносно відповідачів вживались заходи запобігання і громадського впливу, безрезультативність їх та наявність чергового порушення, що стало підставою для звернення в суд за захистом порушеного права.
Зважаючи на підстави заявленого позову, не можуть бути прийняті до уваги і посилання ОСОБА_1 щодо належності ОСОБА_5 на праві власності нерухомого майна.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції стосовно установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи вказане, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог норм матеріального та процесуального права. Тому апеляційну скаргу необхідно відхилити.
Керуючись статтями 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Верховинського районного суду від 27 травня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного її тексту.
Суддя-доповідач: В.А. Девляшевський
Судді: І.В. Бойчук
В.Д. Фединяк
Повний текст постанови складено 10 вересня 2021 року.