09 вересня 2021 р. № 400/3691/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідача:Військової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ,
про:визнання дій та бездіяльності протиправними; зобов'язання вчинити певні дії; стягнення заборгованості в розмірі 215 139,55 грн,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій просить визнати протиправною дію відповідача щодо нарахування і виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 11.02.2019 у розмірі 213,24 грн; визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку учасника бойових дій за 2017-2019 роки; стягнути з відповідача на користь позивача суму заборгованості з виплати індексації грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 11.02.2019 у розмірі 54 897,99 грн; стягнути з відповідача на користь позивача суму компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку учасника бойових дій за 2017-2019 роки у розмірі 11 222,62 грн; стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 11.02.2019 по 31.08.2020 у розмірі 149 018,94 грн; зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити на користь позивача суму компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації та компенсації невикористаних днів додаткової оплачуваної відпустки.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що станом на день видання наказу про виключення його зі списків особового складу військової частини відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, передбаченої Законом України від 21.10.1993 № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ). Також позивач вказав, що відповідач у порушення вимог Закону України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII) та Порядку проведення індексації грошових доходів громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078), за період з 13.11.2017 по 11.02.2019 належно не нараховував та не виплачував позивачу індексацію грошового забезпечення. У зв'язку із зазначеним позивач самостійно обчислив належні, на його думку, суми компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення, які просить стягнути з відповідача. Також позивач вказує, що невиплата зазначених вище компенсації та індексації є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок та виплати компенсації втрати частини доходів.
Ухвалою від 16.09.2020 суд відкрив провадження в адміністративній справі та постановив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти позовних вимог заперечує та просить відмовити в позові, посилаючись на виконання ним у період з 13.11.2017 по 28.02.2018 роз'яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016 № 248/3/9/1/2 про ненарахування та невиплату індексації грошового забезпечення до окремого роз'яснення та у зв'язку із відсутністю фінансування для таких нарахування та виплати. Відповідач зазначає, що з березня 2018 року забезпечив належні нарахування та виплату індексації грошового забезпечення. Відповідач вказує, що додаткова відпустка як учаснику бойових дій не є щорічною, а тому її невикористані дні не підлягають грошовій компенсації. Заперечуючи проти позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку, відповідач вказує, що дія статей 116, 117 Кодексу законів про працю України на військовослужбовців не поширюється. Заперечуючи проти позову в частині компенсації втрати частини доходів, відповідач зазначає, що компенсацію індексації грошових доходів населення окремо від грошового доходу Порядком № 1078 та Законом України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) не передбачено.
Позивач подав відповідь на відзив, у якій зазначає, що у разі звільнення військовослужбовця з військової служби йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки. Коментуючи аргумент відповідача щодо відсутності коштів для виплати індексації грошового забезпечення, позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» та вказує, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання ними своїх зобов'язань. Також позивач посилається на усталену практику Верховного Суду щодо поширення дії статей 116 ,117 Кодексу законів про працю України на військовослужбовців. Позивач зазначає, що індексація та компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є складовими грошового забезпечення і стягуються незалежно від вини роботодавця і незалежно від того, чи були вони нараховані працівнику.
Правом на подання заперечень на відповідь на відзив відповідач не скористався.
Ухвалою від 05.10.2020 суд задовольнив клопотання позивача та перейшов до розгляду справи в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою від 22.12.2020 суд відклав підготовче засідання.
Ухвалою від 02.02.2021 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
У судове засідання сторони не з'явилися, про дату, час і місце його проведення були належно повідомлені.
Позивач подав заяву, в якій просить розглянути справу у його відсутність.
На підставі частини дев'ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
Безпосередньо, повно, всебічно та об'єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим 15.12.2015.
Позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 13.11.2017 по 11.02.2019, що підтверджується записами у військовому квитку позивача серії НОМЕР_3 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 11.02.2019 № 37 позивача виключено із списків особового складу військової частини.
Додаткова відпустка як учаснику бойових дій під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 позивачу не надавалась, її грошова компенсація не виплачувалась. Зазначені обставини сторони визнають у заявах по суті справи.
Індексація грошового забезпечення позивачу в період з 13.11.2017 по 28.02.2018 не нараховувалася та не виплачувалася (визнається сторонами), а в період з 01.03.2018 по 11.02.2019 нарахована та виплачена в сумі 170,08 грн (підтверджується довідкою відповідача від 07.10.2020 № 24/5/1463 та визнається ним у відзиві).
Ухвалюючи рішення у справі, суд виходить з такого.
Щодо позовних вимог у частині індексації грошового забезпечення.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон № 2011-XII), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених Законом.
Абзац 2 частини четвертої статті 9 Закону № 2011-XII встановлює, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 9 Закону № 2011-XII, до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.
Згідно частиною першою статті 2 Закону України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII), індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення, у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (стаття 4 Закону № 1282-XII).
Стаття 18 Закону України від 05.10.2000 № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Отже, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно-правових актів проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення, яким визначені правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).
Відповідно до пункту 1 цього Порядку, він визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників.
За нормами пункту 1-1 Порядку № 1078, підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка.
Згідно з пунктом 2 Порядку № 1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Відповідно до пункту 4 Порядку сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Пункт 5 Порядку № 1078, визначає, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу.
Згідно з пунктом 6 Порядку № 1078, виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню: 1) підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів; 2) підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході.
Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік (вказана норма застосовується із 01.12.2015).
Індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці. Суд звертає увагу, що, відповідно до вимог законодавства, проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковим для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Норми Закону № 1282-XII та Порядку № 1078 визначають джерело коштів на проведення індексації. Пункт 6 Порядку № 1078 безпосередньо не скасовує виплату індексації заробітної плати (грошового забезпечення) та не пов'язує індексацію з надходженням коштів до власника підприємства, установи, організації. В Законі йдеться про фінансові ресурси бюджетів всіх рівнів.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 зазначено, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, ненарахування та невиплата позивачу індексації грошового забезпечення з 13.11.2017 по 28.02.2018 є порушенням вимог Закону № 1282-XII, Порядку № 1078 та порушує права позивача.
Частина четверта статті 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому зарплати без обмеження будь-яким строком (стаття 233 Кодексу законів про працю України).
Індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Оскільки у період з 13.11.2017 по 28.02.2018 індексація не нараховувалась і не виплачувалась, суд дійшов висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, а відтак, наявність підстав для виходу за межі позовних вимог, згідно із частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, та визнання цієї бездіяльності протиправною.
На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018.
Щодо позовних вимог в частині стягнення індексації у визначеній позивачем сумі суд виходить з такого.
Розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу і який виплачував йому грошове забезпечення. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексації грошового забезпечення.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Тобто під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках - це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, обирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
У спірних правовідносинах індексація не була нарахована та виплачена позивачеві.
Тобто питання про те, який базовий місяць буде використаний відповідачем для нарахування індексації є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені.
Аналогічна правова позиція щодо дискреційних повноважень військової частини з нарахування індексації грошового забезпечення викладена у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 240/11882/19.
За приписами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
На підставі вищезазначеного суд відхиляє аргументи позивача щодо неможливості віднесення нарахування суми індексації до дискреційних повноважень відповідача.
За таких обставин суд дійшов переконання, що у цьому випадку повноваження щодо обрахунку індексації, в тому числі щодо визначення базового місяця для такого нарахування, відповідно до положень Порядку № 1078 та Закону № 1282-XII, покладається на відповідача, а тому підстави для стягнення 54 897,99 грн відсутні.
При цьому суд зазначає, що нарахування індексації у розмірі 0 грн. за будь-який місяць спірного періоду не свідчитиме про протиправну бездіяльність відповідача щодо її нарахування у разі відсутності підстав для її нарахування.
Щодо періоду з 01.03.2018 по 11.02.2019 суд зазначає про таке.
Як установив суд, індексація грошового забезпечення у цей період нарахована та виплачена відповідачем позивачу в сумі 170,08 грн. Зокрема, за грудень 2018 року та січень 2019 року - по 71,08 грн та за лютий 2019 року (пропорційно до кількості днів служби до дня виключення із списків особового складу військової частини) - 27,92 грн.
01.03.2018 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), якою підвищені посадові оклади військовослужбовців.
У зв'язку з цим суд погоджується з аргументом позивача про те, що березень 2018 року є базовим місяцем. Відповідач у відзиві також визнає, що березень 2018 року є базовим.
З розрахунку індексації грошового забезпечення, наведеного у позовній заяві, суд установив, що позовні вимоги про стягнення індексації грошового забезпечення за період з березня 2018 року по лютий 2019 року ґрунтуються на наявності підстав, на думку позивача, для нарахування та виплати йому фіксованої індексації грошового забезпечення.
Ці позовні вимоги не підлягають до задоволення з огляду на їхню передчасність у зв'язку з таким.
Відповідно до абзацу 4 пункту 5 Порядку № 1078, якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Обчислюючи суму фіксованої індексації, позивач у позовній заяві виходить з базового місяця - січня 2008 року для цілей індексації грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018.
Разом з тим, суд вище дійшов висновку про те, що визначення базового місяця за цей період належить до компетенції відповідача, а тому вимоги про конкретно визначений розмір суми до стягнення є передчасними.
Оскільки, як зазначає позивач, виплата фіксованої індексації в період з 01.03.2018 по 11.02.2019 обумовлена обов'язком відповідача застосувати як базовий місяць січень 2008 року для індексації грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018, а визначення базового місяця за цей період належить до компетенції відповідача, позовні вимоги, що ґрунтуються на виплаті фіксованої суми індексації, є також передчасними.
У зв'язку з цим у задоволенні позову в цій частині належить відмовити.
Отже, позовні вимоги, які стосуються індексації грошового забезпечення, належить задовольнити частково, шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018.
Щодо стягнення грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій суд зазначає про таке.
16.05.2019 Верховний Суд розглянув зразкову справу № 620/4218/18. Позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплаті позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій та зобов'язання відповідача нарахувати та виплаті позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, задоволено. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 рішення Верховного Суду залишено без змін.
Справа, що розглядається, відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18 (далі - Рішення ВС).
Статтею 291 Кодексу адміністративного судочинства України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідно до статті 4 Закону України від 05.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР), визначено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Стаття 16-2 Закону № 504/96-ВР встановлює, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до пункту 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, учасникам бойових дій надаються, зокрема, такі пільги, як, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Разом з тим, частинами восьмою, десятою, сімнадцятою-дев'ятнадцятою статті 10-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом № 504/96-ВР або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів (частина двадцять перша статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ.
Згідно з статтею 1 Закону України від 21.10.1993 № 3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-ХІІ), особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Принципом, який визначає зміст правовідносин людини із суб'єктом владних повноважень, є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Отже, у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 17.03.2014 №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Отже, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, припиняється.
Відповідно до частини восьмої статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону № 504/96-ВР. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом № 2011-ХІІ. Зокрема, відповідно до частини чотирнадцятої статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Тому суд зазначає, що норми Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Разом з тим, позовні вимоги про стягнення такої компенсації не підлягають до задоволення, оскільки належним способом захисту порушеного права у цьому випадку є зобов'язання вчинити певні дії, що відповідає правовій позиції Верховного Суду у справі № 620/4218/18.
Щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів суд виходить з такого.
Відповідно до пункту 4 Порядку № 1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян проводиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Згідно із статтею 3 Закону № 2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до статей 1, 2 Закону № 2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, у тому числі, серед іншого, сума індексації грошових доходів громадян.
За змістом статті 4 Закону № 2050-III, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З аналізу норм Закону України № 2050-III та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов:
1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії;
2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата);
3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання);
4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців;
5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.
Верховний Суд у постанові від 29.04.2021 у справі № 240/6583/20 зазначив, що системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
Використане у статті 3 Закону № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2017 року № 21-2003а16, Верховного Суду від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17 та від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17.
Також колегія суддів Верховного Суду, розглядаючи справу № 240/11882/19, вказала, що враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення за визначений період, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за той самий період. Зокрема, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Аналогічна позиція також була висловлена Верховним Судом у постанові від 04.04.2018 у справі № 822/1110/16, у постанові від 20.12.2019 у справі № 822/1731/16, у постанові від 13.03.2020 у справі № 803/1565/17.
За приписами частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Разом з тим, грошова компенсація додаткової відпустки має разовий характер, а, відповідно до статті 2 Закону № 2050-III, під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру.
Отже, в цій частині позовні вимоги належить задовольнити лише щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення, в іншій частині - відмовити.
Щодо позовних вимог про зобов'язання виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку, суд виходить з такого.
У постанові від 06.06.2018 у справі № 803/1105/16 Верховний Суд вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає до застосування у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ураховуючи те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано порядок виплати військовослужбовцям грошового забезпечення за час затримки розрахунку, до спірних правовідносин підлягають до застосування норми Кодексу законів про працю України.
Згідно із статтею 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Стаття 117 Кодексу законів про працю України містить норму щодо відповідальності роботодавця у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум в установлені законом строки.
У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 визначено, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Тобто Конституційний Суд України вбачає наявність підстав для звернення працівника до суду за стягненням середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у проведенні роботодавцем фактичного розрахунку з таким працівником.
Ураховуючи вищенаведене, правомірно дійти висновку, що обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наступає за умови наявності сукупності таких обставин:
- невиплата з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у день звільнення;
- проведення роботодавцем остаточного розрахунку з працівником.
Також суд зазначає, що до моменту проведення фактичного розрахунку неможливо установити період, за який виникає обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Матеріалами справи не підтверджується обставина розрахунку відповідача з позивачем.
Натомість, з позовної заяви вбачається, що позивач пов'язує обов'язок відповідача виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні саме у прив'язці до майбутнього розрахунку з ним в частині виплати індексації грошового забезпечення та грошової компенсації додаткової відпустки як учаснику бойових дій на виконання рішення суду у цій справі, що суперечить статті 117 Кодексу законів про працю України.
На підставі вищенаведеного суд вважає позовні вимоги у цій частині такими, що заявлені передчасно (до дати проведення відповідачем фактичного розрахунку із позивачем), у зв'язку з чим у цій частині позовних вимог належить відмовити.
Суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу його право звернутися до адміністративного суду з цією позовною вимогою в загальному порядку після проведення відповідачем розрахунку з позивачем.
На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Судові витрати у справі відсутні.
Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікцаійний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ), яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 11.02.2019.
3. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 11.02.2019.
4. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ), яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) індексації грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018.
5. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) індексацію грошового забезпечення за період з 13.11.2017 по 28.02.2018.
6. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 ) компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 13.11.2017 по день фактичної виплати індексації.
7. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Птичкіна