10 вересня 2021 року
справа №380/10887/20
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сасевича О.М., розглянувши у письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання до вчинення дій,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до «Держава Україна в особі спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України, із вимогою - стягнути з «Держава Україна в особі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України» на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме: посадового окладу, визначеного за ч.4 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 року по 15.01.2020 року у сумі 1111436,97 грн.
Ухвалою судді від 30.11.2020 року вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення її недоліків.
На виконання вимог зазначеної ухвали судді позивач усунув недоліки позовної заяви, уточнив належний склад відповідачів у справі та позовні вимоги.
Так, згідно уточненої позовної заяви, позивач просить суд:
-визнати бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України щодо відшкодування ОСОБА_1 матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме - посадового окладу, визначеного за ч.4 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 року по 15.01.2020 року у сумі 1 111 436,97 грн. протиправними;
-зобов'язати Спеціалізовану прокуратуру у військовій та оборонній сфері Західного регіону України виплатити на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме - посадового окладу, визначеного за ч.4 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п.26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01.07.2015 року по 15.01.2020 року у сумі 1 111 436,97 грн.
Позов аргументовано тим, відповідно до наказу ТВО військового прокурора Західного регіону України від 14.02.2015 № 138к ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Західного регіону України.
На зазначеній посаді ОСОБА_1 проходив військову службу по 15.01.2020 у військовому звані «полковник юстиції» та звільнений з військової служби у запас відповідно до вимог підпункту «г» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», тобто у зв'язку із скороченням штату або проведенням організаційних заходів, наказом військового прокурора Західного регіону України від 15.01.2020 № 30к та виключено зі списків особового складу військової прокуратури Західного регіону України з 15.01.2020, вислуга років військовослужбовцем складає понад 17 років.
Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі №1- 223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вважає, що внаслідок неконституційного акту діями Держави України було порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, а саме розмір матеріальної шкоди, яку спричинено позивачу, у вигляді не отриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 4 ст. 81 3акону України «Про прокуратуру », завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 24 вересня 2019 року включно, складає різницю між належними до виплати 1 378 246,98 грн та реально виплаченими сумами посадового окладу 266 810,01 гри. всього на суму 1 111 436,97грн,
Ухвалою судді від 11.12.2020 року в справі було відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін.
12.02.2021 на адресу суду за вх.№ 9369 від Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач зазначає, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Отже, військова прокуратура Західного регіону України фінансувалася в період з 2015 року по 10.09.2020 року включно, головним розпорядником коштів відповідно до чинного законодавства.
За таких обставин, оскільки з часу набрання чинності Законом України «Про прокуратуру» розміри окладів працівників органів прокуратури регулювалися постановами Кабінету Міністрів України та Законами України про Державний бюджет України, і видатки на реалізацію положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не передбачались, військова прокуратура Західного регіону України не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Крім того, дія п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного Кодексу України у частині, що стосується норм і положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-V1I, втратила чинність з 26.03.2020. За таких обставин, Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення. Вважає доводи відповідача щодо відсутності ретроактивності дії рішень Конституційного Суду України підтверджуються правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №3 1 8/2 132/14-а та від 16.05.2019 у справі №820/2640/17. На день виключення ОСОБА_1 із списків особового складу Військової прокуратури Західного регіону України військова прокуратура Західного регіону України не була ліквідована чи реорганізована. У зв'язку з вищевикладеним, грошове забезпечення за період з 01.07.2015 по 15.01.2020 ОСОБА_1 нараховано та виплачено відповідно до постанов Кабінету Міністрів України: від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (із змінами), від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (із змінами), від 15.06.1994 № 414 «Про види, розміри і порядок компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (із змінами), від 17.07.2003 № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», від 15.01.2004 № 44 «Про затвердження Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» та кошторису прокуратури регіону на 2020 рік, затвердженого Офісом Генерального прокурора. Просить у задоволенні позову відмовити повністю.
21.05.2021 за вх.№36063 відповідачем подано додаткові пояснення. Зазначає, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України. Просить у задоволенні позову відмовити повністю.
08.06.2021 за вх.№40984 на адресу суд надійшли додаткові пояснення позивача у справі, якими додатково аргументує підставність позовних вимог. Зазначає, що Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначене ст. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме у ст. 56 Конституції України. Спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. З ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у Державі Україні не прийнято, у зв'язку з чим у спірних правовідносинах норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії.
Ухвалою суду від 09.06.2021 клопотання представника відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження задоволено. Ухвалено перейти із спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін до розгляду справи в загальному позовному провадженні. Призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою від 16.08.2021 закрито підготовче провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання до вчинення дій.
В судове засідання, що відбулось 06.09.2021 року з'явилися позивач та представник відповідача. Позивач позов підтримав в повному обсязі та просить такий задоволити. Представник відповідача проти задоволення позову заперечив, просить у задоволенні позову відмовити повністю. Проти переходу до письмового провадження у справі для подальшого розгляду та винесення рішення не заперечили.
Ухвалою суду постановлено перейти до розгляду справи у письмовому проваджені для ухвалення рішення у справі.
Розглянувши позов, відзив на позовну заяву, подані документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.
Судом достовірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що наказом військового прокурора Західного регіону України від 14.02.2015 №138к, ОСОБА_1 призначено з 14.02.2015 на посаду начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Західного регіону України.
Наказом військового прокурора Західного регіону України від 15.01.2020 №30к полковника юстиції ОСОБА_1 з 15.01.2020 звільнено з посади начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Західного регіону України та органів прокуратури. ОСОБА_1 виключений і списків особового складу військової прокуратури Західного регіону України 15.01.2020.
Згідно наявних у матеріалах справи доказів, судом встановлено та не заперечується сторонами, що розмір окладу начальника відділу військової прокуратури регіону, зокрема ОСОБА_1 у період з 01.07.2015 по 15.01.2020, відповідно до постанови № 505 розмір становила:
За період з 01.07.2015 по ЗО. 11.2015 - 2518,00 гри.;
За період з 01.12.2015 по 23.02.2016 - 3148,00 гри.;
За період з 24.02.201 6 по 03.08.2016 - 2518,00 гри.;
За період з 04.08.2016 по 05.09.2017 - 3148,00 гри.;
За період з 06.09.2017 по 15.01.2020 - 7750,00 гри.
На переконання ОСОБА_1 оскільки з 01.01.2015 діяли зміни до пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, які визнано неконституційними та такими, що втратили чинність на підставі рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020, то починаючи з 2015 року розмір посадового окладу прокурора повинен обчислюватись виключно за положеннями статті 81 Закону України «Про прокуратуру». Однак внаслідок застосування акта, визнаного неконституційним відповідачем не виплачено у спірний період посадовий оклад у належному розмірі, що спричинило заборгованість у загальному розмірі 1 111 436,97 гривень, яка є завданою матеріальною шкодою та підлягає стягненню з держави в особі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України, що стало підставою для звернення до суду відповідно до статті 152 Конституції України як акту прямої дії.
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.
Відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Положеннями статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон №1697-VII) врегульовано питання заробітної плати прокурора - складові, розміри посадових окладів залежно від займаної посади, доплата за вислугу років. Встановлено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
У зазначеній статті основою для визначення розміру посадового окладу взято мінімальну заробітну плату, розмір якої, в свою чергу, у спірний період визначався відповідними положенням Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 13 Закону №108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно з частинами 1, 2 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно частини 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Згідно з статтею 89 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Відповідно до статті 90 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» норми і положення, зокрема, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Аналогічні положення закріплені пунктом 11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».
Зазначені законодавчі положення є чинними, такі неконституційними не визнавались.
Таким чином, відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому (більшому) розмірі, ніж це передбачено в межах видатків з боку Держави.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №807/1171/16.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Вказана норма є чинною, неконституційною не визнавалась.
У спірний період схеми посадових окладів працівників органів прокуратури затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» з подальшими змінами.
Сторонами не заперечується той факт, що у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до долучених матеріалів справи позивача у лютому 2015 року його призначено на посаду начальника відділу організаційного та правового забезпечення військової прокуратури Західного регіону України., у січні 2020 року звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Інформація про переведення на посаду прокурора обласної прокуратури відсутній, як і докази проходження позивачем атестації, за результатами якої могло бути зреалізовано таке переведення.
Відтак, на день виключення ОСОБА_1 із списків особового складу Військової прокуратури Західного регіону України військова прокуратура Західного регіону України не була ліквідована чи реорганізована.
У зв'язку з вищевикладеним, грошове забезпечення за період з 01.07.2015 по 15.01.2020 ОСОБА_1 нараховано та виплачено відповідно до постанов Кабінету Міністрів України: від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (із змінами), від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (із змінами), від 15.06.1994 № 414 «Про види, розміри і порядок компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (із змінами), від 17.07.2003 № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», від 15.01.2004 № 44 «Про затвердження Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу» та кошторису прокуратури регіону на 2020 рік, затвердженого Офісом Генерального прокурора.
Так, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України».
Слід зазначити, що акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов'язковими до виконання на території України.
Проте, акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду України конкретизують чинне законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.
При цьому, суд зауважує, що є три визнаних у світі форми юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Це ex nunc, коли акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед, pro futuro - коли сам конституційний суд відкладає набрання чинності на перспективу, ex tunc - з моменту прийняття акта, і саме з цією формою пов'язана ретроактивність. Найбільш поширеними формами юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів у світі є ex nunc і pro futuro.
Встановлена Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
За загальним правилом, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, за загальним правилом, відповідно до принципів юридичної визначеності і res judicata, якщо Конституційний Суд України визнає зміни, запроваджені законодавцем, неконституційними, то суди не можуть поширювати дію цього рішення на правовідносини, які були актуальними за інших умов та іншого правового регулювання.
У статті 152 Конституції України передбачено, що Конституційний Суд України має можливість самостійно визначати строк втрати чинності актом (його окремими положеннями). Тобто це положення означає, що ретроактивність не має автоматичної дії, а Суд у відповідних випадках сам може визначати обмеження дії певних його рішень.
У рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказано, що відповідне положення втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України втратили чинність саме з 26.03.2020.
Вказане узгоджується з позицією, викладеною у постанові Верхового суду від 28 січня 2021 року у справі № 560/703/20.
За таких обставин, Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення.
Таким чином, у період з 01.07.2015 по 26.03.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020) положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, було чинним, а тому підлягало застосуванню у відповідності до чинного на той час законодавства.
Крім того, з 25.09.2019 чинними є норми пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ.
Отже, у вказаний період у відповідача не було правових підстав для застосування положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» при визначенні розміру посадового окладу позивача.
Щодо покликання позивача на те, що положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, йому завдано матеріальної шкоди (збитків) у вигляді неотриманої заробітної плати, тому належним способом захисту його прав є застосування норм прямої дії, а саме частини 3 статті 152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Вказані аргументи скаржника, на переконання суду, є безпідставними з огляду на наступне.
Так, згідно з ч. З ст. 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Спеціальний закон, який визначає порядок та механізм відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, законодавчим органом не прийнятий.
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України (далі - ЦК України).
Статтею 1173 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Ця норма є спеціальною у відношенні до положень ст. 1 173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме: завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.
Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 ЦК України.
У частині другій вказаної статті зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Таким чином, визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не є тотожним визнанню нормативно- правового акту незаконним.
Зміст статті 1175 ЦК України дає підстави для висновку про її застосування тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується.
За загальними положеннями про відшкодування шкоди майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1 166 ЦК України).
Стаття 22 ЦК України передбачає право на компенсацію збитків у результаті порушення саме цивільного права позивача, тоді як предметом даного спору є відшкодування шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати.
За змістом вказаної статті ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Як вбачається із суті позовних вимог, позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати.
У зв'язку з викладеним, недоотриманий позивачем розмір заробітної плати, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 ЦК України.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 21.1 1.2018 у справі № 686/1746/17.
Сам же позивач у своїй позовній заяві здійснює посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.1 1.20і8 у справі № 757/70264/17-ц щодо розгляду спорів, як у даному випадку, пов'язаних з проходженням публічної служби, які розглядаються за правилами адміністративного судочинства.
Така ж позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 686/23445/17. Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України.
Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли в даній справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 12.04.2021 у справі № 560/2065/19.
Також, частина 2 статті 1 ЦК України встановлює правило, згідно з яким до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Чинним законодавством не визначено порядку відшкодування шкоди органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності, а тому відсутні правові підстави для стягнення з Держави Україна в особі Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону шкоди, заподіяної прийняттям акта, який згодом визнаний неконституційним.
Разом з тим, за встановлених обставин, враховуючи правила дії норм права у часі, а також відсутність у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказівки на ретроактивність такого, суд приходить до висновку, що недоотримана, на думку позивача, частина заробітної плати, не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статті 22 ЦК України.
З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання до вчинення дій слід відмовити повністю.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція) не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що задоволенню не підлягають.
Зважаючи на висновок суду про відмову в задоволенні позову, та відсутність в матеріалах справи доказів понесення сторонами будь-яких витрат, пов'язаних з розглядом справи, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 382, підп.15.5 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання до вчинення дій відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI “Прикінцевих положень” Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Сасевич О.М.