01 вересня 2021 року Справа №480/1634/21
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Савицької Н.В.,
за участю секретаря судового засідання - Байдак С.М.,
представника позивача - Мачули А.А.,
представників відповідачів - Непийпи Р.О., Дмитрієвої М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми за правилами загального позовного провадження адміністративну справу №480/1634/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Сумській області, Головного управління ДПС у Сумській області, як територіального органу утвореного на правах відокремленого підрозділу про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,-
ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Сумській області, Головного управління ДПС у Сумській області на правах відокремленого підрозділу, і, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (а.с.35-41, том 1), просить суд:
- скасувати наказ Головного управління ДПС у Сумській області від 25.01.2021 №13-о «Про звільнення»;
- поновити на посаді заступника начальника управління - начальника відділу супроводження в судах податкових спорів управління супроводження судових справ Головного управління ДПС у Сумській області, як відокремленого підрозділу;
- стягнути з Головного управління ДПС у Сумській області середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що працював в органах державної податкової служби. Наказом Голови комісії з ліквідації Головного управління ДПС у Сумській області від 25.01.2021 №13-о «Про звільнення» припинено державну службу та звільнено позивача із займаної посади заступника начальника управління - начальника відділу супроводження судових спорів управління правової роботи на підставі п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу" у зв'язку із ліквідацією Головного управління ДПС у Сумській області. Позивач вважає звільнення незаконним, оскільки згідно постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893 Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399) ліквідовано як юридичну особу та створене Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ43995469). Постановою №893 також передбачено, що права та обов'язки територіальних органів ДПС, що ліквідуються, передані новоствореному органу податкової служби. На переконання позивача, у даному випадку фактично відбулася реорганізація, а не ліквідація державного органу, внаслідок якої створене Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), яке є правонаступником всіх прав та обов'язків ліквідованої юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469). Також зазначає, що при його звільненні не було дотримано ч. 2 ст. 40 КЗпП України, якою передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відтак, на переконання позивача, приймаючи оскаржуваний наказ відповідачами було порушено порядок вивільнення працівників, передбачений КЗпП України, та не забезпечено переведення позивача на посаду, відносно якої у нього продовжується дія трудового договору. Посилаючись на викладені обставини, позивач наголошує на відсутності у ГУ ДПС підстав для його звільнення у зв'язку із ліквідацією, а тому просить скасувати спірний наказ та поновити на посаді в новоствореному Головному управлінні ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), а також стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 21.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання.
У відзивах на позовну заяву, відповідачі як суб'єкти владних повноважень заперечують проти задоволення позову, при цьому зазначають наступне. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893 ліквідовано як юридичну особу Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399) та створено Головне Управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469). 10.11.2020 позивач попереджений про наступне звільнення не раніше, ніж за 30 календарних днів, та 25.01.2021 прийнятий наказ №13-о про звільнення позивача на підставі ст. 87 Закону України "Про державну службу" у зв'язку із ліквідацією Головного управління ДПС у Сумській області. Відповідачі вважають звільнення позивача із наведених підстав законним, з огляду на таке. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби врегульовані Законом "Про державну службу" №889-VIII. Згідно зі ст. 5 Закону №889-VIII норми законодавства про працю поширюються на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є засобом одностороннього припинення державної служби, який можливий за наявності законодавчо визначених підстав. Так, підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема ліквідація державного органу. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). Також відповідачі наголошують, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців, здійснюється відповідно до Закону №889-VIII без застосування положень ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України. Крім того, зауважують, що ліквідація державного органу, як самостійна підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону, не містить будь-яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною і достатньою підставою для її припинення. Відтак, для припинення державної служби внаслідок скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації або реорганізації державного органу суб'єкт призначення або керівник державної служби не зобов'язаний пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі. Відтак, звільняючи позивача з займаної посади, Голова Комісії з ліквідації ГУ ДПС у Сумській області діяв на підставі та у порядку, передбачених Законом №889-VIII, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
У відповіді на відзив позивач, не погоджуючись із доводами відповідачів зазначає, що згідно усталеної практики суду касаційної інстанції під час розгляду спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України та пунктами 1 та 1-1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, чи відмовився працівник від переведення на іншу роботу, чи мав можливість власник або уповноважений ним орган перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. У той же час, позивач звертає увагу, що 04.01.2021 Головним управлінням ДПС у Сумській області як відокремленим підрозділом йому було запропоновано лише одну вакантну посаду завідувача юридичного сектору, проте рівнозначна вакантна посада заступника начальника управління - начальника відділу супроводження в судах податкових спорів управління супроводження судових справ не пропонувалась. При цьому, будь-яких правових підстав для того, щоб не запропонувати позивачеві посади заступника начальника управління - начальника відділу супроводження в судах податкових спорів управління супроводження судових справ у відповідача не було, оскільки дія трудового договору продовжувалась.
Ухвалою суду від 01.07.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 21.07.2021.
Ухвалою суду від 21.07.2021 клопотання представника ОСОБА_1 та Головного управління ДПС у Сумській області про відкладення розгляду справи - задоволено, відкладено розгляд справи № 480/1634/21 на 26.07.2021 11:00 год.
26.07.2021 розгляд справи по суті відкладено на 01.09.2021 у зв'язку із неявкою представника Головного управління ДПС у Сумській області як відокремленого підрозділу та відсутністю у суду даних про належне його повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив та поясненнях по суті справи.
Представники відповідачів у судовому засіданні проти позову заперечували з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи і подані заяви по суті справи, оцінивши подані учасниками справи докази та встановивши всі фактичні обставини справи, суд встановив наступне.
Під час розгляду справи судом встановлено, що 10.11.2020 Головою Комісії з ліквідації Головного управління ДПС у Сумській області Луніку О.В. було попереджено про наступне звільнення не раніше, ніж 30 календарних днів з моменту ознайомлення з даним попередженням, з посади на підставі пункту 1-1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку з ліквідацією ГУ ДПС у Сумській області як юридичної особи публічного права відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби», наказу ДПС від 08.10.2020 №556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС» (а.с.7, том 1).
Наказом Головного управління ДПС у Сумській області №13-о від 25.01.2021 було припинено державну службу та звільнено 26.01.2021 ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу супроводження судових спорів управління правової роботи ГУ ДПС у Сумській області у зв'язку з ліквідацією згідно пункту 1-1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (а.с.8, том 1).
Вважаючи звільнення на підставі ст. 87 Закону України "Про державну службу" незаконним, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи оцінку обґрунтованості доводів позивача про відсутність підстав для звільнення, суд вважає за необхідне врахувати наступні обставини та положення законодавства.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).
Положення Закону №889-VІІІ суд застосовує в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно із ч. 2 та ч. 3 ст. 5 Закону №889-VІІІ відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Підстави припинення державної служби визначені статтею 83 Закону №889-VІІІ.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону №889-VІІІ державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону №889-VІІІ).
За змістом п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VІІІ підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є ліквідація державного органу.
Частиною 3 ст. 87 Закону № 889-VІІІ визначено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Як встановлено судом під час розгляду справи та зазначено вище, 10.11.2020 ОСОБА_1 попереджено про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VІІІ, а наказом від 25.01.2021 позивач звільнений із займаної посади з 26.01.2021.
Звертаючись до суду із даним позовом позивач стверджує, що його звільнення з підстави ліквідації державного органу є незаконним, оскільки в даному випадку відбулася реорганізація, а не ліквідація податкового органу.
У судовому засіданні та заявах по суті справи представники відповідачів наполягали, що відбулася ліквідація державного органу. Таким чином, спірним у даній справі є питання існування такої підстави припинення державної служби, як ліквідація державного органу.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами та вирішуючи даний спір, суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Частиною третьою вказаної статті передбачено, що порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Порядок утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади врегульовано статтею 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" від 17.03.2011 №3166-VI (далі Закон №3166-VI).
Частиною 1 ст. 5 Закону №3166-VI передбачено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Відповідно до частини п'ятої цієї статті міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, щодо яких набрав чинності акт Президента України про їх припинення, продовжують здійснювати повноваження та функції у визначених сферах компетенції до завершення здійснення заходів з утворення міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, до якого переходять повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що припиняється, та можливості забезпечення здійснення ним цих функцій і повноважень, про що видається відповідний акт Кабінету Міністрів України (частина сьома статті 5 Закону).
Указом Президента України про ліквідацію міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади визначається орган виконавчої влади, якому передаються повноваження та функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, що ліквідується. Порядок здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначається Кабінетом Міністрів України (ч. ч. 8, 9 ст. 5 Закону №3166-VI).
Із аналізу наведених вище норм Цивільного кодексу України та Закону №3166-VI вбачається, що порядок утворення та припинення юридичних осіб публічного права є відмінним від порядку утворення та припинення юридичних осіб приватного права.
Частиною 1 ст. 104 ЦК України передбачено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Ліквідація - це одна із форм припинення юридичної особи. Ліквідація юридичних осіб здійснюється без переходу прав i обов'язків підприємства, що ліквідується, до інших осіб, тобто без правонаступництва. При ліквідації підприємства його права й обов'язки припиняються.
Отже, ліквідація юридичної особи публічного права, на відміну від ліквідації юридичних осіб приватного права, має певні особливості, що обумовлені відмінностями в їхньому правовому статусі.
Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведене обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Таким чином, для вирішення питання про те, що саме мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади.
Якщо внаслідок ліквідації державного органу його функції були передані іншому чи новоутвореному державному органу, то в такому випадку має місце не ліквідація, а реорганізація державного органу.
Так, 30.09.2020 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №893 "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" (далі - Постанова №893), якою ліквідував як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком та установив, що права та обов'язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи.
До Переліку територіальних органів ДПС, що ліквідуються, згідно із Додатком до Постанови №893 включене, зокрема і Головне управління ДПС у Сумській області.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893, Державна податкова служба України 08.10.2020 видала наказ №556, яким ліквідувала як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з Додатком 1. За змістом Додатку № 1 до наказу ліквідоване Головне управління ДПС у Сумській області.
У свою чергу, 09.10.2020 Головне управління ДПС у Сумській області видало наказ №1-л, «Про затвердження персонального складу Комісії з ліквідації Головного управління ДПС у Сумській області», згідно якого було визначено персональний склад вказаної комісії, встановлено строк з'явлення кредиторських вимог та надано повноваження Голові комісії щодо видання та підписання документів щодо ліквідації Головного управління ДПС у Сумській області (а.с.158-160, том 1).
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 15.10.2020 до ЄДР внесений запис про припинення юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код 43144399) за рішенням засновника. Станом на дату звернення позивача до суду та розгляду справи, Головне управління ДПС у Сумській області (код 43144399) перебуває у стані припинення.
Згідно даних ЄДРПОУ 30.09.2020 до ЄДР внесений запис про державну реєстрацію створення відокремленого підрозділу юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469).
Таким чином, із наведених вище положень Закону №3166-VI та Постанови №893 слідує, що у даному випадку фактично відбулася реорганізація, а не ліквідація державного органу, внаслідок якої створене Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), яке є правонаступником всіх прав та обов'язків юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), що ліквідується.
Беручи до уваги ту обставину, що Постановою №893 Кабінет Міністрів України визначив, що всі функції та повноваження ліквідованого органу переходять до новоствореного органу, суд доходить висновку про те, що у даному випадку відбулася реорганізація Головного Управління ДПС у Сумській області, а не ліквідація, оскільки повноваження ліквідованої установи перейшли до правонаступника, а не були припинені взагалі.
Аналогічні правові висновки щодо цього питання викладено у постанові Верховного Суду від 06.08.2020 у справі № 591/3069/16-а.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 6 статті 43 Конституції України громадянам гарантований захист від незаконного звільнення.
Позивач має статус державного службовця з Дня прийняття присяги державного службовця, а саме з 04.03.2008, запис №9 трудової книжки ОСОБА_1 (а.с.12, том 1).
10.12.2015 прийнятий Закон України "Про державну службу" №889-VIII, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 якого підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
За змістом ч. 3 Закону №889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Таким чином, стаття 87 Закону №889-VIII на час проходження позивачем державної служби, передбачала вичерпний перелік підстав припинення державної служби (в тому числі і за ініціативою суб'єкта призначення), і при цьому містила імперативне положення, яке є по своїй суті однією з гарантій того, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Проте, 19.09.2019 Верховною Радою України прийнятий Закон України №117-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" (далі - Закон №117-IX), який набрав чинності 25.09.2019.
Так, Законом № 117-IX внесені зміни до статті 87 Закону України "Про державну службу", яка регламентує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII щодо підстав припинення державної служби: слова "ліквідація державного органу" замінені словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключені.
Абзац перший ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII "Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю" викладений в такій редакції: "3. Суб'єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п'ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту".
Абзац другий ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII "Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення" - виключений.
В абзаці третьому ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII слова "має право поворотного прийняття на службу за його заявою" замінити словами "за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби".
14.01.2020 Верховною Радою України прийнятий Закон України № 440-IX "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" (далі - Закон № 440-IX), який набрав чинності 13.02.2020, яким також внесені зміни до низки законодавчих актів, у тому числі і до Закону України "Про державну службу", зокрема до статті 87 Закону № 889-VIII.
Так, частина третя статті 87 Закону № 889-VIII доповнена новим абзацом першим такого змісту:
"3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
У зв'язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим четвертим".
Із системного аналізу доповнень та змін до статті 87 Закону № 889-VIII слідує, що вони суттєво змінили порядок звільнення особи за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема з підстав ліквідації та реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця на продовження служби.
Так, скасований обов'язок суб'єкта призначення пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, а також виключене положення п.1 ч.1 ст. 87 Закону № 889-VIII, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Відповідні зміни були внесені і у КЗпП України Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" 12.12.2019 № 378-IX, що набрав чинність 02.02.2020.
Зокрема, статтю 49-2 КЗпПУ, яка регулює порядок вивільнення працівників, після частини п'ятої доповнено новою частиною такого змісту: "Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті".
Отже, аналізуючи доповнення та зміни до ст. 49-2 КЗпП України, суд зауважує, що такі зміни суттєво змінили порядок звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу" за ініціативою суб'єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 зокрема з підстав реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця, а саме: до державних службовців не застосовуються положення частини другої статті 40 КЗпП України "Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу" та положення частини другої статті 49-2 КЗпП України "При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством".
Тобто, наведені формулювання ст. 87 Закону № 889-VIII та ст. 49-2 КЗпП України звужують гарантії державних службовців на продовження служби у зв'язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами.
При цьому, статтею 24 Конституції України визначається, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Суд відмічає, що ГУ ДПС, як суб'єкт призначення, не навело жодного аргументу як підставу для звільнення позивача та не прийняття рішення про його переведення до реорганізованого органу.
Якщо реорганізація державного органу є підставою для припинення відносин державної служби незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, мають бути інші об'єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише одне бажання суб'єкта призначення.
ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 року (набуло статусу остаточного 24.02.2020) визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки.
Аналогічно, у цій адміністративній справі звільненню позивача з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка його роботи на посаді державного службовця, йому не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісна зі статусом державного службовця.
Судом проаналізований штатний розпис на 2020 рік Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399), затверджений головою ДПС України 26.08.2020, відповідно до якого загальна кількість штатних посад у даному Управлінні становить 478 штатних одиниць. (а.с.90-94, том 1).
Також, зі змісту штатного розпису на 2021 рік Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), затвердженого головою Державної податкової служби України 26.01.2021 вбачається, що по даному Управлінню загальна кількість штатних посад становить 478 штатних одиниць (а.с.98-106, том 1).
Таким чином, унаслідок реорганізації Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469) скорочення чисельності державних службовців не відбулося.
Органами ДПС не надано жодної аргументації щодо необхідності звільнення позивача у зв'язку з реорганізацією Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469) на підставі Постанови КМУ від 30.09.2020 №893, якщо скорочення чисельності посад державних службовців у даному органі не відбулось.
Судом також встановлено, що позивача попереджено про наступне вивільнення 10.11.2020, при цьому йому була запропонована лише одна вакантна посада при наявності існування інших вакансій, що не заперечувалося представниками відповідачів.
Так, під час розгляду справи судом встановлено, що і на час попередження позивача про наступне звільнення і на час прийняття оскаржуваного наказу в ГУ ДПС у Сумській області були наявні інші вакантні посади, крім запропонованої, зазначену інформацію на вимогу суду надав сам відповідач (а.с. 206-209, том 1).
За встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку про те, що відповідачі протиправно не запропонували інші посади, що відповідають рівню освіти і кваліфікації позивача, які з'явилися з дня попередження про наступне вивільнення по день звільнення - з 10.11.2020 по 26.01.2021.
Доказів відсутності можливості працевлаштування позивача з моменту попередження про наступне звільнення до моменту звільнення відповідачами також суду не подано.
Так, адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями, а тому слід враховувати, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип поділу влади.
У даному випадку суд зазначає, що відповідач, звільняючи позивача із посади, не надав оцінку його роботі, не зазначив причини звільнення саме його, порівняно із іншими службовцями, переведеними до утвореного органу, відтак, обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню відповідач діяв свавільно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення.
Суд вважає за необхідне наголосити, що на державні органи покладений обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності ( рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ( рішення у справі "Лелас проти Хорватії").
Потреба виправити колишню "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в коло правовідносин, на які покладалася особа щодо легітимності добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").
Іншими словами, свідоме уникнення виконання обов'язків державного органу не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" та у справах "Ґаші проти Хорватії" "Трґо проти Хорватії").
Суд враховує також п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України", в якому Суд зазначив, що принцип належного урядування, зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.
Так, Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004).
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Порушення принципу рівності громадян є також ще однією підставою для скасування наказу про звільнення та відновлення порушених прав позивача.
При цьому, твердження відповідачів, що виходячи з аналізу положень ст. 87 Закону України «Про державну службу» вбачається, що при ліквідації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби в новоствореному органі, а не його обов'язком, суд вважає безпідставним з огляду на наступне.
Суд зазначає, що законодавцем також були внесені зміни до Кодексу законів про працю України, так Законом України від 12.12.2019 № 378-IX "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України", який набув чинності 02.02.2020, статтю 49-2 Кодексу законів про працю України після частини п'ятої доповнено новою частиною такого змісту: "Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень".
Отже, зміни внесені до Кодексу законів про працю України наразі також є діючими та чітко передбачають особливості звільнення державних службовців, зокрема не застосування до такої процедури положень частини другої статті 49-2 цього Кодексу, якою передбачено, що при вивільненні працівників, у тому числі у разі ліквідації враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Разом з тим, частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Умови переведення державних службовців на іншу посаду без обов'язкового проведення конкурсу визначені статтею 41 Закону України «Про державну службу», зокрема відповідно до положень частини 1 вказаної статті державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу:
1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення;
2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Таким чином, виходячи із з нормативного тлумачення зазначених норм, суд доходить висновку, що нормами Закону України «Про державну службу» передбачена можливість працевлаштування працівника на іншій рівнозначній або нижчій вакантній посаді, разом з тим нормами Кодексу законів про працю України передбачено обов'язок роботодавця одночасно з попередженням про звільнення запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
У даному разі суд керується принципом відповідно до якого, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи (ЄСПЛ у п. 52, 56 рішення від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України», правова позиція Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 року, справа №876/5312/17).
Згідно з матеріалами справи, відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання обов'язку запропонувати позивачу всі наявні вакансії, не зазначено будь - яких причин чи підстав відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі.
Водночас необхідно враховувати, що застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції пр захист прав та основоположних свобод. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Суд зазначає, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов'язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.
Порушення трудових прав та їх гарантій є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
На думку Конституційного Суду України, викладену в рішенні від 12.07.2019 № 5-р(І)/2019, держава, забезпечуючи стабільність трудових правовідносин, здійснює їх нормативне регулювання з метою створення справедливих, безпечних і сприятливих для життя і здоров'я умов праці, підвищення її продуктивності, гарантування рівності прав та можливостей кожного працівника, збереження його працездатності, трудового довголіття, захисту на випадок безробіття. Законодавча діяльність у сфері регулювання праці, зокрема щодо умов та порядку припинення трудових правовідносин, має відповідати нормам і принципам, визначеним у Конституції України, а також узгоджуватися із міжнародними зобов'язаннями, які випливають з участі України у діяльності міжнародних організацій, у тому числі Міжнародної організації праці.
Суд враховує, що відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є зокрема Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.96 р. згода на обов'язковість якої надана Верховною Радою України відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії" та Конвенція Міжнародної Організації Праці N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII.
Відповідно до п.1, п.24 частини 1 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996 згода на обов'язковість якої надана Верховною Радою України відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії" (переглянутої) (далі - Європейська соціальна хартія), кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає; усі працівники мають право на захист у випадках звільнення.
Суд звертає увагу, що відповідно до п.2 Закону України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії" (переглянутої) Україна взяла на себе зобов'язання вважати обов'язковими для України, зокрема, пункти 1, 2, 3, 4 статті 1; статтю 24 частини II Хартії.
Пунктами 1,2 ст. 1 ч. ІІ Європейської соціальної хартії передбачено, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на працю Сторони зобов'язуються: визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов'язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає.
Згідно з ст.24 ч. ІІ Європейської соціальної хартії, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби.
Відповідно до ст. 4 Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України № 3933-ХІІ від 04.02.1994 (далі - Конвенція МОП №158), трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов'язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.
Згідно із п. «а» ч. 2 ст. 9 Конвенції МОП № 158, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавці.
Наведені положення підлягають застосуванню до досліджуваних правових відносин у питанні оцінки правомірності звільнення позивача.
Згідно ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, враховуючи, що відповідач не довів суду існування підстав чи обґрунтованих причин неможливості використання позивача в подальшому на державній службі, при наявності об'єктивної можливості його працевлаштування (наявність вакантних посад), оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача та легітимної мети, якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не такими, що є необхідними у демократичному суспільстві.
Суд вирішуючи даний спір виходить з критеріїв правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначене також виходить із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Підсумовуючи наведене, суд вважає, що спірний наказ відповідача є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та таким, що виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на працю. Отже, цей наказ є таким, що підлягає скасуванню судом як протиправний.
Разом з тим, скасування наказу про звільнення позивача відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме: на посаді заступника начальника управління - начальника відділу супроводження судових спорів управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399).
Так, абзацом 1 ст.235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Скасування наказу про звільнення позивача, передбачає поновлення її на посаді, з якої останню незаконно звільнено.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 28.02.2019 у справі № 817/860/16 та від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16.
Суд зазначає, що оскільки ОСОБА_1 на посаду заступника начальника управління - начальника відділу супроводження в судах податкових спорів управління супроводження судових справ Головного управління ДПС у Сумській області, як відокремленого підрозділу, призначений не був та з вказаної посади він не звільнявся, позивача не було переведено в новоутворену установу - Головне управління ДПС у Сумській області як територіальний орган утворений на правах відокремленого підрозділу, тому задоволення вказаної позовної вимоги в цій частині фактично буде призначення судом позивача на нову посаду, яку він не обіймав, а тому вимога в цій частині не підлягає задоволенню.
Крім того, відповідно до абз.2 ст.235 КзПП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
При визначенні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу керується Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), який застосовується, зокрема, у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Відповідно до оскаржуваного наказу останнім робочим днем позивача є 26.01.2021, тому сума середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу підлягає стягненню, починаючи з 27.01.2021 (наступний за датою звільнення робочий день) по день постановлення судового рішення в справі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Так, згідно довідки Головного управління ДПС у Сумській області від 29.04.2021 про середньоденний заробіток ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата позивача складає 1056,42 грн (а.с.112-113, том 1).
Позивач звільнений з роботи з 26.01.2021, тобто цей день є останнім робочим днем.
Отже, час вимушеного прогулу ОСОБА_1 у період з 27.01.2021 по 01.09.2021 включно становить 149 робочих днів.
Відтак, стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 157 406,58 грн (1056,42 грн х 149 р. д.) з відрахуванням обов'язкових платежів.
Відповідно до п. 2, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже, враховуючи приписи статті 371 КАС України, суд дійшов висновку про необхідність звернення рішення суду до негайного виконання в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 22713 грн.
Відповідно ст. 139 КАС України судові витрати в тому числі і судовий збір підлягають відшкодуванню в разі задоволення позову, або пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Щодо стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
За приписами статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч. 3 ст. 132 КАС України).
Частинами 1, 2 ст. 134 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Водночас частинами 4, 5 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
На підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу надано наступні докази, а саме: копію договору про надання правової допомоги №07-2021 від 19.05.2021, укладеного між позивачем та адвокатом Мачулою А.А. (а.с.50-51,том 2); копію додаткової угоди №1 до договору про надання правової допомоги №07-2021 від 19.05.2021 (а.с. 52, том 2), копію звіту про надані послуги відповідно до договору про надання правової допомоги №07-2021 від 19.05.2021 (а.с.53, том 2).
Так, у відповідності до п.3.1. Р.3 Договору про надання правової допомоги №07-2021 від 19.05.2021 розмір гонорару, який клієнт сплачує за надання професійної правничої допомоги становить 7 000 грн. Оплата послуг за надання професійної правничої допомоги, згідно додаткової угоди №1 до договору про надання правової допомоги №07-2021 від 19.05.2021, здійснюється клієнтом впродовж 2х місяців з з дня набрання законної сили судовим рішенням у даній справі.
Суд наголошує, що для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача задоволено, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
З урахуванням всіх обставин справи, часткового задоволення позовних вимог, суд доходить висновку про необхідність стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) витрати на правову допомогу у розмірі 3500 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 77, 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Сумській області, Головного управління ДПС у Сумській області, як територіального органу утвореного на правах відокремленого підрозділу про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Сумській області від 25.01.2021 №13-о “Про звільнення”.
Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника управління - начальника відділу супроводження судових спорів управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) з 27.01.2021.
Стягнути з Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 157 406 (сто п'ятдесят сім тисяч чотириста шість) грн 58 коп.
Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 22713 (двадцять дві тисячі сімсот тринадцять) грн.
У задоволенні інших вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) витрати на правову допомогу у розмірі 3500 (три тисячі п'ятсот) грн.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 09.09.2021.
Суддя Н.В. Савицька