"07" вересня 2021 р. Справа № 916/1956/21
Господарський суд Одеської області у складі:
судді Малярчук І.А.,
розглянувши у спрощеному провадженні без виклику сторін справу №916/1956/21 за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул.Артилерійська,1; ел. пошта: General_dks@omr.gov.ua) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стрілець" (65000, м. Одеса, вул. Скісна,1) про стягнення 4890,08грн.,
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача, вирішені судом заяви, клопотання сторін, вчинені судом процесуальні дії у справі:
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що ТОВ «Стрілець» за договором оренди №8025 від 25.09.2000р., укладеним з Представництвом по УКВ ОМР, надано в строкове платне користування нежиле приміщення першого поверху №810, загальною площею 297,87кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Скісна, 1, строком до 25.09.2005р. Також позивач вказує, що додатковими погодженнями від 22.01.2001р., від 25.07.2001р., від 05.02.2002р., від 07.07.2004р., від 26.09.2005р. сторони змінювали розмір орендної плати, зменшено орендовану площу з 297,87 кв.м на 295,2 кв.м. Крім того, позивач зазначає, що за договором оренди №8025 від 26.09.2005р. відповідач отримав від Представництва по УКВ ОМР у строкове платне користування нежиле приміщення першого поверху, загальною площею 295,2кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Скісна, 1, строком до 01.09.2006р. Відповідно до додаткових погоджень сторін від 17.05.2007р., від 24.01.2008р., від 15.08.2008р., від 20.11.2009р., від 01.10.2010р., від 15.07.2011р., від 02.12.2011р., від 03.02.2012р., від 15.05.2012р., №10 від 01.02.2013р., №11 від 11.03.2015р., №12 від 02.12.2016р., №13 від 07.02.2018р., №14 від 04.09.2019р., №14/1 від 19.12.2019р., №15 від 28.01.2020р. сторони змінювали розмір орендної плати, змінили назву орендодавця на ДКВ ОМР, продовжили строк дії договору до 07.01.2021р. В подальшому відповідач придбав об'єкт оренди у власність по договору №3153 від 27.12.2019р., укладеному із ДКВ ОМР, однак, реєстрацію права власності здійснив лише 03.03.2020р., тому нарахування позивачем орендної плати здійснювалось по дату реєстрації та нараховано орендної плати 4890,08грн. за період з 28.02.2020р. по 02.03.2020р., яку відповідачем не сплачено, у зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість у відповідній сумі.
Відповідач проти позову заперечує, подав відзив на позов від 29.07.2021р. за вх.№2027/21, де вказує, що у відповідності до ч.1 ст.24 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», п.7.9. договору оренди №8025 від 26.09.2005р. договір оренди припиняється у разі приватизації об'єкта оренди та переходу права власності на об'єкт оренди за договорами відчуження. Крім того, відповідач зазначив, що згідно п.14 ст.1 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна», п.3.3. договору купівлі-продажу від 27.12.2019р. право власності на об'єкт приватизації оформлюється наказом органу приватизації. Відповідач зазначає, що відповідний наказ ДКВ ОМР видано 02.01.2020р. за №111/1, отже, договір оренди №8025 від 26.09.2005р. є припиненим.
До того ж відповідач у відзиві вказує, що позивачем не надано письмових доказів щодо використання відповідачем приміщення, як об'єкта оренди згідно договору оренди нежитлового приміщення від 26.09.2005р. №8025, після 29.01.2020р., тобто, акту надання послуг оренди ТОВ «Стрілець» в березні 2020 року. Також, на думку відповідача, позивачем не надано до суду письмових доказів, які б підтверджували наміри позивача скласти та залучити відповідача щодо складання та підпису акту надання послуг оренди ТОВ «Стрілець» за березень 2020 року. Відповідач вважає вимоги позивача щодо нарахування орендної плати після 29.01.2020р. безпідставними та необгрунтованими.
Ухвалою суду від 09.07.2021р. відкрито провадження у справі №916/1956/21, постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Зміст спірних правовідносин, фактичні обставини справи та докази, на підставі яких судом встановлені обставини справи:
25.09.2000р. між ТОВ «Стрілець» (орендар) та Представництво по УКВ ОМР (орендодавець) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №8025, за яким відповідачу було надано у строкове платне користування нежиле приміщення першого поверху №810, загальною площею 297,87кв.м., розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Скісна, 1, строком до 25.09.2005р.
Крім того, позивачем до справи подано додаткові погодження від 22.01.2001р., від 25.07.2001р., від 05.02.2002р., від 07.07.2004р., від 26.09.2005р. щодо зміни сторонами розміру орендної плати, зменшили орендовану площу до 295,2 кв.м.
В подальшому, 26.09.2005р. між Представництвом по УКВ ОМР (орендодавець) та ТОВ «Стрілець» (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення №8025, відповідно до умов якого відповідач отримав у строкове платне користування нежиле приміщення першого поверху, загальною площею 295,2кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Скісна, 1.
До договору №8025 від 26.09.2005р. сторонами було укладено додаткові погодження від 17.05.2007р., від 24.01.2008р., від 15.08.2008р., від 20.11.2009р., від 01.10.2010р., від 15.07.2011р., від 02.12.2011р., від 03.02.2012р., від 15.05.2012р., №10 від 01.02.2013р., №11 від 11.03.2015р., №12 від 02.12.2016р., №13 від 07.02.2018р., №14 від 04.09.2019р., №14/1 від 19.12.2019р., №15 від 28.01.2020р. щодо зміни розміру орендної плати, зміни назви орендодавця на ДКВ ОМР, а також щодо продовження строку дії договору до 07.01.2021р.
27.12.2019р. між ДКВ ОМР (продавець) та ТОВ «Стрілець» (покупець) було укладено договір, за яким товариство придбало у власність нежитлові приміщення першого поверху №810, загальною площею 295,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Скісна.1. Фактично майно передано за актом приймання-передачі від 29.01.2020р.
Також позивач подав до справи розрахунок заборгованості за січень-березень 2020р.
Крім того, позивачем подано до справи претензію №01-13/1576 від 19.05.2020р., доказів відправлення/вручення якої відповідачу не додано до позову. Наданий реєстр відправлених листів від 20.05.2020р. не містить штемпеля відділення поштового зв'язку, підпису відповідальної особи відділення зв'язку, яка здійснює відправлення, тому не може вважатись доказом надсилання кореспонденції.
29.01.2020р. ДКВ ОМР видано наказ №111/1 «Про завершення приватизації об'єкта малої приватизації комунальної власності територіальної громади м. Одеси - нежилих приміщень першого поверху №810, загальною площею 295,2кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Косвена (вул. Скісна),1», яким затверджено результати продажу об'єкта малої приватизації комунальної власності територіальної громади м. Одеси - нежилих приміщень першого поверху №810, загальною площею 295,2 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Скісна 1, покупцю ТОВ «Стрілець», за договором купівлі-продажу від 27.12.2019 р. (реєстровий №3153), наказано передати об'єкт малої приватизації від «продавця» до «покупця» за актом приймання-передачі, вирішено вважати завершеною приватизацію об'єкта малої приватизації комунальної власності територіальної громади м. Одеси - нежилих приміщень першого поверху №810, загальною площею 295,2 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Скісна, 1.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши пояснення представників сторін, мотивовану оцінку кожного аргументу щодо наявності підстав для задоволення чи відмови у позові, суд дійшов наступних висновків.
Положеннями ч.ч.1, 2 ст.15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.16 ЦК України).
Згідно ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до п.10 ч.1 ст.1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №157-IX від 03.10.2019р. оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Згідно ч.1 ст.17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.
Згідно ст.ст.525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч.ч.1, 2 ст.73, ч.ч.ч.1, 3 ст.74 ГПК України).
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.76, ч.1 ст.77, ч.ч.1, 2 ст.79 ГПК України).
Положення ч.1 ст.24 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлюють, що договір оренди припиняється, зокрема, у разі приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря).
Відповідно до ч.4 ст.25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» приватизація переданого в оренду державного та комунального майна здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством України.
Згідно п.14 ч.1 ст.1 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» завершення приватизації - продаж об'єкта приватизації (усіх акцій, передбачених до продажу, єдиного майнового комплексу, іншого майна тощо) та перехід права власності на такий об'єкт покупцю, що оформлюється наказом відповідного органу приватизації.
У п.7.9. договору оренди від 26.09.2005р. №8025 сторони визначили, що дія договору оренди припиняється внаслідок: продажу об'єкта оренди за участю орендаря; переходу права власності на об'єкт оренди за договорами відчуження.
Відповідно до п.3.3. договору купівлі-продажу від 27.12.2019р. приватизація об'єкта приватизації вважається завершеною з моменту його продажу та переходу до «покупця» права власності на об'єкт приватизації, що оформлюється наказом органу приватизації. Фактично майно передано відповідачу за актом приймання-передачі від 29.01.2020р.
Також 29.01.2020р. ДКВ ОМР видано наказ №111/1, яким затверджено результати продажу об'єкта малої приватизації комунальної власності територіальної громади м. Одеси - нежилих приміщень першого поверху №810, загальною площею 295,2 кв.м., які розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Скісна 1, покупцю ТОВ «Стрілець», за договором купівлі-продажу від 27.12.2019р., вирішено вважати завершеною приватизацію вказаного об'єкта.
Отже, внаслідок викладених обставин, так як приватизація об'єкта оренди відбулась у повній мірі 29.01.2020р., саме 29.01.2020р. припинився договір оренди №8025 від 26.09.2005р., тобто, з 29.01.2020р. у позивача відсутні підстави нараховувати відповідачу орендну плату за вказаним договором. Звідси, неправомірним є нарахування позивачем орендної плати в сумі 4890,08грн. за лютий та березень 2020р.
Враховуючи викладене, позовна вимога позивача про стягнення з відповідача 4890,08грн. не підлягає судом задоволенню у повному обсязі.
У відзиві відповідач виклав клопотання про покладення на позивача відшкодування понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката у сумі 4000грн.
Позивач подав заперечення від 27.08.2021р. за вх.№22571/21 з приводу відшкодування відповідачу судових витрат. В обґрунтування заперечення позивач послався на те, що згідно пункту 4.2. договору про надання правової допомоги від 21.07.2021р. гонорар адвоката рахується від кількості судових засідань та підготовлених процесуальних документів, із розрахунку 800грн. за участь в судовому засіданні та 800грн. за складення процесуального документу (заяви, клопотання, мирової угоди тощо), але не менше ніж 10 (десять) % від встановленого розміру мінімальної заробітної плати на день виконання робіт за кожну витрачену годину. Позивач відмічає, що ознайомлення з первинними документами, вивчення нормативних документів, вивчення позовної заяви та подання її до суду - не є участю у судовому засіданні, не є складанням процесуальних документів, що прописано в договорі про надання правової допомоги. Також позивач просить суд врахувати, що спір у цій справі був зумовлений порушенням відповідачем взятих на себе зобов'язань, відповідач не вживав дій з урегулювання спору та не намагався усунути допущену заборгованість, хоча був обізнаний та повідомлений зі сторони позивача спочатку претензією від 19.05.2020р. №01-13/1576, а потім судовим наказом (справа №916/3233/20).
На підтвердження витрат на послуги адвоката позивач подав до справи: договір про надання правової допомоги від 21.07.2021р., укладений між АО «Громада правників» та ТОВ «Стрілець», акт приймання-передачі виконаних робіт від 29.07.2021р., платіжне доручення №31 від 27.07.2021р. на суму 4000грн., свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №003699 від 20.03.2019р.
У п.п.1.1., 1.2. договору про надання правової допомоги від 21.07.2021р. сторони передбачили, що адвокат зобов'язується надати правову допомогу, в тому числі, за окремими дорученнями клієнта. Адвокат приймає на себе обов'язки представляти права і законні інтереси клієнта в судових установах всіх рівнів та здійснювати свою професійну діяльність згідно з умовами цього договору з усіма правами представника та сторони в господарському процесі, які передбачені діючим законодавством, по справам за участю клієнта.
Згідно п.4.2. договору про надання правової допомоги від 21.07.2021р. гонорар адвоката рахується від кількості судових засідань та підготовлених процесуальних документів, із розрахунку 800 (вісімсот) грн. за участь в судовому засіданні та 800 (вісімсот) грн. за складення процесуального документу (заяви, клопотання, мирової угоди тощо), але не менше ніж 10 (десять)% від встановленого розміру мінімальної заробітної плати на день виконання робіт за кожну витрачену годину.
Разом з тим слід зазначити, що наявний в матеріалах справи акт приймання-передачі виконаних робіт від 29.07.2021р. не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у зазначеному розмірі, адже розмір таких витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Разом із тим згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу ).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України); визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно ч.ч.1, 3 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.ч.1, 2, 3, 4, 5, 6 ст.126 ГПК України).
Положення п.2 ч.1, ч.4 ст.129 ГПК України передбачають, що судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Між тим, як зазначила Об'єднана палата Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019р. по справі №922/445/19, загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Відповідно до ст.30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. рішення ЄСПЛ у справі «East/West» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v., заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72).
З урахуванням наведеного вище не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Наразі, з наданого заявником до заяви акту приймання-передачі виконаних робіт від 29.07.2021р., що містить детальний опис виконаних адвокатом робіт, вбачається, що адвокат надав наступні послуги: ознайомлення з первинними документами, вивчення нормативних документів - 1 година, вартість 800грн., вивчення позовної заяви та підготовка заперечень - 1 година, вартість 800грн., складання відзиву на позов - 1 година, вартість 800грн., підготовка та виготовлення додатків до відзиву та подання до суду - 2 години, вартість 1600грн.
Так, додатки до відзиву налічують 8 документів, 7 із яких викладені на одній сторінці; додатки до відзиву засвідчені директором відповідача та 7 із них відносяться до діяльності відповідача, отже, не вбачається складнощів для їх виготовлення.
Складання відзиву на 4 аркушах, більшість тексту якого містить посилання на чинне законодавство, не може бути надважким для професійного адвоката та займати 1 годину його часу.
Вказані вище обставини свідчать про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу з урахуванням категорії справи, рівня її складності, тривалості розгляду справи, підлягають задоволенню частково у розмірі 2000грн., які можуть вважатись розумними і співмірними по даній справі.
Також позивачем у попередньому розрахунку заявлено про відшкодування йому відповідачем понесених ним судових витрат на оплату судового збору за подання до суду позову у даній справі в сумі 2270грн.
Враховуючи те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню у повному обсязі, сплачений позивачем судовий збір в сумі 2270 грн. відноситься за рахунок останнього.
Керуючись ст.ст. 123, 124, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Відмовити повністю у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська,1; ел. пошта: General_dks@omr.gov.ua) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стрілець" (65000, м. Одеса, вул. Скісна,1) про стягнення 4890,08грн.
2. Понесені Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська,1) витрати на оплату судового збору за подання до суду позову в сумі 2270грн. віднести за рахунок платника.
3. Стягнути з Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська,1; ел. пошта: General_dks@omr.gov.ua, код ЄДРПОУ 26302595) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Стрілець" (65000, м. Одеса, вул. Скісна,1, код ЄДРПОУ 21015661) 2000 (дві тисячі) грн. витрат на професійну правничу допомогу.
У відповідності до ч.1 ст.241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Згідно ч.1 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне рішення складено 07 вересня 2021 р.
Суддя І.А. Малярчук