Справа № 344/13342/19
Провадження № 22-ц/4808/1172/21
Головуючий у 1 інстанції Домбровська Г. В.
Суддя-доповідач Бойчук
02 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Фединяка В.Д., Девляшевського В.А.,
секретаря Капущак С.В.,
з участю сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про встановлення факту, що має юридичне значення за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2021 року під головуванням судді Домбровської Г.В. у м. Івано-Франківську,
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що він проживав з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1999 року по день її смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказав, що факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу підтверджується поясненнями свідків, наявністю фотокарток, на яких зображено його та його цивільну дружину в сімейній обстановці, фактом неодноразового виклику та прибуття сімейного лікаря (дільничного лікаря) до ОСОБА_4 саме до його квартири, фактом смерті ОСОБА_4 у його квартирі, фактом спільного придбання речей до житла, проведення ремонту квартири, показами свідків.
Відповідачу, який вважає себе троюрідним братом померлої, відповідно спадкоємцем п'ятої черги та претендує на спадкування, є достовірно відомий факт його спільного проживання з ОСОБА_4 .
Посилаючись на те, що встановлення факту є необхідним для реалізації його спадкових прав як спадкоємця четвертої черги, просив встановити факт його спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 1999 року по день смерті останньої, тобто понад п'ять років до часу відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 16.12.2019 залучено ОСОБА_3 до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2021 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про встановлення факту, що має юридичне значення.
Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 1999 року по день смерті останньої ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) за адресою: АДРЕСА_1 .
У апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
Зазначає, що позивач звернувся з позовом поза межами строку, визначеного для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, оскільки право на звернення до суду з відповідною заявою фактично виникло у позивача з наступного дня після смерті ОСОБА_4 , тобто з 17.04.2015, яким він і скористався, подавши позов 05.05.2015. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02.06.2016, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 18.04.2018, його апеляційну скаргу задоволено, заочне рішення Івано-Франківського міського суду від 02.07.2015 скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права власності на спадкове майно відмовлено.
У березні 2019 року він звернувся з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Перша Івано-Франківська державна нотаріальна контора, про визнання договорів купівлі-продажу недійсним та визнання права власності державної реєстрації недійсним і витребування майна із чужого незаконного володіння. Тільки після цього, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.
Судом першої інстанції при прийнятті рішення не надано оцінку порушення строків позовної давності, при цьому, суду було відомо про рішення Івано-Франківського міського суду від 02.07.2015 та його предмет.
Вказує, що згідно практики Верховного Суду, обов'язковими умовами для визнання членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки.
Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції взяв до уваги докази, які надано стороною позивача без їх належної оцінки.
Акт обстеження від 18.07.2019, складений громадянами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , є неналежним та недопустимим доказом у справі, оскільки жодним нормативно-правовим актом ці особи не є уповноваженими на складання такого акта, а тим більше на фіксацію факту ведення спільного побуту, господарства та піклування одне про одного.
Позивачем не надано жодного документального підтвердження ведення спільного побуту з ОСОБА_4 .
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що у цій справі розглядається вимога про становлення юридичного факту, а не про захист цивільного права та інтересу. Справи про встановлення юридичного факту розглядаються не з метою захисту цивільного права та інтересу, а для підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав.
Позовна давність за вимогами про встановлення юридичного факту законодавством не передбачена.
Відповідач ОСОБА_2 не порушував його цивільні права та інтереси в частині предмету доказування у цій справі - факту спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 . Його цивільне право на спадкування не є предметом даного судового розгляду, воно виникло в день смерті спадкодавця на підставі закону, юридичних фактів спільного проживання та прийняття спадщини, існує безстроково і не залежить від відповідача, ним не порушувалося. Право на спадкування реалізується в нотаріальному порядку і не залежить від волі інших спадкоємців.
За таких обставин необґрунтованими є твердження відповідача про початок та закінчення позовної давності у цій справі.
На підтвердження факту його спільного проживання з ОСОБА_4 однією сім'єю в період з 1999 року по час її смерті ним подано відповідні докази. Також наявність спільного побуту та ведення спільного господарства, взаємин, притаманних подружжю, підтвердили також сім свідків. Допитані свідки пов'язані з ОСОБА_7 , а не з ним, не є родиною, які мають майновий інтерес до спадкування майна, а друзі, сусіди, лікарі. Вони ніяк не пов'язані між собою і не знайомі між собою, послідовно і практично однаково виклали обставини його спільного життя з Люцією, їхні свідчення не суперечать один одному, а повторюються або доповнюють один одного, тому є достовірними. Показання свідків не спростовані та не суперечать іншим доказам. Свідки детально підтвердили, що знали ОСОБА_7 ще до початку їх спільного з нею проживання, були з нею у близьких стосунках. Люція сама познайомила їх із ним і представила його саме як свого чоловіка. Всі свідки не знали про відсутність офіційної реєстрації шлюбу, однак виходячи з обставин їх з Люцією спілкування, які вони сприймали особисто, вони були переконані, що вони є саме подружжям.
За таких обставин справи твердження апелянта про відсутність доказів ведення спільного господарства, бюджету, побуту є безпідставним.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що апелянт не наводить доводів, в чому саме полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Твердження відповідача ОСОБА_2 про порушення позивачем ОСОБА_1 , строків звернення до суду є необґрунтованими та безпідставними. В період часу з травня 2015 року по 18 квітня 2018 року йшли судові процедури захисту прав позивача, і оскільки саме від рішення судових органів залежав захист прав ОСОБА_1 , то до остаточного вирішення справи судовими органами, строк звернення за захистом прав ОСОБА_1 зупинявся до вирішення його справи в судовому порядку. Судові процедури тривали майже три роки з незалежних від позивача ОСОБА_1 обставин, а Верховний Суд у постанові від 18.04.2018 вказав, що «...зазначене не позбавляє позивача від пред'явлення позову на зазначених підставах із залученням до участі у справі інших спадкоємців». Тому позивач не є таким, що пропустив строк на звернення до суду за захистом своїх законних прав та інтересів.
Вказує, що на час спільного проживання чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, і позивач і його дружина ОСОБА_4 в той час кожний з них окремо не перебували у зареєстрованих шлюбах сам відповідач у звернені до прокурора м. Івано-Франківськ зазначає про те, що позивач ОСОБА_1 є співмешканцем ОСОБА_4, згідно заяви КП «Муніципальна інвестиційна управляюча компанія» підтверджено, що ОСОБА_8 до дня своєї смерті фактично проживала за адресою АДРЕСА_1 , що в свою чергу відповідає адресі проживання позивача, а відповідач не надав жодних належних та допустимих доказів того, що позивач ніколи не був цивільним чоловіком ОСОБА_4.
З довідок комунальних підприємств надавачів житлово-комунальних послуг можна прийти до переконливого висновку, що в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 ніхто не проживав.
Показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 є такими, що не містять предмету доказування, а отже їх слід оцінити критично.
Також зазначив, що у позивача є особисті речі його цивільної дружини, а у відповідача таких речей не має, саме позивач здійснив поховальну церемонію, купляв ритуальну атрибутику, здійснив поховання ОСОБА_4, замовив, оплатив і поставив надмогильний пам'ятник.
В судовому засіданні ОСОБА_2 та його представник апеляційну скаргу підтримали з мотивів, наведених у ній.
ОСОБА_1 та його представник, представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3 вимоги апеляційної скарги заперечили, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та їх представників, представника третьої особи ОСОБА_3, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з таких підстав.
Відповідно до ч. 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
За відсутності спору про право цивільне юридичні факти підлягають встановленню судом у порядку окремого провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Звертаючись з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 посилався на те, що встановлення факту є необхідним для реалізації його спадкових прав як спадкоємця четвертої черги, та просив встановити факт його спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 1999 року по день смерті останньої, тобто понад п'ять років до часу відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що листом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори №1484/02-14/5 від 05.05.2015 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 в зв'язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на спадкове майно та неможливістю довести факт проживання зі спадкодавцем ОСОБА_4 однією сім'єю не менше як п'ять років, та рекомендовано з даного приводу звернутися до суду (том 1, а.с.8, 148).
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 липня 2015 року у цивільній справі №344/6345/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності на спадкове майно позов задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 однією сім'єю з ОСОБА_4 , за адресою АДРЕСА_1 , з 1990 року до дня смерті останньої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_1 як спадкоємцем четвертої черги право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_4 , а саме: квартиру АДРЕСА_3 та будинковолодіння з надвірними будівлями по АДРЕСА_4 (том 1 а.с. 14-18).
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 червня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Івано-Франківського міського суду від 02 липня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Івано-Франківської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права власності на спадкове майно відмовлено.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).
Згідно ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 цього Кодексу.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 1268 та ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.
Відповідно до ч. 2, 4 статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.
До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо.
З матеріалів спадкової справи № 342/2015 після смерті ОСОБА_4 вбачається, що до складу спадщини померлої входило право власності на квартиру АДРЕСА_3 та будинковолодіння з надвірними будівлями по АДРЕСА_4 , а також право на недоотриману пенсію за квітень 2015 року в сумі 1 519, 32 грн, на яку державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Федчук О.Б. 21.08.2015 видано свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстровано в реєстр за № 5-500, номер у спадковому реєстрі 57844133 (том 1 а.с. 135-220).
Івано-Франківським міським судом 07.03.2019 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_13 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Перша Івано-Франківська державна нотаріальна контора Федчук О.Б., про визнання договорів купівлі-продажу недійсним та визнання права власності державної реєстрації недійсним і витребування об'єктів із чужого незаконного володіння.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тому завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).
Виходячи з системного аналізу положень ЦК та ЦПК України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного права; порушення (невизнання або оспорювання) такого права з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.
Спір про право характеризує такий стан правовідносин, коли між сторонами існують певні розбіжності з приводу наявності, змісту та обсягу прав та обов'язків, здійснення яких є неможливим без судового втручання. Спір про право є особливим видом правовідносин, який виникає внаслідок відсутності згоди між сторонами регулятивних або охоронних правовідносин щодо взаємних прав та обов'язків.
Таким чином, ключовим показником визначення наявності спору про право у цій справі є наявність суперечностей, відсутність згоди між учасниками справи стосовно наявності, змісту та обсягу прав та обов'язків заявника шляхом визнання чи заперечення факту постійного проживання позивача зі спадкодавцем.
Подібний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 541/597/17 (провадження № 61-34116св18).
Суд вправі встановлювати лише такі факти, які за своїми ознаками є юридичними фактами, тобто такими, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності певних прав.
Факти неюридичного характеру не підлягають встановленню судом як у позовному, так і непозовному провадженні.
При розгляді справи суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що у цій справі ОСОБА_1 пред'явлено до ОСОБА_2 (який згідно рішення суду є троюрідним братом ОСОБА_4 та оскаржував попереднє заочне рішення суду у справі №344/6345/15-ц) виключно позовну вимогу про встановлення факту, що має юридичне значення (проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у відповідний період часу); будь-яких майнових вимог (зокрема, визнання права власності в порядку спадкування) за даним цивільним позовом не пред'явлено.
При цьому, суд першої інстанції не врахував, що ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є доцільним та ефективним як спосіб захисту у випадку визнання права власності на спадкове майно, оскільки вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю позивачем висунута з певною правовою метою - вирішити спір з відповідачем щодо його права на спадщину.
Оскільки позивач не заявив позовних вимог на захист тих порушених відповідачем прав, для реалізації яких позивачу необхідно було встановити юридичний факт, тому колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про встановлення в судовому порядку факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 1999 року по день смерті останньої ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) за адресою: АДРЕСА_1 , є необґрунтованим.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову з вищенаведених підстав.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов переконання, що судове рішення в цій справі постановлене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, тому воно не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з вищенаведених підстав.
Керуючись ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 14 травня 2021 року скасувати.
Ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про встановлення факту, що має юридичне значення відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 07 вересня 2021 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: В.Д. Фединяк
В.А. Девляшевський