07 вересня 2021 року справа №360/931/21
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., секретар судового засідання Сізонов Є.С., за участі представника відповідача Лушер Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Луганської обласної прокуратури на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 13 травня 2021 року (повне судове рішення складено 21 травня 2021 року в м. Сєвєродонецьку) у справі № 360/931/21 (суддя в І інстанції Ірметова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
01 березня 2021 року на адресу Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що в період часу з 24 січня 2006 року по 31 серпня 2020 року позивач працював на різних посадах в органах прокуратури Луганської області, зокрема на посаді керівника підрозділу обласної прокуратури з 12 квітня 2017 року по 31 серпня 2020 року, що підтверджується копією трудової книжки.
За період з 26 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року позивачу фактично виплачено посадового окладу в розмірі: 1476,16 грн. + 38750 грн. = 40226,16 грн.
Отже, внаслідок протиправної бездіяльності Луганської обласної прокуратури позивачу не здійснена повна виплата заробітної плати, а саме не дорахувано та не виплачена сума посадового окладу, визначеного за ч.ч. 3-5 ст. 81 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VІІ «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VІІ), в розмірі: 235663,77 грн. - 40226,16 грн. = 195 437,61 грн. за період з 26 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року.
На підставі вищевикладеного позивач просив суд визнати бездіяльність Луганської обласної прокуратури в частині неналежного розрахунку з позивачем, а саме невиплати йому частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за ч.ч. 3-5 ст. 81 Закону № 1697-VІІ за період з 26 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року протиправною та зобов'язати відповідача сплатити на його користь заборгованість з заробітної плати в частині не сплаченого у повному обсязі посадового окладу за період з 26 березня 2020 року по 31 серпня 2020 року в розмірі 195 437,61 грн.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 13 травня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Луганської обласної прокуратури у не нарахуванні та не виплаті позивачу грошового забезпечення (заробітної плати) з 26.03.2020 по 31.08.2020, в порядку та в розмірах передбачених ч.ч. 2, 3-5 ст. 81 Закону № 1697-VІІ.
Зобов'язано відповідача провести перерахунок грошового забезпечення (заробітної плати) ОСОБА_1 з 26.03.2020 по 31.08.2020, у порядку та спосіб визначений ч.ч. 2, 3-5 ст. 81 Закону № 1697-VІІ та виплатити грошові кошти, які складають різницю між фактично отриманим з 26.03.2020 по 31.08.2020 грошовим забезпеченням та належним до виплати грошовим забезпеченням, розрахованим у порядку та спосіб визначений ч.ч. 2, 3-5 ст. 81 Закону № 1697-VІІ, з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що розмір посадового окладу в період роботи в органах прокуратури ОСОБА_1 був встановлений в межах затвердженого фонду оплати праці і визначався відповідно до діючих нормативно-правових актів, що регулювали питання оплати праці прокурорів.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Позивач до апеляційного суду не прибув.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив службу на різних посадах прокурора прокуратури Луганської області у період з 24.01.2016 по 31.08.2020, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 (а.с. 15-17).
Наказом прокуратури Луганської області від 19 серпня 2020 року № 1231-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу організації і процесуального керівництва досудовми розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську, що поширює свою діяльність на Луганську область прокуратури Луганської області та органів прокуратури (а.с. 34).
За періоди роботи в прокуратурі посадовий оклад позивача у період з 01.07.2015 по 12.10.2015 складав 1597 грн., з 13.10.2015 по 30.11.2015 - 1667 грн., з 01.12.2015 по 06.04.2016 - 2083 грн., з 07.04.2016 по 11.04.2017 - 3098 грн., з 12.04.2017 по 05.09.2017 - 3148 грн, з 06.09.2017 по 31.08.2020 - 7750 грн, що підтверджується відповіддю Луганської обласної прокуратури на запит адвоката Сириці І.О. від 08.02.2021 № 21-34вих-21 (а.с. 20) та довідкою, наданою відповідачем на ухвалу суду від 05.03.2021 (а.с. 33).
Вирішуючи даний спір та надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд зважає на таке.
Відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 4 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697), заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за:
1) вислугу років;
2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Преміювання прокурорів здійснюється в порядку, затвердженому Генеральним прокурором, за результатами оцінювання якості їх роботи за календарний рік у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.
Розмір щорічної премії прокурора не може становити більше 30 відсотків розміру суми його посадового окладу, отриманої ним за відповідний календарний рік.
Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
З 01.01.2021 посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а з 01.01.2022 - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу.
Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України.
Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Судом встановлено, що обраховуючи грошове забезпечення (заробітну плату) позивача у спірний період, відповідач взяв за основу розмір місячного посадового окладу в сумі 7750 грн, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», а не ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», посилаючись при цьому на норму абзацу третього пункту 3 розділу II «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Так, 19.09.2019 прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113).
Відповідно до норми абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113, за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113 встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Суд зазначає, що суть спору полягає у тому, чи є правомірним нарахування грошового забезпечення (заробітної плати) позивача, виходячи із розміру посадового окладу, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012, а не ст. 81 Закону України «Про прокуратуру».
Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив наступне.
В Україні діє прокуратура, яка здійснює підтримання публічного обвинувачення в суді, організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом; організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частини перша, друга статті 131-1 Конституції України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 3 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 зазначив, що стале забезпечення фінансування, зокрема, органів прокуратури, робота якої тісно пов'язана з діяльністю судів, є однією з конституційних гарантій реалізації прав і свобод громадян, їх судового захисту (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини). Потреба у належному матеріальному забезпеченні прокурорів випливає з характеру покладених на них службових обов'язків у зв'язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності у ефективному судовому захисті прав громадян.
У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленій на її 724-му засіданні 6 жовтня 2000 року, № Rec (2000)19 зазначено, що «у країнах, у яких прокуратура є незалежною від уряду, держава має вжити ефективних заходів для того, щоб гарантувати закріплення в законі суті й обсягу незалежності прокуратури» (пункт 14).
Отже, незалежність прокурорів не є прерогативою або наданим привілеєм, а є гарантією справедливого, неупередженого та ефективного здійснення ними своїх повноважень (своєї діяльності).
За Конституцією України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Виключно законами України визначаються, зокрема, організація і діяльність прокуратури (пункт 14 частини першої статті 92, частина друга статті 131-1 Основного Закону України). Оскільки норми Основного Закону України, якими передбачено перелік питань, що регулюються виключно законами України, мають імперативний характер, то всі рішення мають бути ухвалені у формі закону.
Закон № 1697, із змінами, як передбачено у його преамбулі, визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Однією із засад, на яких ґрунтується діяльність прокуратури, визначено незалежність прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо прийняття ним рішень при виконанні службових обов'язків (пункт 5 статті 3).
Згідно із частиною першою статті 16 даного Закону, незалежність прокурора забезпечується, зокрема, забороною незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора (пункт 3); установленим законом порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності прокуратури (пункт 4); належним матеріальним, соціальним та пенсійним забезпеченням прокурора (пункт 5).
Здійснюючи функції прокуратури, прокурор керується у своїй діяльності лише Конституцією та законами України (частина друга статті 16 Закону № 1697). Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші державні органи, їх посадові та службові особи, а також фізичні та юридичні особи і їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність прокурора та утримуватися від здійснення у будь-якій формі впливу на прокурора з метою перешкоджання виконанню службових обов'язків або прийняття ним незаконного рішення (абзац перший частини п'ятої статті 16 Закону № 1697).
Статтею 87 Закону № 1697 встановлено особливості забезпечення функціонування прокуратури, які полягають у тому, що держава забезпечує фінансування та належні умови функціонування прокуратури і діяльності прокурорів; забезпечення функціонування системи прокуратури передбачає: визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування прокуратури не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення нею повноважень відповідно до закону; законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування прокуратури; гарантування достатнього рівня соціального забезпечення прокурорів.
Статтею 89 Закону № 1697 визначено засади фінансування прокуратури: фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством, у тому числі у випадках, передбачених міжнародними договорами України або проектами міжнародної технічної допомоги, зареєстрованими в установленому порядку; функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Офісом Генерального прокурора.
Відповідно до статті 90 Закону № 1697, фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
За змістом Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленої на її 724-му засіданні 06.10.2000, № Rec (2000)19 «держава повинна вжити заходів, щоб такі необхідні умови для служби, як заробітна плата, строк перебування на посаді і пенсія регулював закон, з урахуванням важливості роботи прокурорів та відповідного віку виходу на пенсію» (підпункт «г» пункту 5).
За Бордоською декларацією «Судді та прокурори у демократичному суспільстві», ухваленою спільно Консультативною Радою європейських суддів та Консультативною Радою європейських прокурорів 8 грудня 2009 року, «для забезпечення незалежного статусу прокурорів необхідно, зокрема, щоб умови оплати їх праці забезпечувалися гарантіями, передбаченими законом» (п. 8 Декларації).
Таким чином, однією з необхідних передумов незалежної діяльності прокуратури, неупередженого, об'єктивного, безстороннього виконання прокурорами своїх функцій є заходи щодо їх юридичного захисту, належного рівня матеріального та соціального забезпечення прокурорів, які мають бути гарантовані таким чином, щоб не допустити тиску, що може спричинити вплив на прийняті ними рішення. Це може бути реалізовано лише шляхом визначення відповідним законом України належних умов для функціонування прокуратури та системи фінансування, у тому числі регулювання заробітної плати прокурора для забезпечення неупередженості при реалізації встановлених Конституцією та законами України повноважень.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).
Юридична визначеність є ключовою у розумінні верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми мають бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правовідносин.
Таку позицію зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020.
З огляду на вищезазначене, суд першої інстації вважав, що заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом, а тому положення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113, в частині, що «На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури», є таким, що суперечить частині другій статті 131-1 Основного Закону України.
Місцевий суд також звернув увагу і на вимоги пункту 3 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», які передбачають, що до дня початку роботи обласних прокуратур, окружних прокуратур, їх повноваження здійснюють відповідно регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Такий підхід стосовно прокурорів регіональних та місцевих прокуратур є дискримінаційним та порушує права прокурорів на забезпечення належних умов праці, створює передумови для посягань на їх незалежність, а також порушує положення ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до положень ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року (далі - Закон № 5207), дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 5207, форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені ст. 5 цього Закону , забороняються.
Таким чином, законодавець встановив щодо себе заборону приймати дискримінаційні закони.
Системний аналіз положень Закону України «Про прокуратуру», Кримінального процесуального кодексу України та інших процесуальних кодексів України, в редакції яка діяла у спірний період, свідчить, що законодавець фактично не розрізняє прокурора, який вже призначений до Офісу Генерального Прокурора, обласних та окружних прокуратур та прокурора прокуратури Луганської області, зокрема, за обсягом покладених обов'язків та наданих Законом повноважень.
При цьому, правова позиція відповідача, пов'язана з відмовою виплачувати позивачу грошове забезпечення у розмірі, встановленому ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», призводить до того, що за аналогічну діяльність, передбачену Законом України «Про прокуратуру», позивач та прокурор, який вже призначений до Офісу Генерального Прокурора, обласних та окружних прокуратур, отримують заробітну плату (грошове забезпечення), яка/яке суттєво відрізняється за своїм розміром та структурою.
Таким чином, суд першшої інстанції вважав, що припис абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113: «На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури», який застосовано відносно позивача, не відповідає сукупності приписів частини 1 та 2 статті 24 Основного Закону і частини 2 статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».
Відповідно до вимог частини 3 статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акту Конституції України, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Відмова позивачу у нарахуванні та виплаті грошового забезпечення відповідно до ст.81 Закону України «Про прокуратуру», суперечить такому конституційному принципу як верховенство права (стаття 8 Конституції України).
Сутнісний зміст принципу верховенства права розкрито у приписах частини 1 статті 6 КАС України.
Цією нормою права встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд перевіряє на відповідність принципу верховенства права нормативно-правові акти законодавчої влади і дії виконавчої влади, котрі спрямовані на їх реалізацію.
Законодавча і виконавча влади мають дотримуватись принципу верховенства права, оскільки їх рішення та дії з цього питання можуть стати предметом судового контролю.
За наведеного, місцевий суд зробив висновок про протиправність відмови відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті грошового забезпечення позивача відповідно до ст.81 Закону України «Про прокуратуру».
При цьому, суд першої інтанції врахував Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р(ІІ)2020, позаяк це рішення має вплив на вирішення даної справи, оскільки Конституційний Суд України у своєму рішенні надав оцінку правомірності застосування постанов Кабінету Міністрів України щодо заробітної плати прокурора.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (пункт 1) Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
Як зазначає Європейський суд з прав людини «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини»). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («MALTZAN (FREIHERR VON) AND OTHERS v. GERMANY» № 71916/01, 71917/01 та 10260/02).
У пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» («Scordino v. Italy» № 36813/97).
Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними.
Європейський суд з прав людини ще в 2005 році у справі «Кечко проти України» (рішення від 08.11.2005) сформулював позицію щодо фінансових можливостей держави та зазначив, що суд не сприймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Європейський суд з прав людини 05.05.2020 у справі "KОVESI v. ROMANIA" (3594/19) зазначає, що: близькість та взаємодоповнюючий характер місій суддів та прокурорів створюють подібні вимоги та гарантії щодо їх статусу та умов служби, а саме щодо призову на роботу, навчання, кар'єрного розвитку, зарплати.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Підсумовуючи вищевикладене в його сукупності, суд першої інстанції вважав, що позов позивача належить задовольнити частково, з обранням ефективного способу захисту прав шляхом зобов'язаення Луганську обласну прокуратуру провести перерахунок грошового забезпечення (заробітної плати) ОСОБА_1 з 26.03.2020 по 31.08.2020, у порядку та спосіб визначений ч.ч. 2, 3-5 ст. 81 Закону України “Про прокуратуру” та виплати грошових коштів, які складають різницю між фактично отриманим з 26.03.2020 по 31.08.2020 грошовим забезпеченням та належним до виплати грошовим забезпеченням, розрахованим у порядку та спосіб визначений ч.ч. 2, 3-5 ст. 81 Закону України “Про прокуратуру”, з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів.
Проте, з викладеними вище висновками місцевого суду не може погодитись судова колегія апеляційного суду, з огляду на наступне.
Так, ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності з 15 липня 2015 року, визначено заробітну плату прокурора.
Водночас, п. 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та п. 11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було передбачено, що норми положень ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» у 2015 та 2016 роках застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Разом з цим, Законом України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» внесено зміни до Бюджетного кодексу України, зокрема розділ VI «Прикінцеві та перехідні положення» доповнено п. 26, яким, серед іншого, встановлено, що норми і положення статті 81, пунктів 13, 14 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Умови оплати праці працівників органів прокуратури визначено постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Дійсно, Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р(ІІ)2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Виходячи з такого рішення Конституційного Суду України, позивач вважав наявним у нього права з 26.03.2020 на обрахунок розміру свого посадового окладу як прокурора в розмірах, визначених ст. 81 Закону № 1697.
Однак, оплата праці прокурорів регіональної прокуратури з 26.03.2020 по 10.09.2020 правомірно здійснювалась згідно з Постановою № 505 у зв'язку з наступним.
Законом України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113), який набрав чинності 25.09.2019, створено підґрунтя для реформування системи органів прокуратури. Так, у ч. 1 ст. 7 Закону України «Про прокуратуру» слова «регіональні» замінено на «обласні». Статтею 15 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону № 113) визначено виключний перелік посад в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах.
Пунктом 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113 регламентовано, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України». Згідно з абзацом 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113 за прокурорами регіональних прокуратур зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників регіональних прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (на сьогодні - Постанова № 505, із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури»).
Оскільки зазначені норми Закону № 113 не визнано неконституційними, оплата праці прокурорів регіональних прокуратур з 26.03.2020 продовжувала здійснюватися згідно з постановою Кабінету Міністрів України з питань оплати праці працівників органів прокуратури, а саме Постановою № 505.
З огляду на викладене, оплата праці прокурорів обласних прокуратур почала здійснюватися з дня початку їх роботи, а саме з 11.09.2020. Так, наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 року.
Проте, наказом прокурора області від 19.08.2020 № 1231-к позивача звільнено з посади начальника відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Луганську область прокуратури Луганської області на підставі п. 9 ч.І ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 серпня 2020 року.
Отже, враховуючи викладене та з урахування того, що ОСОБА_1 працював в прокуратурі Луганської області та займав посаду керівника підрозділу регіональної прокуратури, не був працівником обласної прокуратури, для здійснення перерахунку заробітної плати відповідно до ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» як для працівників обласних прокуратур, за час роботи в органах прокуратури немає підстав.
Посилання місцевого суду на те, що вищезазначене рішення Конституційного Суду України має вплив на вирішення даної справи, оскільки у своєму рішенні цей Суд надав оцінку правомірності застосування постанов Кабінету Міністрів України щодо заробітної плати прокурора, не беруться до увагиз огляду на те, що на час спірних правовідносин питання оплати праці прокурорів регіональних прокуратур не було врегульовано ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». При цьому саме Законом № 113 (не визнаним неконституційним) питання оплати їх праці прямо врегульовано посиланням на відповідну постанову КМУ.
Також необгрунтованими є висновки суду першої інстанції щодо наявної дискримінації стосовно позивача, оскільки всім працівникам місцевих, регіональних та Генеральної прокуратур оплата праці здійснювалась відповідно одного і того самого нормативно-правового акту.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення місцевого суду - скасуванню.
Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
У зв'язку з відмовою позивачеві в задоволенні позовних вимог, понесені ним судові витрати йому не відшкодовуються. Витрати суб'єкта владних повноважень, пов'язані зі сплатою судового збору, за діючим процесуальним законодавством відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу Луганської обласної прокуратури - задовольнити.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 13 травня 2021 року у справі № 360/931/21 - скасувати.
Прийняти нову постанову.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Повне судове рішення - 07 вересня 2021 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Судді А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук